Фото: Станіслав Сеник
Гості: Оксана Іванців, голова громадської організації Arts&Rights, Антоніна Оксанич, сімейна і дитяча психологиня.
Оксана Іванців: Той момент, коли ми їхали з України, я згадую як один із найскладніших і найгірших днів мого життя. Розлука з рідним домом, людьми, країною — це дуже боляче.
Нам важко передбачити, як ми будемо поводитись у критичних ситуаціях. Різні люди приймають різні рішення. Кожне з цих рішень я поважаю. Я впевнена, що кожна мама виходить, в першу чергу, з максимальних інтересів своєї дитини. Де їй буде найкраще та найбезпечніше.
Я розуміла, що я з трирічною дитиною на руках скоріше тягар, ніж користь. Я відчувала гостре безкомпромісне бажання відвезти свою дитину в повну безпеку. Ми поїхали в Перемишль. Там мої друзі. Мені було добре, бо у своїх. Немає постійних сигналів тривоги.
У Перемишлі мої друзі організували склад і почали збирати допомогу. Мені одразу стало легше, коли я почала щось робити. Я зрозуміла, що не важливо де я знаходжуся.
Антоніна Оксанич: У кожного з нас у структурі особистості є внутрішня дитина, внутрішній дорослий і внутрішній критик. У ситуації кризи дуже важливо вчитися піклуватися про свою внутрішню дитину. Бути добрішим до себе та вимагати менше. Дуже важливо розвивати самопідтримку. Проблеми виникають тоді, коли люди починають порівнювати себе з іншими. Всі ми різні й ситуації у нас різні. Коли починається порівняння, починається знецінювання. Тому перше, що я б порадила — перестати порівнювати себе з іншими. У кожного своє горе.
Оксана Іванців: На щастя, у мене ця навичка була. Я вмію це робити й роблю, коли відчуваю, що потребую. Коли мені погано, я виходжу до людей. Я спілкуюся, розказую про те, що відчуваю та прошу допомоги. Ще дуже дивна зміна сталася в мені — я стала маніяком порядку. Здається, мінімум раз на день роблю вологе прибирання. Я не можу зупинитися. Мені фізично це необхідно. Це наче такий контроль. Над простором хоча б. Це не логічно, але мені легшає.
Я мама 24/7. Зараз вчуся жити. Не тоді, коли дитина у когось чи спить, а разом з дитиною. Спочатку було дуже складно. Працювала вночі, вдень проводила час з донькою. В якийсь момент я зрозуміла, що годі. Я не знаю, коли зможу віддати доньку в садочок, тому жити треба тут і зараз. Дуже допомагає зміна простору. Я маю місце для роботи. Дитина зрозуміла, що це важливо, і не чіпає мене, коли я там. Так я можу працювати. Надзвичайно важко бути не дома. Але ми рятуємо своїх дітей. Так ми маємо зараз робити.
Антоніна Оксанич: Навіть якщо будинок залишився цілим, це не значить, що війна не зруйнувала ваше життя. Треба дати собі погорювати. Відплакати те горе, яке кожний із нас зазнав. Коли ми починаємо приймати втрату, починає з’являтися самоспівчуття до себе.
Важливо не накручувати себе у відчутті вини. Завжди можна знайти щось, що ми не доробили. Але лаяти себе за це не можна. Особливо зараз, під час війни.
Читайте також: Жінки, які виїхали з України через війну, тримають небо над своїми дітьми — Ольга Руднєва
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS