Сім’я замість інтернату: якої підтримки потребують прийомні батьки, аби більше дітей отримали родину 

У 2017 році в Україні офіційно стартувала деінституалізація, тобто реформа системи інтернатів. Мета реформи — поступово відмовитися від виховання дітей в інтернатних закладах та створити умови, за яких вони зможуть зростати у сім’ях або сімейному середовищі.

Причина реформи зокрема в тому, що зростання дітей в інтернатах може негативно впливати на психічний та інтелектуальний розвиток дітей.

Це підтверджує, зокрема, дослідження, проведене організацією Hope and Homes for Children у 2015-2016 роках. Його результати показали, що інтернатна система в Україні є несприятливим середовищем для розвитку і соціалізації дитини, а закритість інтернатної системи створює умови для випадків насильства щодо дітей. 

Для втілення реформи у 2017 році уряд затвердив Національну стратегію реформування системи інтернатів на 2017-2026 роки. Згодом її замінила стратегія забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024-2028 роки, прийнята в листопаді 2024 року. 

Громадське радіо побувало на слуханні у Комітеті з питань гуманітарної та інформаційної політики, присвяченому розвитку сімейних форм виховання дітей, щоб з’ясувати, на якому етапі зараз перебуває реформа. 

30% прийомних батьків думають про припинення виховання дитини через фінансові труднощі 

Станом на червень 2026 року на первинному обліку у службах у справах дітей перебували понад 58 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі дані під час комітетських слухань навела голова Державної служби у справах дітей Валентина Зозуля. Понад 53 тисячі з них зростає у сімейних формах виховання, зокрема близько 41 тисячі — у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу (ДБСТ). 

Але в інтернатах мешкають не лише діти, які мають статус сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними на 2025 рік, майже 25 тисяч дітей перебувають в інтернатних закладах цілодобово, причому майже 21 тисяча — мають батьків, не обмежених у батьківських правах. 

За словами представників громадських організацій, інтернатна система при цьому зацікавлена у збереженні наявної моделі, хоч вона і шкодить самим дітям. На утримання інтернатів держава щороку виділяє близько 11 мільярдів гривень.

Проте, як стверджує голова правління Української мережі за права дитини та програмна директорка «СОС Дитячі Містечка Україна» Дар’я Касьянова, більша частина цих коштів до дітей прото не доходить. Наприклад, як з’ясували журналісти bihus.info, левову частку  фінансування Кременчуцького обласного спеціалізованого будинку дитини на Полтавщині у 2024 році складала зарплата працівників. (Раніше за результатами моніторингу Офісу Омбудсмена тут було зафіксовано низку порушень – від відсутності належної освіти і реабілітації до призначення дітям психотропів без достатніх медичних обстежень) Із 36,4 мільйонів гривень, які виділили закладу з обласного бюджету, стаття  видатків складала 28,8 мільйонів гривень. Станом на 2025 рік в закладі працювало 106 людей у той час як в закладі виховувалася 31 дитина. 

Водночас в умовах повномасштабної війни прилаштовувати дітей у прийомні сім’ї та дитбудинки сімейного типу (ДБСТ) стає дедалі важче. Як розповіла Дар’я Касьянова під час комітетських слухань, за результатами минулорічних досліджень «СОС Дитячі Містечка», проведених серед прийомних батьків, головною проблемою зараз для таких сімей є фінансове навантаження.

«30% прийомних батьків розглядають можливість припинення виховання дитини якраз через фінансові труднощі. 57% сімей економлять на харчуванні, 23% — на медичних потребах, зокрема власних. 27% батьків фактично виховують дітей без другого з батьків, і це означає, що навантаження все, фінансове і психологічне, лягає на одну дорослу людину».

Ще одним із викликів у прийомних сім’ях є відсутність доступу до державних і соціальних послуг. Якщо в громаді, де мешкає сім’я, немає фахівця із соціальної роботи або ж він лише формально здійснює супровід, проблеми прийомних сімей залишаються невирішеними. 

Схоже, що найближчим часом ситуація з реформуванням інтернатів навряд чи зміниться на краще. Якщо у бюджеті на 2026 рік видатки на соціальний захист сімей склали 52,7 млрд, то на 2027 рік закладено менше коштів — 45,9 млрд. 

Своєю чергою критики реформи зазначають, що попри її реалізацію кількість сімейних форм виховання зменшується.

«У нас з 2017 року загальна кількість прийомних сімей та ДБСТ впала з 4696 до 4033. Мінус 663 сімейні форми з часу рестарту реформи деінституціалізації. І попри всі оптимістичні звіти Мінсоцу за минулий рік маємо мінус 43 прийомні родини. І такий реальний результат реформи», — сказав під час комітетських слухань нардеп, заступник голови парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, голова профільної ТСК Павло Сушко. 

Водночас для оцінки результатів реформи важливо враховувати не лише кількість прийомних сімей та ДБСТ, а й те, скільки дітей вдалося не допустити до інтернатної системи, скільки родин отримали підтримку та як змінилася доступність соціальних послуг у громаді. 

Реальний досвід прийомних батьків: як державі їх підтримати 

На вихованні у великої прийомної сім’ї Івана та Ірини Уманських десятеро дітей — четверо біологічних і шестеро всиновлених. Подружжя родом із Каховки на Херсонщині. Ще до початку великої війни вони мріяли про велику родину, пройшли навчання для батьків-вихователів і вже мали під опікою одного  хлопчика. 

Повномасштабне вторгнення Росії змусило родину евакуюватися на Київщину. Виїжджаючи з окупації, вони прихистили двох дівчаток із місцевого дитбудинку. А потім, облаштувавшись у великому будинку, який отримали від благодійників, взяли на виховання іще трьох сестричок. 

Про фінансове навантаження, яке лягає на прийомну родину, Ірина розповіла на власному прикладі. Із 86 тисяч гривень, які отримує родина, половина йде на комунальні послуги, утримання будинку і пальне, адже сім’я мешкає в селищі і щоранку розвозить дітей до школи і на гуртки до найближчого містечка. Решта коштів лишаються на харчування – на мінімальні закупівлі продуктів. При цьому подружжя працює у власній взуттєвій майстерні, обробляє 14 соток землі і тримає господарство, аби мати власні продукти.

«Ми багато від чого вимушені відмовитися, наприклад, від платних гуртків. Двоє наших хлопчиків цікавилися робототехнікою, а дівчата — гімнастикою. Але ми не змогли їм це забезпечити, бо для нас це дорого», – каже Ірина. 

Вона також мріє хоча би раз поїхати всією великою родиною на відпочинок. У нинішніх умовах подружжя не може цього дозволити, бо постійно працює, аби забезпечувати родину. Робота батьків-вихователів триває 24/7 без вихідних. Відправити на оздоровлення вдалося лише кількох дітей — за путівками. Ірина говорить, що через війну держава не може підтримувати прийомні родини в достатньому обсязі, тому їм часто доводиться розраховувати на власні сили та допомогу благодійних фондів. 

Зі схожими проблемами стикається подружжя Тетяни і Юрія Венгренюків, які мають будинок сімейного типу в Чернівцях і зараз виховують 15 дітей. Серед них є діти з інвалідністю і діти, які мають проблеми зі здоров’ям. 

«Найважче залишатись сам на сам із проблемами, коли дітям потрібен психолог, психіатр, реабілітолог, логопед чи інший спеціаліст. Сім’я має отримати цю допомогу допомогу швидко і без багатомісячного пошуку. Виховання дітей — це величезне щоденне навантаження. Тому важливі не лише кошти, а й допомога транспортом, навчанням, лікуванням, документами, побутом та організацією життя сім’ї», — наголошує Тетяна. 

Вона додає, що дитячий будинок сімейного типу — це передусім сім’я, а не соціальна послуга чи проєкт. А діти, які в ньому виховуються, потребують стабільних стосунків, прийняття та відчуття дому. Тому потрібно, щоб держава також потурбувалася про забезпеченням житлом дітей, яким виповнюється 18 років (ДБСТ приймають дітей до 18 років або до 23 років, якщо вони навчаються у закладах освіти).  

Як показує досвід прийомних родин, самого бажання батьків подарувати сім’ю дітям з інтернату недостатньо, аби проблеми інституційної системи залишилися позаду. Аби реформа спрацювала, держава має не лише влаштовувати дітей у сімейне середовище, а і забезпечувати родини достатньою фінансовою, соціальною і фаховою підтримкою як під час виховання, так і після досягнення повноліття.