Юрій Армаш — військовий медик, пробув у російському полоні рік. Зустрів повномасштабне вторгнення в Олешках, це Херсонська область, лівий берег. Юрій не зміг кинути поранених військових, тому певний час залишався в окупації. Потім з побратимами вирішив спробувати вийти на підконтрольну Україні територію, але на блокпосту росіяни упізнали у ньому українського військового. Юрій потрапив у полон в окупованій Новій Каховці. Спочатку росіяни утримували його там, потім вивезли в окупований Крим, а потім — на територію РФ у Ростовську область. Додому повернувся під час обміну 26 квітня 2023 року.
Юрій Армаш: В Олешках на момент вторгнення армії РФ залишалися українські військові, які перебували у цивільній лікарні. Були ті, які лікувалися у лікарні до повномасштабного вторгнення, і були ті, які отримали поранення у перші дні захоплення лівобережної Херсонщини. На жаль, більшість з них я зустрів потім у полоні, у Криму. Адже росіяни згодом виловлювали наших військових по лікарнях. Були навіть моменти, коли медсестри ховали наших військових до підвалу. Але слід зрозуміти, що погрози були настільки серйозні та реалістичні, що мало хто їх витримував.
Юрій Армаш: Для мене був шок, що окупанти змогли зрозуміти, що я військовий. Ми почистили всі свої мобільні телефони, але я не повірив тому, що навіть почищений гаджет можна пропустити через спеціальні програми, щоб відновити дані. Саме ці програми вони й застосовували. І у них були наші військові бази. І хоч ці бази були й застарілі, приблизно 2019-го року, але оскільки я служу з 2017-го року, вони мене в них знайшли. Спочатку окупати інкримінували нам те, що ми нібито розвідники, але у відділку поліції у Новій Каховці, куди нас привезли, мені одразу сказали: «Пане начмед, ми раді вас зустріти».
Юрій Армаш: 24 лютого російський десант висаджувався на гвинтокрилах у самих Олешках неподалік від АТБ. Саме в цей момент я зрозумів, що треба щось робити. Я намагався знайти якийсь зв’язок із частиною, але це було марно. Ніхто не відповідав. Хаос був страшний і серед цивільних, і серед військових. Ніхто не знав, що робити. Це словами не передати. Я зрозумів, що не зможу швидко вибратися, крім того, залишаються ще військовослужбовці.
Десь у березні військова частина вийшла на зв’язок та передала нас розвідникам з міста Одеси для координації. Але одного разу настав переламний момент. В той будинок, де ми наймали житло, почали заселятися окупанти, перевіряючи всі квартири. Тоді ми зрозуміли, що все – пора виїжджати. Ми зв’язалися зі своїми координаторами й ухвалили рішення – висуватися на Нову Каховку, а звідти – на Запоріжжя.
Юрій Армаш: Це були як звичайні люди, так і посадові особи, наприклад, вчителі, директори шкіл, підприємці. Їх було дуже багато. На початку квітня допомогу надавати не було чим взагалі. Це були якісь ганчірки, військова форма моя, яку я різав чи рвав та перев’язував рани. Але коли про мене дізналося цивільне населення Нової Каховки на волі, мені почали надходити передачі з медичним обладнанням. Російські військові були у цьому зацікавлені, тому що могли тоді собі більше дозволити.
Тому мене тримали у Новій Каховці аж чотири місяці, адже у них не було медичного забезпечення і медичного персоналу.
Мене неодноразово заводили до кабінету, де відбувалися катування, до мене приставляли військового, який дивився за мною, і в цей момент росіяни проводили на моїх очах катування людей, а після закінчення я надавав цим людям медичну допомогу.
Юрій Армаш: Близько тижня я молив і просив. Казав: «Достатньо. Я вже достатньо часу тут перебуваю. Будь ласка, відправте мене додому». В один прекрасний момент, коли я почув, що у росіян буде ротація, що вони будуть мінятися між собою, командир «Росгвардії» посприяв тому, що мене відправили до Криму.
