Найважчий момент під час виїзду — невизначеність — переселенка з Херсону

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Життя до повномасштабного вторгнення

Єлизавета Цареградська: Розкажіть про своє життя в Херсоні до великої війни?

Марія Лещенко: Базову та вищу освіту я здобувала в Херсоні. Там же я формувалася як психолог. Напевно, це був 2004 рік, якщо я не помиляюся, коли я вирішила, що працюватиму психологинею. Був такий момент: я двічі навчалася в 9 класі, щоб вступити до ліцею на потрібну мені спеціалізацію, адже дізналася, що її запровадять лише з наступного року.
Тому я вдруге пішла до 9 класу, щоб отримати необхідну підготовку. Я чітко зрозуміла, що буду психологинею понад 20 років тому.

Життя, мені здається, було таким, як у багатьох. Були свої труднощі, свої досягнення, свої пошуки. Я довго шукала, де саме хочу працювати, тому пробувала себе і в психіатричній лікарні, і в школі, і в органах державної влади. У якийсь момент, напевно вже під час декретної відпустки, я зрозуміла, що все-таки хочу займатися приватною практикою.

Буквально за рік до повномасштабного вторгнення в мене вже був облаштований власний кабінет, чудові крісла, сформована клієнтська база, а запис вівся на кілька місяців уперед. Життя поступово налагоджувалося: дитина росла, були плани щодо покращення житлових умов, придбання кращого автомобіля. Думаю, це знайомо багатьом людям, які після двадцяти років будували своє життя й професійно реалізовувалися в той період.

І, власне, 24 лютого не стало для нас сюрпризом, тому що ми цього очікували.

Єлизавета Цареградська: Ви готувалися?

Марія Лещенко: Не скажу, що ми активно готувалися, але тривожність була. Коли я готувалася до цього етеру, то переглядала відео й знайшла запис, зроблений за чотири дні до повномасштабного вторгнення. На ньому я знімала свою дитину, яка повторювала техніки заспокоєння та стабілізації, зокрема дихальні вправи. Тобто я вже тоді вчила його, що робити, якщо він буде сильно нервувати.

Єлизавета Цареградська: Вас все влаштовувало і вам хотілося розбудовувати своє життя саме в Херсоні?

Марія Лещенко: Так. Південь є південь, розумієте — там трохи інше життя. Я завжди порівнюю його з теплим медом на сонці: воно розмірене, ти завжди маєш доступ до природи. За 10–15 хвилин можна виїхати за місто й опинитися серед пісків, лісу, степу чи біля озер.

Життя було таким, що ти не обтяжував себе надмірно роботою, і водночас мав можливість та час на відновлення. Дуже добре, коли твоя дитина зростає на дачі, в городі, у бабусиному будинку, біля річки. У Києві, на жаль, такого немає.

Про підготовку до великої війни

Єлизавета Цареградська: Щодо ваших планів і загалом вибудовування певних стратегій дій на випадок повномасштабного вторгнення.

Ви казали, що це не було для вас повною несподіванкою, тож, відповідно, певний сценарій дій ви, мабуть, уже продумували. Якими були ці плани? Чи розуміли ви, куди поїдете? Чи були якісь попередні домовленості? Як це виглядало у вашому випадку?

Марія Лещенко: У Вишневому в нас були родичі, тому ми розуміли, що в разі потреби поїдемо саме туди. На той момент у нас уже була зібрана тривожна валізка, але ми не знали, чи будемо виїжджати одразу, чи трохи пізніше.

У перші дні були великі черги та обстріли доріг, тому ми розуміли, що краще перечекати. Згодом почалася блокада міста, і стало зрозуміло, що виїхати ми просто не можемо. Обрати відповідний момент для евакуації було дуже складно.
Тому ми прожили в окупації майже три місяці. Коли вже не залишилося ресурсів для нормального життя через гуманітарну кризу та відсутність роботи, ми вирішили виїжджати.

Єдине, що дату обирали не за логістичними чатами чи можливими маршрутами. Так склалося, що 9 травня в моєї мами день народження. Я попросила дочекатися цієї дати, тому що не знала, коли зможу знову приїхати й привітати її особисто. Тож ми привітали маму, а через три дні вже виїжджали.

Про евакуацію бабусі

Єлизавета Цареградська: Ваші родичі на той момент вирішили залишатися?

Марія Лещенко: Так, усі мої рідні на той момент залишалися в Херсоні та на лівобережній частині області. Батьки всю окупацію перебували в Херсоні, і зараз вони також там, мають певну роботу. Бабуся була в Олешках, і нам вдалося евакуювати її лише наприкінці 2025 року. Ми змогли її переконати та вивезти в передостанню евакуацію, коли це ще було можливо.

Єлизавета Цареградська: Щодо моменту вмовляння: де для вас особисто проходить межа, коли ви готові тиснути, можливо, на своїх рідних, щоб вони виїжджали? І чи вважаєте ви, що такий тиск загалом є доцільним?

Марія Лещенко: Насправді в моїй родині дуже важливим є прийняття вибору та повага до вибору іншої людини. Звісно, ми можемо висловити свою думку, але мої батьки поважають мій вибір, тож і я маю поважати їхній. Єдине — я постійно за них переживаю.

У нас є домовленості щодо зв’язку: як ми його підтримуємо і що робимо в тій чи іншій ситуації.

З бабусею було складніше, тому що ми довго її вмовляли. Через те що вона літня людина, ми розуміли: в окупації, в умовах, які тоді були в Олешках, їй просто не вижити. Коли виїхали всі сусіди, які могли їй допомагати, ми почали більше наполягати на тому, що це небезпечно. Остаточно переконали її тоді, коли вже горів будинок і його не могли загасити власними силами.

Але навіть після цього вона поїхала в Херсон, зробивши великий об’їзд через Білорусь, щоб знову опинитися ближче до дому.

«Найважчий момент під час виїзду — це невідомість і невизначеність»

Єлизавета Цареградська: За вашими спостереженнями, наскільки складним є процес організації виїзду людини з окупації, а також подальшого налагодження її життя? Які моменти є найскладнішими?

Марія Лещенко: Насправді найважчий момент — це невідомість і невизначеність, тому що ти не розумієш, де будеш жити. І це перше. А друге — те, що дуже багато людей повертаються саме через відсутність умов, де вони могли б закріпитися.

Наприклад, разові виплати або виплати ВПО не покривають потреб людей, особливо якщо вони виїжджають із сім’єю. Немає житла, дуже високий попит на оренду, відповідно зростають ціни, і водночас немає роботи. Це дуже складно, і коли людина з цим зіштовхується, вона розуміє, що краще мати якесь власне житло, де вона почуватиметься відносно в безпеці, ніж поневірятися, не знаючи, де прилаштуватися.

Адже як таких організованих евакуацій із подальшим трансфером і облаштуванням, як це, наприклад, відбувається в Сумах чи Дніпрі, коли транзитний центр повністю перенаправляє людей, у нас немає. Я з таким не стикалася. Звісно, людину можуть вивезти з «червоної зони», але навіть на одному з виїздів місії, де я була, ми потрапили до шелтера для евакуйованих із «червоної зони». І цей район не був безпечнішим за той, з якого вони виїхали: постійні обстріли, постійні дрони.

Це старий гуртожиток, хитка будівля, яка буквально сиплеться на голову. Тобто сказати, що це гідні умови для переселення людей, не можна. І, на жаль, коли ти розумієш, що залишаєшся сам на сам зі своєю проблемою, я щиро розумію тих людей, які не наважуються виїхати.

«Твоє життя в окупації фактично від тебе не залежить»

Марія Лещенко: Є дуже велика різниця між виїздом із прифронтової зони та виїздом з окупації.

Тому що, коли ти в окупації, по-перше, ти взагалі не відчуваєш безпеки — навіть удома немає цього відчуття захищеності. По-друге, ти розумієш, що твоє життя фактично від тебе не залежить. Якщо під час обстрілу ще є можливість сховатися в укритті або підвалі, то коли твоє місто наповнене ворожими солдатами й ти стикаєшся з ними на вулиці, ти постійно живеш в очікуванні того, що з тобою може щось статися.

Я жила на такій вулиці, де окупанти були в кожному приміщенні й постійно перебували на вулицях. Був випадок, коли я остаточно зрозуміла, що ми не зможемо пересидіти окупацію.

Ми з дитиною стояли на зупинці, і дорогою рухалися БТРи. За правилами зброя має бути піднята догори, коли рухаєшся цивільною місцевістю, але вони цього не робили. У якийсь момент один із БТРів зупинився, і кулеметник наставив дуло на мою дитину. Я закрила її собою, усвідомлюючи, що це не врятує нікого з нас. Для них це була як своєрідна розвага.

У той момент я зрозуміла: я не їду кудись — я їду звідкись. І це дуже велика різниця. Моєю задачею було вирватися з окупації. Якби місто не було окуповане, а було лише під обстрілами, я, ймовірно, все одно виїжджала б заради безпеки дитини. Але якби не дитина і якби я залишалася в прифронтовому місті, то, скоріш за все, я б залишилась.

Про адаптацію

Єлизавета Цареградська: Як ви вважаєте, чи можна в цьому процесі якось собі допомогти — через певні «якорі» або свідомі установки? Адже це все одно стресова ситуація: ти виїжджаєш і опиняєшся в нових обставинах. Вони можуть бути різними — інколи люди потрапляють до хороших умов або до родичів, і це значно полегшує ситуацію, хоча, знову ж таки, родичі теж бувають різні. А інколи люди опиняються в дуже складних умовах, де їм не раді, і здається, що все навколо — суцільна темрява.

Як діяти й що робити в таких випадках, на вашу думку?

Марія Лещенко: Я керувалася тим, що можу не любити місто, в яке приїхала, але маю його пізнати. Коли ти знаєш середовище, тобі вже легше, менше тривоги, з’являється розуміння, і ти поступово формуєш для себе певну «мапу» — від послуг, роботи, магазинів до орієнтації в логістиці.

Коли розумієш, навіщо ти це робиш, у тебе з’являється сенс і розуміння, які кроки потрібно зробити, щоб щось досягти. Я пам’ятаю, що перший місяць після виїзду в мене була повна дезорієнтація, бо я не розуміла, за що хапатися. І це при тому, що я вважала себе досить стресостійкою людиною. Але коли це відбувається з тобою, ти ніби опиняєшся в якійсь внутрішній пустці.

Поступово я почала думати про те, як закрити базові потреби. Коли ми виїжджали, у нас зовсім не було грошей: ми здали все своє золото, яке було вдома, щоб купити бензин. І виїжджали фактично з нулем.

Коли ми трохи облаштувалися й налагодили роботу, я поступово почала розширювати своє коло діяльності — шукати, чим можу бути корисною і де можу долучатися.

Для мене рятівним стало те, що, знаючи гуманітарну ситуацію в Херсоні, я розуміла: маю певні ресурси. Через соцмережі та знайомих я почала знаходити гуманітарну допомогу — її тоді дуже багато роздавали. Я просила знайомих: якщо вам щось не потрібно, крупи, цукор, борошно, передавайте мені — я буду це фасувати.

Я знаходила волонтерів, які на той момент регулярно заїжджали в окупацію, передавали допомогу, і це поступово розширювалося. Приблизно рік я займалася тим, що збирала ліки. Почали долучатися люди, які хотіли передавати щось для своїх рідних. Я ставила умову: окей, я забираю ваші ліки, але ви додаєте ще щось для загального збору.

Таким чином це мене буквально витягло. З’явилося відчуття, що я все-таки можу щось робити й певною мірою впливати на ситуацію, з якою зіткнулася. Це базове відчуття контролю дуже допомагало адаптуватися: ти корисний, ти щось робиш і бачиш результат — люди там отримують необхідне.

І це давало відчуття причетності, ніби ти не відірваний, не покинув усе, а все ще залишаєшся пов’язаним зі своїм містом.

«За чотири роки так і не адаптувалася до втрати дому»

Марія Лещенко: Батьки мене вчили, що в кризі варто дотримуватися принципу «можеш — вмієш — роби». Я просто роблю те, що можу, а волонтерська діяльність, виїзди на прифронтові території, допомога іншим, робота на місцях прильотів — це те, що я вмію. Я не скажу, що це щось, від чого я фанатію чи що приносить мені особливе задоволення. Звісно, це надихає, тому що ти бачиш свою пряму роботу і результати цієї роботи.

Але де та межа, коли потрібно «дотискати» людину? Ми все-таки маємо говорити про те, що, виїжджаючи, людина, окрім фізичних втрат, несе й інші, не завжди одразу усвідомлені втрати. Втрата дому, звичного плину життя, надії — це дуже сильні й болючі аспекти, які в моменті можуть бути недооцінені, але потім, ніби червона нитка, проходять через усе життя.

І тут питання не в тому, щоб применшити цей біль, а в тому, щоб вирости над ним. Але для цього потрібні сили, а вони вже витрачені на виживання в тих умовах, у яких люди опинилися. Я переконана, що кожна людина може бути сильною, якщо поруч є хтось, хто дає їй віру в цю силу. Адже спочатку ми проходимо стадії дезорієнтації та приголомшеності, а вже потім приходимо до усвідомлення втрат, яких зазнали.

Я за чотири роки так і не адаптувалася до втрати дому. Я, знаєте, тримаюся думки, що поки є «Укрзалізниця» і «Нова пошта», у мене є можливість туди приїхати. Тому я приїжджаю додому кожні півтора-два місяці.

І я розумію, що вже не пам’ятаю свого місця до повномасштабного вторгнення. Я його більше не пам’ятаю — і це дуже боляче. І я усвідомлюю, наскільки важко буде це розривати в собі людям, які залишаються там усі ці роки.

Психосоціальна підтримка має бути присутня як на етапі прийняття рішення про виїзд, так і під час приїзду до нової громади. Саме тому ми говоримо про необхідність підготовки громад, що приймають ВПО до їхнього прибуття — щоб створити умови для швидшої адаптації, інтеграції та залучення людей до життя громади.

Хоча виїзд — особистий вибір людини, це водночас і суспільна відповідальність. У країні, де триває війна, ми не можемо відкидати взаємну підтримку. Бо якщо ми не будемо один для одного, тоді для чого все це.