«Варто не боятися, а шукати можливості»: як підприємиця з Лисичанська релокувала бізнес в Дніпро

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Про власну справу

Єлизавета Цареградська: Ви разом зі своїм чоловіком є засновниками бренду Be Easy. Розкажіть, будь ласка, що саме ви виробляєте?

Марія Косилкіна: Ми виробляємо дитячий верхній одяг із мембранних тканин. Цією справою ми займаємося з 2014 року, відколи народилася наша друга дитина. Тоді ми вирішили створювати щось корисне для своєї дитини та для інших мам. На той момент в Україні ще не виробляли мембранний одяг для дітей.

Ми були серед перших, хто почав цим займатися, і зосередилися на виробництві непромокного дитячого одягу.

Про життя до війни

Єлизавета Цареградська: Яким було ваше життя до 2014 року? Чим ви займались? Де ви мешкали?

Марія Косилкіна: Ми мешкали в місті Лисичанську та займалися продажем фурнітури для меблевих виробництв. У 2014 році, коли Лисичанськ опинився в окупації, ми переїхали до Кам’янця-Подільського та перевезли туди свій бізнес. Деякий час жили й працювали там, а після деокупації повернулися до Лисичанська.

Повернувшись із Кам’янця-Подільського, ми відчували піднесення та бажання зробити щось корисне для свого міста, долучитися до його відновлення. У Лисичанську була велика швейна фабрика, яка на той момент перебувала в занепаді, а також багато кваліфікованих швачок. Саме тоді й виникла ідея створення швейного виробництва.

Ми хотіли, щоб люди поверталися до Лисичанська після окупації, і прагнули створити робочі місця, щоб у місті знову з’явилися можливості для життя та роботи.

Про повномасштабне вторгнення

Єлизавета Цареградська: Я припускаю, що події 2022 року стали дуже потужним ударом — як і для всієї країни. Як ви пригадуєте цей період? Де ви перебували на той момент, у якому стані були ваше виробництво, бізнес і родина?

Марія Косилкіна: На початку 2022 року в нас було багато планів: перебудова виробництва, оновлення підходів до пошиття одягу, підготовка нової весняної колекції. Ми відчували, що війна можлива: про це ходили чутки, ми обговорювали це на роботі зі швачками й продумували, як діяти у разі початку бойових дій.

Але коли війна почалася, ми забули про всі плани. Ми були налякані й просто забрали своїх дітей. Ми мешкали в Лисичанську, а моя мама жила в передмісті — у місті Привілля. Ми припускали, що Лисичанськ бомбитимуть, адже так уже було у 2014 році, тоді як Привілля майже не постраждало. Тому ми вирішили поїхати до Привілля й перечекати там кілька днів, сподіваючись, що усе це швидко закінчиться.

Ми не думали, що все розгорнеться настільки масштабно, і вважали, що це лише на кілька днів. Ми поїхали до Привілля й більше до Лисичанська не повернулися. Місяць ми пробули в Привіллі, а звідти вже вирушили до Дніпра.

Про волонтерство та рішення щодо виїзду

Єлизавета Цареградська: Ось цей момент, коли ви ухвалюєте рішення виїжджати з Привілля до Дніпра, наскільки він був для вас складним? Чи були ще сумніви — можливо, варто було пересидіти, перечекати, дочекатися, що ситуація покращиться?

Марія Косилкіна: У Привіллі ми пробули, можливо, день-два — у стані розгубленості та депресії, не розуміючи, що робити далі. Згодом ми вирішили, що якщо не можемо працювати за фахом, то станемо волонтерами. Моя сестра працювала в сьомій школі Привілля і домовилася, щоб нам надали приміщення школи для організації гуманітарної місії.

Ми почали писати за кордон усім нашим бізнес-партнерам і знайомим, розповідати, що в Україні почалася війна та що нам необхідна допомога. Завдяки цьому за кордоном почали збирати гуманітарні вантажі. Нам допомагали й партнери, і учні цієї школи, які на той момент проживали за кордоном, — дуже багато людей долучилися. Так ми організували пункт гуманітарної допомоги в Привіллі.

У нас просто не було часу на депресію чи зайві роздуми. Зранку приїжджала машина з допомогою — ми її розвантажували, фасували, а потім приходили люди, і ми все роздавали. Так минав кожен день — дуже насичений і наповнений роботою.

Я, мій чоловік, моя сестра та ще кілька дівчат допомагали разом. Ми цілодобово перебували в школі, жили й ночували в підвалі, адже Привілля часто перебувало під обстрілами. У тій самій школі ми надавали гуманітарну допомогу людям, тож часу нудьгувати просто не було.

Ми розуміли, що потрібно виїжджати. Але нас настільки захопила наша гуманітарна справа, що ми майже ні про що інше не думали. Було дуже шкода все це залишати, адже ми усвідомлювали: якщо поїхати саме тоді, уся робота може зупинитися — замінити нас було нікому. До того ж Привілля — моє рідне місто, місце, звідки я родом, і нам щиро хотілося допомогти людям.

Ми не хотіли їхати й не хотіли залишати цю справу. Але в якийсь момент, коли вже було окуповано одне з сусідніх міст, військові попередили нас, що потрібно негайно виїжджати. Нам сказали, що якщо ще трохи зволікати, бахмутську трасу, якою ми могли виїхати, почнуть обстрілювати, і тоді виїзд стане неможливим. У всіх у нас були діти, і це рішення стало очевидним.

Ми зібралися всією командою — нас було близько п’ятнадцяти людей, які разом жили в підвалі цієї школи. За цей час ми дуже здружилися. І всі разом, однією великою компанією, поїхали до Дніпра.

Чому обрали саме Дніпро

Марія Косилкіна: Ми обрали Дніпро, бо це найближче велике місто до Лисичанська. Ми думали: поїдемо ненадовго. Навіть речей із собою майже не брали — розраховували, що це буде на тиждень-два. Виїжджали 31 березня.

Ми планували, що до Великодня вже повернемося додому й святкуватимемо його вдома. Саме тому й обрали Дніпро — щоб їхати недалеко.

У Дніпрі в нас були друзі, з якими ми заздалегідь домовилися. Ми ж виїжджали всі разом, великою групою, і взяли на себе відповідальність за людей, які поїхали з нами. Наші друзі в Дніпрі облаштували для нас тимчасовий прихисток на своєму виробництві — своєрідний шелтер. Так ми всі разом оселилися там і жили однією спільнотою.

Скільки нас було разом у підвалі в Привіллі, стільки ж ми трималися разом і в Дніпрі, з надією, що зможемо повернутися додому всі разом. Хоча вже тоді ставало зрозуміло, що це триватиме не кілька тижнів.

Про усвідомлення довгого марафону

Єлизавета Цареградська: Чи пригадуєте той момент усвідомлення, коли ви зрозуміли, що доведеться будувати своє життя в Дніпрі — відновлювати бізнес, родину та особисте життя? Як це виглядало для вас тоді?

Марія Косилкіна: Це сталося наприкінці квітня. Моєму чоловіку зателефонував партнер по бізнесу, який теж мав швейне виробництво в Сіверськодонецьку. Він сказав: «Дім, нумо вирішувати, ми не повернемося, треба виїжджати та вивозити виробництво».

Тоді ми звернулися до «Укрпошти» та подали заявку на державну програму релокації. Нам надали машину та один день на евакуацію. Мій чоловік із другом поїхали до Лисичанська і швидко завантажили те, що змогли.

Складність полягала в тому, що наше виробництво в Лисичанську розташовувалося на другому поверсі, і для вивезення обладнання потрібні були крани. Ми завантажували обладнання через вікна, адже спеціального транспорту вже не було. Коли чоловік приїхав до Лисичанська, жодного крана чи підіймача для спуску обладнання не було — доводилося діяти власними силами.

Те, що чоловік із другом змогли винести руками — усе, що проходило через двері — вони вивезли. Це були кілька невеликих машинок і деякі рулони тканини.

Більшість обладнання забрати не вдалося — приблизно 70% виробничої потужності залишилося в Лисичанську. Найдорожче та габаритне обладнання, а також склад залишилися там. Це все десь на суму понад 100 тисяч доларів.