Нас привезли в Крим, у якийсь навчальний військово-морський заклад. Там ми пробули з 19 серпня по 11 вересня. Там також були допити, але вже без катувань. З нами працювали Слідчий комітет та ФСБ, але не ті, які катували, а ті, які збирали інформацію і надавали її вище. І в один прекрасний момент у Слідчому комітеті мені повідомили, що якщо ми до кінця вересня не потрапляємо на обмін, то ми будемо направлені до Російської Федерації. Так і сталося.
Юрій Армаш: У Російській Федерації нас сортували на «червоних» і «зелених». «Червоні» — це ті, кому можна було щось інкримінувати, а «зелені» — це ті, які перебувають «на балансі» і чекають свого часу, коли їх РФ подасть у списки на обмін. «Червоних» на обмін не подавали, їх проводили по процедурі засудження. Мене віднесли до «зелених».
До «червоних» потрапляли військовослужбовці, які служать в артилерії, або снайпери, або розвідники. Таких було десь приблизно 20-25% з усіх військовополонених. До них було зовсім інше ставлення. Навіть якщо вони перебували в одному бараці чи одному підрозділі із «зеленими», їх все одного вирізняли. І адміністрація дуже багато собі дозволяла стосовно них.
Юрій Армаш: Коли я почав надавати допомогу і попросив допомогу в адміністрації колонії, аби мені надали медичні препарати, щоб вилікувати поранених, особисто на мені було зламано два гумових кийки. Мені сказали: «Ти сюди прибув надавати допомогу чи очікувати, коли тебе поміняють?».
Краще б я залишався у Новій Каховці й ховався б від мінометних обстрілів у камері чи під столом, ніж потрапити у колонію на території РФ.
Юрій Армаш: Коли нас тільки почали завозити, у колонії були тільки російські в’язні. Але коли цифра військовополонених перевалила за 200, адміністрацію було ухвалено рішення вивезти з колонії росіян. І колонія наповнилася лише українськими військовополоненими – як жінками, так і чоловіками. Їх було близько 400 осіб. Жінок тримали окремо, на поселенні.
Читайте також: Дуже великий недолік нашої армії у тому, що бійців не готують до можливого полону — звільнений військовополонений
Юрій Армаш: Інформація залежала від адміністрації. Від цієї ротації, до речі, залежало і те, хто приїде — чи приїдуть кати, які знущаються, чи приїдуть ті, які будуть просто наглядати.
Я дізнався про інформацію, що потраплю на обмін, від людини, яка просто виконувала свої обов’язки. В один момент, коли ми прямували на обід до столової, викрикнули моє прізвище і до мене підійшов працівник колонії. Він запитав: «Хочеш, я зроблю тобі подарунок?». Я відповів: «Так». На свій страх і ризик, бо було таке, що після позитивних відповідей починали знущатися. Але він сказав, що мені пощастило і я скоро поїду додому.
Юрій Армаш: Коли я потрапив додому, я зіштовхнувся з такими ж самими проблемами — тут потрібно воювати, тільки по-своєму. Під час перебування у полоні, на жаль, у військовій частині я рахувався безвісти зниклим. І рахувався таким аж до липня 2023-го року, хоча був поміняний у квітні. Тільки у липні мені з частини надали довідку, що я звільнений з полону. І досі частина не реагує на мене як на військовополоненого, хоча я їм казав і кажу, що ми, ті, як повернулися з полону — не відпрацьований матеріал. Ми були та залишаємося військовослужбовцями. Але, на жаль, я перебуваю в очікуванні того, що військова частина повернеться до мене обличчям. Не тільки до мене і не тільки моя військова частина.
Нещодавно ми повідомляли, що незалежна міжнародна комісія ООН оприлюднила звіт про порушення прав людини та воєнні злочини РФ в Україні. Ідеться про зґвалтування, катування, депортації дітей та невибіркові напади.
Як зазначив в етері Громадського радіо розповів виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко, цей звіт «є доповненням до попередніх матеріалів». За його словами понад 90% як військовополонених, так і цивільних громадян зазнають катувань з боку російських окупантів або їхніх найманців.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі