У січні в трьох областях запрацюють мобільні реабілітаційні команди Карітасу, – Христина Семеген-Бодак

Про те, як програма охорони здоров’я фонду пройшла шлях від кризового реагування до системного розвитку, як працює інтегрована допомога по всій країні – від прифронтових регіонів до заходу України, – а також про роль держави, партнерів і команди фахівців у цьому процесі розповідає керівниця Програми охорони здоров’я Карітасу України, кандидатка медичних наук і лікарка-нефрологиня Христина Семеген-Бодак.

Андрій Куликов: Що все ж таки ще потрібно зробити на тлі того, що вже зроблено для медичних програм Карітасу України?

Христина Семеген-Бодак: Традиційно рада можливості з вами поспілкуватися.

Програма охорони здоров’я Карітасу України була створена у 2022 році як відповідь на кризу, в якій ми нині перебуваємо, – на повномасштабне вторгнення і на потребу забезпечити доступ, зокрема, до медичної допомоги.

Важливо, що з цього виросла інтеграція допомоги. Програма охоплює медичну, психологічну, духовну та соціальну підтримку. Це принципово, адже людина в потребі зазвичай звертається з однією проблемою (а завдання нашого благодійного фонду – допомога найбільш вразливим категоріям населення), і в процесі супроводу стає зрозуміло, що підтримка потрібна одразу в кількох сферах.

Якщо аналізувати зроблене – а ми традиційно наприкінці року підбиваємо підсумки, – то за цей період вдалося досягти інтеграції всіх цих послуг. Локальні організації Карітасу, де працюють медичні центри, забезпечують не лише медичну допомогу, а й догляд вдома, а також залучають інші види підтримки, зокрема гуманітарну. І вже понад 25 років ми системно надаємо соціальну послугу з догляду вдома.

Крім того, ми розширили свою діяльність і на стаціонарну соціальну допомогу для людей, які не мають рідних або не можуть отримувати підтримку в родині.

Андрій Куликов: Тобто це в якихось спеціальних закладах?

Христина Семеген-Бодак: У Карітасі функціонують прихистки для літніх внутрішньо переміщених людей та людей з інвалідністю. На сьогодні таких прихистків п’ять – спочатку їх було шість, вони створювалися за донорської підтримки, а зараз фінансуються з різних джерел.

У цих будинках люди отримують не лише житло, а й соціальну підтримку, послуги з догляду, психологічну та медичну допомогу, а також духовний супровід від наших священнослужителів. Нагадаю, що благодійний фонд Карітас був створений Українською Греко-Католицькою Церквою, тож ми працюємо в логіці цілісного, комплексного, холістичного підходу до допомоги людині.

Андрій Куликов: У стереотипному уявленні Карітас – це греко-католицький український центр на заході нашої країни. Але я знаю, що ви працюєте і в прифронтових областях. Розкажіть про це, будь ласка.

Христина Семеген-Бодак: Так, ми працюємо по всій Україні. На сьогодні Карітас має понад 55 локальних і партнерських організацій у різних куточках країни.

Якщо говорити саме про програму охорони здоров’я, то, зокрема, вона представлена медичним центром у місті Дніпро – це Карітас Донецьк, який був релокований сюди. Також працюють Карітас Полтава, Карітас Кривий Ріг, Карітас Миколаїв. У цих регіонах наші підопічні мають доступ до послуг з догляду вдома та до медичної допомоги через мультидисциплінарні мобільні команди і телемедичні консультації, зокрема й у Кам’янському на Дніпропетровщині.

Перелік регіонів, де ми надаємо соціальну, медичну та психологічну допомогу, постійно розширюється. Ми намагаємося вчасно і цільово реагувати на виклики, які сьогодні постають перед людьми і перед країною.

Андрій Куликов: Пані Христина, буквально на початку нашої розмови ви сказали, що програма охорони здоров’я Карітасу виникла як відповідь на повномасштабне вторгнення. Отже, це була така реакція в кризі – кризовий менеджмент, як у нас зараз кажуть. Але ж минуло вже майже чотири роки. Що змінилося у підходах?

Христина Семеген-Бодак: Ви дуже влучно відзначили – йшлося навіть не стільки про кризовий менеджмент, скільки про мобілізацію ресурсів. Справді, на початку це була відповідь на повномасштабне вторгнення, на загальну кризову ситуацію в країні – й економічну, й гуманітарну.

Ми зіткнулися з тим, що кількість фахівців, які могли надавати кваліфіковану допомогу, суттєво зменшилася: люди релокувалися, частина виїхала за кордон. Особливо гостро це вдарило по людях старшого віку, які залишилися без підтримки. Я вже згадувала, що соціальну послугу з догляду вдома ми надаємо давно, як і багато наших партнерів та інших організацій.

Але ми побачили, що люди старшого віку потребують не лише догляду. Вони часто не звертаються і по медичну допомогу – через страх покинути свої домівки в умовах небезпеки.

У процесі формування програми як окремого напряму ми поступово перейшли від винятково кризового реагування до стабілізації та розвитку. Це означає, що, маючи значну підтримку міжнародних партнерів – фінансову, професійну, методологічну, – ми почали замислюватися над сталістю цієї допомоги.

Ми розуміємо: підтримка не може бути нескінченною. Її потрібно сприймати як інвестицію. У всього є початок, і я щиро вірю, що війна матиме кінець. Тому вже зараз важливо думати про відновлення, про те, як ми будемо ставати на ноги, жити й розвиватися далі.

Саме тому більшість фінансування, яке ми нині отримуємо, ми вкладаємо в розвиткові проєкти. Зокрема – у розбудову мережі медичних центрів, яких на сьогодні вже десять. Також будинки-прихистки для літніх людей ми частково трансформуємо в центри стаціонарного догляду, залучаючи й державне фінансування.

І тут я хотіла б окремо наголосити: підтримка держави є надзвичайно важливою.

Андрій Куликов: Отже, наскільки важливою є підтримка держави і чи достатньо ви її отримуєте?

Христина Семеген-Бодак: Про достатність у нинішніх умовах говорити складно. Як свідомі громадяни ми розуміємо: під час війни фінансування не може бути достатнім, адже є пріоритетні напрями – насамперед оборона держави.

Тому ми виходимо з того, що маємо, і намагаємося максимально мудро використовувати наявні ресурси.

Водночас Карітас України активно займається адвокацією розвитку соціальних послуг і їх фінансування з боку держави – через Міністерство соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство у справах ветеранів.

Ми віримо, що ці зміни з часом дадуть результат і держава поступово відновлюватиметься та розвиватиметься. За всіх можливих умов ми намагаємося залучати фінансування, ефективно його використовувати, зменшувати навантаження на наших міжнародних партнерів і відповідально працювати з їхньою підтримкою.

Андрій Куликов: Пані Христино, ви лікарка, і коли я читаю про Карітас, бачу, що близько 40% усіх послуг Карітасу України надається саме в межах програми охорони здоров’я – тієї програми, якою ви керуєте. Це означає, що навантаження на вас неймовірно зросло. Чи залишається час на лікарську практику?

Христина Семеген-Бодак: Навантаження справді значне. Але лікарська практика для мене – це, певною мірою, як творча робота. Я завжди намагаюся знаходити в ній розраду й натхнення.

Я продовжую працювати як лікар-нефролог: консультую пацієнтів і телефоном, і наживо. Щоправда, часу на це стає все менше. Водночас саме це натхнення допомагає рухатися далі – разом із командою впроваджувати нові напрацювання та підходи.

Особливу увагу ми приділяємо якості надання послуг – я вважаю це одним із ключових пріоритетів нашої роботи. Тому ми багато інвестуємо в навчання фахівців, у розвиток професійних навичок, у можливість для кожного працювати в тій сфері, де він є справжнім спеціалістом. Саме це і формує якісний, відповідальний підхід до допомоги людям.