Про переформатування бізнесу

Єлизавета Цареградська: Мені дуже важко уявити, скільки сил потрібно, щоб зібрати себе докупи після всього цього. Як це було у вас?

Марія Косилкіна: Я не знаю чому, але я не пам’ятаю днів, коли ми сиділи б у депресії чи впадали в розпач. Коли ми приїхали до Дніпра, наші друзі дуже нас підтримали та надали приміщення. Тут ми продовжили займатися гуманітарною роботою: знаходили машини, збирали допомогу та відправляли її до Привілля і Лисичанська — їжу, одяг, посилки людям. Постійно були зайняті чимось корисним, і це не давало часу сумувати.

Наші друзі, власники фабрики, надали нам приміщення на своєму виробництві безплатно. Вони сказали: «Все, що вам потрібно — усе дамо». Ми розставили там свої машинки й продовжували активно волонтерити. Багато військових співпрацювали з нами, і ми допомагали їм їжею, ліками та всім, чим могли.

А потім вони почали просити: «У вас є швейне виробництво, пошийте нам підсумки, зашийте штани, зробіть форму». Саме з цього почалося відновлення нашої швейної справи: військові стали нашими першими клієнтами.

До того ж з нами приєдналися швачки: одна з Лисичанська, яка працює з нами з 2014 року, і ще одна зі Сіверськодонецька, яка теж переїхала до Дніпра. Так у нас уже були дві швачки, обладнання і реальні замовлення від військових. Це стало початком відновлення виробництва.

Спочатку ми шили те, що просили військові, адже у 2022 році з амуніцією були великі проблеми — не було так, як зараз, коли можна просто піти й купити. Це було дуже складно.

Потім ми почали розробляти власні речі: підсумки, пончо та інші елементи для військових. Саме з потреби у військовій амуніції ми почали відновлювати швейну справу в Дніпрі. І лише у вересні 2022 року ми змогли знову почати шити дитячі куртки.

Про адаптацію

Єлизавета Цареградська: Наразі, як ви почуваєтеся у Дніпрі? Все-таки ви родом із Лисичанська, чи відчуваєте себе частково місцевою у Дніпрі, чи ще більше зберігаєте ідентичність свого рідного міста?

Марія Косилкіна: Чесно, я не знаю. Мені здається, ми з маленького містечка, і, можливо, тому ми трохи відкритіші, або в нас інший характер, я не знаю.

Спочатку в Дніпрі нам було важко. Здавалося, що все якось вороже, незручно, відстані великі. Нам не подобалося, бо ми звикли, що все близько — маленьке містечко, усе під рукою. А тут треба було адаптуватися до великого міста, і це давалося непросто.

Зараз я не скажу, що ми дніпряни. Ми хочемо повернутися у своє рідне місто, Лисичанськ. Є надія, хоч і розуміємо, що вірогідність не велика. Але ми ще думаємо, що, можливо, колись поїдемо туди знову.

Про особисту відповідальність

Єлизавета Цареградська: Чи відчуваєте ви підтримку з боку держави, чи більше покладаєтеся на власні сили? Які у вас зараз відчуття з цього приводу?

Марія Косилкіна: Зараз ми, звісно, розраховуємо тільки на себе. Хотілося б, щоб держава підтримувала, але я вже бачу, що з’являються програми компенсації на паливо, на генератори. Це дійсно допомагає підприємцям і нам також, якщо ми зможемо стати учасниками цих програм.

Знаєте, мій чоловік і я завжди були прибічниками думки: «Нам не потрібна допомога, ми самі все зробимо — головне, щоб нам не заважали».

Тому хай держава займається своїми глобальними питаннями, а ми будемо займатися своїми. Нам не потрібна пряма підтримка держави — у неї й так багато важливіших справ, ніж підтримка дрібних підприємців.

Наостанок

Марія Косилкіна: Треба не боятися, не втрачати духу та шукати можливості. Зараз є багато фондів та благодійних організацій, і вони дійсно допомагають. Головне — не соромитися звертатися до них, і вам обов’язково нададуть підтримку.