«Те, що ми хочемо виховати у дітях, насамперед має бути у нас» — переможниця премії Global Teacher Prize Ukraine Леся Павлюк

Руслана Кравченко: Найперше хотілось би вас запитати, як ви відреагували на перемогу? Які емоції були, коли озвучили ваше ім’я?

Леся Павлюк: Для мене це було дуже емоційно, неочікувано, і я до останнього не вірила, що це я. Загалом, ось ті хвилини, коли оголошували переможця, я хотіла радіти за будь-кого із «десятки». Тобто я знала, що переможцем буде один із нас, і я вже собі в голові уявляла, як я буду його вітати, обіймати, як я буду радіти за когось. А в кінцевому результаті вийшло, що це я. Важко передати словами, бо справді було дуже багато емоцій.

Дуже розчулило, коли напередодні нам показали відеозвернення від військових із гарячих точок, як вони підтримують нас, вчителів, як вони розуміють, наскільки важлива наша праця. Хоча ми взагалі вважаємо, що їхня праця зараз в пріоритеті. Вони подарували переможцю, відповідно вже вийшло, що мені, прапор зі своїми підписами та фразами, що мотивують.

І вони, зі свого боку, кажуть, що вчителі важливі. Для мене цей прапор є символом незламності. І я, звичайно, щаслива, і вважаю, що освіта також має бути незламною, вистояти, тому що за освітою майбутнє.

«Нова українська школа — це можливість дітям бути вільними»

Руслана Кравченко: Скільки років ви працюєте в освітній сфері? Яка методика саме вашого викладання?

Леся Павлюк: Я працюю у школі вже 12 років, зараз 13-ий рік пішов. Почала працювати вчителем початкових класів і мала можливість одразу стати класним керівником. Зараз у мене четвертий набір дітей. Зараз я працюю з першим класом, це діти, які лише місяць тому прийшли до мене. Ми знайомилися зі школою, знайомилися один з одним, і тільки почали вчитися.

«Вчилася разом із дітьми…»

За ці 12 років відбулося дуже багато різних змін, особливо у початковій освіті. Відбулася реформа Нової української школи, і відповідно — реформа початкової освіти. Можу сказати, багато чого змінилося. І перед тим, як відбувалася реформа у закладах загальної та середньої освіти, я проходила навчання в інституті післядипломної освіти на тренера Нової української школи.

І, відповідно, потім проводила навчання з вчителями міста щодо того, як впроваджувати Нову українську школу у себе в кабінетах і зі своїми дітьми. Я побачила, що Нова українська школа — це можливість дітям бути вільними, проявляти ініціативу, дізнаватися про предмет із різних сторін, творити. Це можливість дітям не боятися, а хотіти. Напевно, ось це я з перших днів роботи в школі використовувала у своїй методиці, а Нова українська школа це офіційно дозволила.

За ці роки я спочатку вчилася. Вчилася разом із дітьми, і діти також знали, що я вчуся разом із ними. Я ніколи себе не ставила вище дітей і зараз не ставлю. І я вважаю, що те, що ми хочемо виховати у дітях, насамперед має бути у нас. І справді часто було таке, що в якомусь середовищі, де ми не часто буваємо, наприклад, коли проводила дітей у бібліотеку, мені казали, що діти схожі на мене. І воно так і є.

• Дуже важливо, щоб у батьків, дітей і вчителя збігалася система цінностей та переконань. Відповідно, тоді буде й системна робота, яка приноситиме результати

Вибір методики

Щодо методик, то я прихильниця тих методик, які пропонує Нова українська школа. Окрім того, вже п’ятий рік я є членкинею авторської творчої майстерні вчителів початкових класів Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Разом із вчителями ми займаємося написанням навчально-методичних посібників, які щороку отримують гриф Міністерства освіти і науки. У них ми описуємо саме інноваційні технології, які зараз на часі.

Останні кілька посібників, співавторкою яких я є, були про використання цифрових технологій, цифрових засобів навчання під час роботи у школі, зокрема у початковій школі. І ми обґрунтовуємо, описуємо ці методики і вводимо їх у навчальний процес. Тобто на конкретних прикладах уроків ми показуємо іншим вчителям, як можна це все використовувати практично.

Разом зі своїми подругами, вчительками, ми також працюємо над освітнім проєктом «ЛІО». Там ми займаємося розробкою методик. Зараз уже готова методика вивчення літер української абетки, яка прийшла апробацією.

НУШ, «Росток» чи «Інтелект України»

Руслана Кравченко: За якою саме програмою ви навчаєте дітей?

Леся Павлюк: Це саме НУШ. «Росток» — хороша програма, тільки її початки для мене частково суперечливі. Щодо «Інтелекту України», то моя позиція така, що дитині треба дати можливість бути дитиною. Потрібно зберегти це дитинство і розвивати цікавість до пізнання. «Інтелект України» — це хороша програма для дітей, які хочуть максимально поглинати знання і мають хорошу підготовку. Але вона не підходить усім.

Мені особисто набагато комфортніший НУШ, тому що, по-перше, це свобода для мене, по-друге, можливість зробити навчання цікавим, без зазубрювання, за допомогою пізнання. Ті знання, які діти отримують під час навчання за програмою «Інтелект України», їх пізніше всі діти отримують, навчаючись у базовій чи старшій школі. Така моя думка.

Від інклюзії до звичайної форми навчання

Руслана Кравченко: Ви почали однією з перших працювати з інклюзивним класом. Як це сталося?

Леся Павлюк: На початку у мене не був інклюзивний клас, але в ньому вже навчалися діти з особливими освітніми потребами.

Тоді було дуже складно, тому що не було асистента вчителя. Я не розуміла, як спілкуватися з тією дитиною, які особливості її світосприйняття. Мені було дуже важко адаптувати дітей і самій адаптуватися до середовища, до інших дітей, до колективу.

І виникали дуже великі труднощі, особливо навесні. Якщо восени діти ще звикали, то навесні, коли ми один до одного відносно звикли, було дуже важко. Дитині з особливими освітніми потребами, яка вчилася у моєму класі, було важко сприймати інших дітей. Процес соціалізації проходив складно.

Щодо інтелектуального розвитку, то все було чудово. Той хлопчик міг уже в першому класі розставляти коми, де потрібно. Інші діти навіть про це ще не думали, бо ми таке не вчили. Але знайти спільну мову з іншими дітьми — це було важко. Я завжди переживала, аби ми закінчили день, аби було все добре, аби всі здорові повернулися додому.

Я почала спілкуватися з батьками, бо треба було вирішувати ситуацію. Про інклюзивну форму навчання я тоді ще не знала. Батьки запропонували, щоб ми оформили її у класі, щоб хлопчик навчався, так би мовити, на інклюзії. Тоді це ще не було багато де прийнято. Була школа у Івано-Франківську, де інклюзивні класи були й раніше, але в інших закладах про це не надто щось знали.

Батьки звернулися в інклюзивно-ресурсний центр, там одразу оформили інклюзію, і з другого класу у нас уже була присутня асистентка, яка допомагала в роботі. І відповідно ось ці подразники, ці причини для дискомфорту, для хвилювань — зникли, тому що, коли він відчував себе невпевнено, коли він боявся, що щось в нього не вийде, асистентка допомагала це врегулювати, додавала впевненості.

Цей хлопчик настільки краще почав себе почувати, що в третьому класі до мене приїжджали експерти із Закарпаття під час сертифікації педагогічних працівників, і вони були надзвичайно здивовані, знаючи нозологію. Весь перший клас він просидів і не вимовив жодного слова. А коли цей хлопчик навчався у п’ятому класі, його перевели на звичайну форму навчання.

«Найперше у стосунках із дітьми — це довіра»

Руслана Кравченко: Який ваш нинішній клас? Чи ви вже отримували вітання від своїх учнів? 

Леся Павлюк: Найперше, я завжди кажу, що діти безстрашні. Це не є погано, це добре, але ми вчимося ще бути поміркованими, нам ще треба працювати. Окрім того, діти прийшли до школи з такою надією, з такою цікавістю й захопленням. Вони ще не були в школі, вони не знають, що це, як це, і звичайно, щодня ми відкриваємо світ по-новому.

Шкода, що я сьогодні не з ними, бо я ще не встигла приїхати до Івано-Франківська, але я думаю, що однозначно будуть мене вітати. Поки що були вітання від батьків, бо ми тільки у першому класі, і діти ще не користуються телефонами. Я думаю, коли ми зустрінемось, це буде дуже тепла зустріч.

Вітали мене також мої випускники, інші батьки. Взагалі я відчула дуже багато підтримки  зі свого міста, своєї області, з навчальних закладів, які я закінчила.

Теплі стосунки

Руслана Кравченко: А які у вас відносини з дітьми? Яка атмосфера в класі? Чи обіймаєтесь вранці перед уроками?