Андрій Куликов: А як вам вдалося за півтора року – це ж усього 18 місяців – створити мережу з 10 центрів? Ви згадували про 10 центрів. І вони – від Дрогобича до Дніпра. Немалий шмат України.

Христина Семеген-Бодак: До Полтави.

Андрій Куликов: До Полтави вже, так?

Христина Семеген-Бодак: Так, пане Андрію. Ви знаєте, ми маємо дуже доброго партнера з Нідерландів – Cordaid. Це гуманітарна організація, яка підтримує Карітас уже давно. Раніше вони більше працювали в напрямку гуманітарної допомоги, зокрема в програмах покращення доступу людей до водних ресурсів.

Але, побачивши масштабну потребу в доступі до медичної допомоги, наші партнери, скажімо так, повірили в те, що Карітас може реалізувати і цей напрям – з огляду на попередній досвід впровадження інших проєктів та розвитку різних напрямів допомоги.

Від самого початку це виглядало як інвестиційний проєкт. Ви знаєте, що медичні послуги в Україні фінансуються через Національну службу здоров’я України, але для старту потрібні інвестиції: щоб привести приміщення до належного стану, найняти фахівців, забезпечити їм гідну оплату праці, аби вони могли якісно виконувати свою роботу.

У цьому нас підтримав Cordaid. Спочатку йшлося про п’ять медичних центрів, а згодом ми змогли розширити мережу. Сьогодні маємо вже 10 медичних центрів, які надають первинну і вторинну медичну допомогу, а також два вузькоспеціалізовані центри.

Один із них – центр, де надається психіатрична допомога та допомога людям з узалежненнями. Інший – медичний центр у Войнилові Івано-Франківської області, де надається хоспісна і паліативна допомога.

Андрій Куликов: Це вторинна спеціалізована допомога, так?

Христина Семеген-Бодак: Так, вторинна спеціалізована допомога. Це чітко визначений профіль пацієнтів і відповідний профіль фахівців, які надають цю допомогу.

Я дуже пишаюся роботою наших медичних центрів. Це був непростий шлях, навіть якщо на перший погляд здається, що за часом він був відносно короткий. Не кожен асоціював Карітас із медициною – із соціальними послугами так, але не з медичною допомогою.

Андрій Куликов: А воно ж переплітається…

Христина Семеген-Бодак: Так. І ми це довели, показали, наскільки важливо мати можливість комплексного підходу до допомоги.

Там, де ми надаємо соціальні послуги, але не маємо медичних центрів, ми активно використовуємо телемедичне консультування. Ми вже дебютували з двома мобільними командами – у Миколаєві та Кривому Розі. Вони надають медичну допомогу виключно через мобільні виїзди та телемедицину.

Вже з січня цього року стартують мобільні реабілітаційні команди. Ми намагаємося допомогти державі закрити дуже важливу прогалину: коли пацієнт завершує основний курс реабілітації у великому реабілітаційному центрі, повертається додому – і виникає запитання: «А що далі?»

Не кожен ветеран і не кожна людина, яка потребує реабілітації, знає, як і де шукати можливості для продовження цієї допомоги. Саме тут ми хочемо бути поруч.

Цього року ми пілотуємо мобільні реабілітаційні команди в Івано-Франківську, Хмельницькому та дві команди – у Полтаві.

Андрій Куликов: Пані Христино, останнє запитання в цій розмові. Я підкреслюю – в цій розмові. А коли у нас буде наступна?

Христина Семеген-Бодак: Пане Андрію, я не чекатиму довго. Щойно ми зможемо предметно розповісти про полтавські та івано-франківські команди – одразу повернемося до цієї теми.

У січні ми формуємо команди, а вже з лютого-березня зможемо говорити про практичну роботу: команди готові, центри готові працювати, розроблені методики й алгоритми. Ми цього дуже чекали, і завдяки підтримці наших партнерів тепер можемо це реалізувати.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі