Як історія ламала родоводи. Ігор Розкладай

Пояснюємо, яку інформацію можна знайти, як читати документи і чому навіть прізвище може підказати більше, ніж здається. Також розбираємо практичні орієнтири: де шукати інформацію, як читати старі документи, що можна дізнатися з прізвища і як інтерпретувати ДНК-збіги.

Анастасія Багаліка: Я розумію, що ти дуже досвідчений у питанні доступу до архівів та пошуку інформації, але пропоную до цієї теми повернутися трохи пізніше. Бо людей завжди чіпляють людські історії. Часто інтерес до дослідження свого родоводу починається з дуже простого — людина раптом усвідомлює, що не знає про свою сім’ю далі, ніж дідусь і бабуся. Наприклад, мій чоловік про свій рід далі цього майже нічого не знає.

Ігор Розкладай: Це типово. І, чесно кажучи, в цьому немає нічого дивного. На жаль, це наша реальність. Бо знати глибокий родовід, особливо для тих, хто жив у радянські часи, часто було просто небезпечно. Банально небезпечно.

Я, наприклад, у своєму великому роді, по суті, один із перших, хто системно цим зайнявся. І не випадково. У нас є репресовані. Це не про моє покоління — це кузини мого діда, їхні батьки. Батька розстріляли в 1937 році, мати була в КарЛазі. Така сімейна історія.

І, відповідно, про походження, про коріння, особливо якщо йшлося про території, які колись були Польщею, про це не говорили. Хоча до того це була Волинська губернія Російської імперії, а потім уже — інша політична реальність. Але такі речі замовчували.

Не дай Боже, якщо в роду були священики. От мій прадід, судячи з усього, був не бідною людиною, мав невеликий бізнес, разом із шурином зробили ковбасний цех, заробляли свої гроші. Здавалося б, нормальна історія. Але й про це мовчали.

Тому для більшості людей межа знання про свій рід — це дідусі, бабусі. Хтось знає до прадідів. І це, як правило, та базова лінія, з якої стартує будь-яке дослідження родоводу. І це не випадково. За цим стоять наші травми.

Коли ми говоримо про відновлення ідентичності, то це, зокрема, і подолання цих травм. Травм страху, Голодомору, репресій, усього, що прокотилося ХХ століттям. Вони досі з нами у традиціях, у поведінкових моделях, у дрібницях, які ми часто не помічаємо. Навіть те, що ми, умовно кажучи, не так посміхаємося, як люди на Заході, — це теж у певному сенсі наслідок цієї історичної травми.

Повністю розмову дивіться на Youtube-каналі Громадського радіо NextGen