Леся Павлюк: Щодо обіймів, вони знають, що можуть підійти обійняти, але вони знають, що це лише з їхнього бажання. Тобто я вважаю, що якщо хоче дитина підійти, якщо їй потрібна ця підтримка, то, звичайно, вона її отримає. Але я не примушую всіх це робити.

Що стосується стосунків, по-перше, це довіра. Я думаю, що вона є в обидві сторони. Як і діти довіряють мені, так і я довіряю їм. І це важливо, коли вони відчувають мою довіру до них.

Наступне: теплі стосунки. Напевно, жодного дня не було, щоб ми починали уроки і я їх не запитала, як у них справи, як вони себе почувають, чи все добре. Навіть просто, коли ми десь зустрічаємося, не обов’язково у навчальні дні, я завжди їх про це питаю, я інакше не можу. Далі, я дуже хочу, щоб вони мене не боялися, адже довіра і повага важлива з обох сторін. Коли вони мені відповідають, чи відбувається якась розмова, я їм дякую за їхні запитання. Тобто це дуже важливо, коли вони відчувають з моєї сторони також такі почуття. А ще, перед нами ще дуже-дуже багато роботи, дуже багато викликів, і ми будемо працювати.

«Важливо вибудувати цінності нашого класу»

Руслана Кравченко: Які ви хочете втілити плани найближчим часом щодо навчання у вашому класі?

Леся Павлюк: Зараз у нас триває адаптаційний період, і найважливіше, щоб всі адаптувалися до школи. Інколи це буває легко, і багатьом дітям дається все швидко. Деяким дітям треба допомогти. Також нам важливо вибудувати цінності, які будуть у нашому класі. Ми разом приймали правила поведінки, але ми поки мусимо щодня про це нагадувати, маємо звикнути до цього всього.

Звичайно, ми повинні навчитися писати, навчитися цифр, букв. Це зараз також важливо, тому що ми не знаємо, що нас чекає завтра. Ми маємо зараз можливість вчитися очно, і я дуже сподіваюся, що вона в нас і буде. Проте зараз цю змогу потрібно якомога максимально використовувати, тому що були випадки і неочікуваного дистанційного навчання, тобто різних частих повітряних тривог.

Я завжди відштовхуюсь від того, що відбувається. Сказати, наприклад, коли я працювала в 4 класі з попередніми дітьми, що я буду робити через місяць, я не могла, тому що я завжди відштовхувалася від пропозицій дітей.

Поки що перший клас не вміє подавати пропозицій, але ми будемо вчитися. І є план, програма, за якою ми працюємо. Але яким чином я це все буду робити залежить від ситуації, від того, яка буде атмосфера в класі, які будуть запити.

Виклики цього часу

Руслана Кравченко: Наприкінці минулого навчального року я спілкувалася з випускниками. Це діти, які всі 10 років свого навчання провели у війні. Це були дуже болісні історії через те, що вони пішли в перший клас, коли почалася Революція Гідності, і закінчують школу під час повномасштабного вторгнення. Як, на вашу думку, ці виклики змінили ваших дітей?

Леся Павлюк: Я вже згадувала сьогодні, як я з ними дистанційно проводила урок, і моя мама зайшла в той момент в кімнату і почула це. Вона не могла повірити, що я говорю зі своїми дітьми, проводжу урок із ними. Але на той час їм було так добре. І дійсно вони стали дуже свідомі. Діти були в початковій школі, але я з ними говорила, як з дорослими, і вони це нормально сприймали.

Щодо дітей, яких я вчу зараз, і які минулі роки йшли в перші класи, я чітко бачу значення дошкільної освіти. Вчителю початкових класів зараз надзвичайно помітно, де діти недоотримали знання, навчаючись у дитячих садочках. У зв’язку з коронавірусом, з неможливістю перебувати очно у садочку через військові дії, чи, можливо, обмеження в укриттях, багато хто не зміг щодня ходити до дошкільного навчального закладу. І ми це зараз дуже чітко бачимо у початковій школі.

Слухайте також: «Хочу зруйнувати стереотипи про сільську школу»: інтервʼю з фіналісткою Global Teacher Prize Ukraine 2024

Тобто тут навіть не тільки йдеться про знання, як складову, а й можливість організувати себе, своє робоче місце, розвиток дрібної моторики тощо. Якщо у садочку не проводились різні заняття, то діти губляться, не можуть зосередитися. Наголошу, що я дуже поважаю працівників дитячих дошкільних закладів і розумію, наскільки важлива їхня робота.

Адаптація дітей

Руслана Кравченко: Пані Лесю, якщо говорити про внутрішньопереміщених дітей, тому що Івано-Франківщина — це регіон, який прийняв багато ВПО з різних областей України, чи були такі діти у вашому класі? Як складно інтегрувати цих дітей у навчальний процес і новий колектив?

Леся Павлюк: Зараз у мене є внутрішньопереміщені діти, але ми всі почали навчання з першого класу і ми абсолютно не бачимо жодної різниці. Тобто у класі десь можна почути якісь російські слова, але я на цьому не роблю акцент. Це діти, перший клас. Я вважаю, що тут не варто робити дуже сильний акцент. Я думаю, діти будуть з нами продовжувати навчатися і вони спокійно розмовлятимуть так, як ми розмовляємо.

Ці діти зараз абсолютно не відрізняються нічим від інших дітей, які з Івано-Франківська. А от коли кілька років тому прибували діти і був процес адаптації, тоді були свої особливості. Я дуже рада, що мої діти тепло прийняли інших дітей і допомогли ім. Зараз вони п’ятикласники, але більшість ВПО все-таки потім виїхали за кордон. З теперішніми першокласниками проблем немає. Єдине, реакція на тривогу.

До перемоги йшла з 2019 року

Руслана Кравченко: Дякую, що поділилися. Далі хочу поговорити з вами про Global Teacher Prize Ukraine. Ви не вперше берете участь в цьому конкурсі. Яким був цей шлях? Хто вас підтримував і якою була ваша мотивація?

Леся Павлюк: Шлях був довгий. У 2019 році мене анонімно номінували на премію, але я вирішила тоді не заповнювати анкету. Я якраз брала участь у педагогічному конкурсі «Вчитель року», проходила сертифікацію педагогічних працівників, і вважала, що потрібно ці справи завершити. Але пообіцяла собі, що в 2020 році обов’язково заповню анкету. Я це зробила і потрапила до ТОП-50 вчителів. Тут почалося найцікавіше.

Мені було надзвичайно приємно, що нас усіх запросили на зустріч в «Освіторію» (це неприбуткова громадська спілка, яка понад 10 років системно розвиває освіту в Україні — ред.), і ми змогли між собою познайомитися, поспілкуватися, обмінятися контактами, навіть потоваришувати. І я пам’ятаю, що в той рік ми розуміли, що якщо оберуть у ТОП-10 вчителів початкових класів, то, швидше за все, це буде хтось один. І тоді, у перший рік моєї участі, я вболівала, щоб у «десятку» увійшла зовсім інша вчителька.

Тобто я щиро вболівала не за себе, а за іншу вчительку. І я насолоджувалася тим моментом, і мені дуже подобалося бути в середовищі своїх однодумців і розуміти, що не я одна така.

Слухайте також: «Дуже люблю вчитися, хоч сама вчителька»: Тетяна Ткач — фіналістка Global Teacher Prize Ukraine 2024

Саме завдяки цьому я вирішила податися на премію знову, у 2021 році. Я знову захотіла опинитися серед таких людей, я знову захотіла відчути цю атмосферу, можливо зустрітися з тими, кого я вже знала. Тоді я ще раз потрапила до ТОП-50. Звичайно, я мріяла потрапити до десятки, але я все одно поставила перед собою мету отримати максимальне задоволення.

«Розкрила всю себе…»

У наступні 2 роки я не подавалася на Global Teacher Prize Ukraine, тому що тоді відбувався відбір героїчних історій вчителів. Це були історії вчителів, які працювали на окупованих територій, чи відновлювали освіту на тих територіях, які зруйновані.

А цього року оголосили, що премія знову відбувається у звичному форматі, як і раніше. І я думала: «Так, подаюся ще раз, це вже останнє, щоб я вже не займала більше місця у ТОП-50». Але цього року я переробила свою анкету.

Тобто я по-іншому її заповнювала, і, відповідаючи на запитання, розкрила всю себе, я влила у цю анкету душу. Я старалася, щоб люди, які будуть читати цю анкету, за тими словами побачили людину. Спочатку в ТОП-50 потрапила, потім в ТОП-10. Це була незвичайна радість! Я дуже була щаслива, що я в десятці кращих вчителів України. І я навіть уявити собі не могла, що стану переможницею.

Руслана Кравченко: Не лише переможницею. Ви отримали першість у номінації «Вибір українців»!

Леся Павлюк: Я дуже-дуже дякую людям, які підтримали мою кандидатуру.

Переможний мільйон і світовий Global Teacher Prize

Руслана Кравченко: На що ви витратите переможний мільйон гривень? І чи готуєтесь вже до світового Global Teacher Prize?

Леся Павлюк: Про світовий я раніше навіть і не думала. Але я дивлюся, що, можливо, пора думати.

Щодо того, як я витрачатиму мільйон, я поки конкретно сказати не можу, бо ідеї ще шліфуються. Однозначно я хочу допомагати дітям, внутрішньопереміщеним, які хочуть вивчати українську мову, або дітям, які мають освітні втрати. Яким чином це буде відбуватися, поки ще вирішується. А також мені дуже цікава співпраця зі студентами, які в майбутньому стануть вчителями, щоб їхнє навчання не було віддалене від школи, від дітей, зокрема початкових класів, бо це моя стихія. І якимось чином хочу організувати співпрацю. Дуже добре було б, щоб це були спільні проєкти, щоб діти відчували те, що вони потрібні. І студенти, щоб розуміли і відчували дітей — які вони зараз є, як з ними працювати.

Слухайте також: «Мільйон гривень для мене — це мільйон посмішок»: фіналіст премії Global Teacher Prize Ukraine 2024

Слово, яке характеризувало учасників у «десятці», це підтримка

Руслана Кравченко: Серед ваших колег у «десятці» цього конкурсу, кого б ви могли виокремити? Хто, можливо, вам найбільше запам’ятався?

Леся Павлюк: Я не можу нікого виокремити. Я навіть себе не могла виокремити на 100 відсотків. У нас справді зібралася дуже хороша, сильна і вмотивована «десятка». Я вважаю, що слово, яке нас усіх характеризує, це підтримка. Ми в всіх ситуаціях підтримували одне одного. Я відчувала шалену підтримку від інших колег, і зрештою я підтримувала інших колег. І кожна і кожен із нас має якусь родзинку, кожен із нас має переваги чи сторони, в яких ми розвиваємося сильніше.

Руслана Кравченко: Ви зараз продовжуєте свою освіту?

Леся Павлюк: Зараз є багато можливостей. Наприклад, є різні навчання онлайн, але дуже важливо фільтрувати, тому що є хороші варіанти, а є такі, що не надто хороші. Я дуже довіряю «Освіторії» і знаю багато проєктів, з якими я знайома — вони дійсно надихають і є дієвими. А ще, я співпрацюю з Інститутом післядипломної освіти щодо написання у співавторстві навчально-методичних посібників, інколи мене запрошує Департамент освіти.

Крім того, зараз мене ще дуже цікавить тема бізнесу, тому що мої попередні випускники захотіли створити бізнес у школі. Вони виготовляли вироби власними руками і продавали їх. Звісно, це було з дозволу керівництва. Суто своєю працею і без фінансової підтримки батьків діти змогли заробити приблизно 30 тисяч гривень, які потім передали на потреби Збройних Сил України. Я тоді казала, що це вони заробили на чверть дрона.

Мені також це було цікаво, я проходила навчання по бізнесу.

Натхнення дають діти

Руслана Кравченко: На сам кінець я хочу запитати, яка ви поза школою? Чим ви, займаєтесь і хто дає вам натхнення так невпинно працювати задля дітей?

Леся Павлюк: Натхнення дають діти. Я завжди казала, що я буду вчителькою, всі це знали. Що я роблю поза школою? Зараз, чесно кажучи, на якісь інші справи часу небагато. Це наш цей освітній проєкт, який все одно з освітою пов’язаний, але це не школа. Зараз він мені цікавий. Цього літа я навчилася робити намисто, наприклад. Мені це також дуже цікаво. Раніше я любила складати кубик Рубіка, різні варіанти, але вже трохи забула, як це робити. Зараз я вирощую мандарини в себе вдома. Тобто в мене є мандаринове дерево, я роблю мандаринові напої. Авокадо люблю розсаджувати, хоча я колись раніше ніколи рослинами не займалася, мені взагалі дивно, що я цим почала займатися, хоча мені це цікаво.

Руслана Кравченко: У вас клас вже з вазонами?

Леся Павлюк: Поки що вони вдома, але я думаю, потім буду в клас брати. Вдома вже немає, де їх складати.

Слухайте розмову у доданому аудіофайлі