Новий старт: як діти адаптуються в Україні після депортації
Сьогодні на Громадському радіо поговоримо про те, яку підтримку Українська мережа за права дитини надає дітям та їхнім сім’ям після повернення з депортації або примусового переміщення. Як кейс-менеджери та психолог допомагають адаптуватися до життя на новому місці.
Олена Лещенко та Світлана Забава — кейс-менеджерки проєкту «Шлях додому»,
Оксана Лікаркіна — практична психологиня Української мережі за права дитини.
Євгенія Гончарук: По поверненні дитини з тимчасово окупованої території або Росії до процесу долучаються кейс-менеджери. Що таке кейс-менеджмент і які його задачі?
Олена Лещенко: Ми й усі інші фахівці, які долучаються до роботи з сім’ями дітей, котрих ми повертаємо з окупованих територій України чи з Росії, ведемо їх за технологією кейс-менеджменту. Це такий підхід в роботі із сім’ями, в основі якого лежать потреби не тільки дитини й не окремого члена родини, а родини в цілому. При плануванні повернення дитини — потреби одні, після повернення — інші. Тому це комплексна допомога підтримки дитини, її родини і того оточення, у яке вона повертається. До цього залучаються не тільки наші фахівці, а й всі фахівці, відповідно до тих потреб, які ми вивчаємо під час проведення оцінки.
Олена Лещенко
Виклики дезадаптації й допомога кейс-менеджера
Олена Холоденко: Пані Світлано, чому не обійтися без кейс-менеджера в проєкті «Шлях додому»? І які основні потреби при поверненні додому дитини ви допомагаєте задовольнити її родині?
Світлана Забава: Чому не обійтися без кейс-менеджера? Учасники нашого проєкту іноді говорять, що це людина, до якої можна звернутися в будь-який час і вона підтримає. Люди переїжджають і не всі мають взагалі знайомих або місце, куди їм приїхати й де їх зустрінуть. Зазвичай ми зустрічаємо свої сім’ї, знайомимося з ними, якщо треба, то поселяємо їх за місцем тимчасового поселення. Іноді вони вже знають, куди мають приїхати.
Ми проговорюємо і налагоджуємо контакт, і ми є путівниками, починаючи з елементарного: куди звернутися, де придбати їжу, де оформити виплати, де зареєструватися як внутрішньо переміщена особа. Ці люди взагалі часом не знають, як зорієнтуватися. У мене була родина, які кажуть: «Ми приїхали в гори, але не знаємо, як рухатися, тому що ми жили в степу». І вони покроково зі мною спілкувалися в телефонному режимі, до кого можна звернутися. Я на той момент вже знала місцеві організації, щоб їх зорієнтувати.
Психологічний аспект — перший пріоритет
Олена Холоденко: Про які потреби, крім даху над головою і базових потреб цих сімей і дітей, ми можемо навіть не здогадуватися?
Світлана Забава: Насамперед ми спілкуємося з цими родинами, і їм головне те, що вони на території вільної України, і вже можуть спокійно видихнути. Для нас, кейс-менеджерок, які підхоплюють родину, це велика радість — дитина вдома.
Для нас це полегшення в емоційному плані, а з іншого боку — ми вмикаємося і розв’язуємо нагальні питання. Це і психологічна допомога, і підтримка. І вона на початку йде з позиції кейс-менеджерок, тому що одразу не всі родини готові працювати відкрито з психологами. Тому напочатку ми беремо це на себе: заспокоюємо, підтримуємо, для того, щоб знизити їхній рівень тривожності.
Незалежно від того, що вони переживали в окупації чи на території Росії, попри шлях, який вони пройшли, повертаючись на територію вільної України, на них тисне невідомість, коли їм немає де жити, вони в незнайомому місті, немає родичів, немає підтримки.
Світлана Забава
Олена Лещенко:Наприклад, ми повертали одного хлопчика, який був два роки розлучений із мамою, і в якого загинув тато. І у хлопця в ноутбуці були фотографії батька. Це єдине, що залишилось. І коли він проходив фільтраційний табір у нього забрали ноутбук. І коли ти працюєш з цією дитиною, то розумієш, що треба це відпрацювати, тому що для нього було це найважливіше.
Євгенія Гончарук: Пані Оксано, на якому етапі дитину підхоплює психолог?
Оксана Лікаркіна: Я зазвичай спілкуюся з батьками й дітьми безпосередньо після кейс-менеджера, який зустрічає, контактує з родиною першим. Дізнаюся інформацію про потреби й мотиви дітей та родини, через що вони пройшли, щоб розуміти, куди ми рухаємося і чи було травмування. Після того, як вони повернулися, поселилися, вирішили свої певні первинні потреби, вступає психолог. Психологічний супровід у нас відбувається протягом трьох місяців.
Найчастіше під час онлайн і офлайн консультування ми стикаємося з такими питаннями:
батьки звинувачують себе, що вони винні в розлуці з дитиною. Наприклад, коли дитину вивозили з Маріуполя або з окупованої території без їхньої згоди, а вони не могли вплинути чи втратили час;
дитина, яка перебувала в інтернатних закладах, має підвищену тривожність, інтрузію. Наприклад, тремтінням згадує все те, що було на окупованій території, зокрема, психологічне насилля;
також в таких діток, переважно підлітків, можна діагностувати посттравматичний розлад, депресивні стани, порушення сну, поведінкові розлади через переживання моральної травми. Дуже часто це буває, коли батьків розлучають з дітьми або опікунами, сестрами, братами, і дитина як відокремлена частинка десь блукає в цьому світі. Саме це переживання травматичних подій сильно впливає на психіку, емоційний фон і фізіологічний стан дитини;
панічні атаки, істерики;
страх гучних звуків — дітки, які чули звуки запуску якихось снарядів або літаків. Деякі діти бояться зникнення близьких і того, що вони можуть вмерти. Причому це такий підсвідомий страх, який вони не контролюють;
буває страх усамітнення чи навпаки спілкування з людьми, з якими вони не контактували до цього. Коли вони йдуть уперше в новий навчальний заклад, то дуже важливий емоційний контакт і прийняття, тому що їм досить важко адаптуватися. Певний час вони можуть навіть нікого не допускати до себе.
З психологічного боку ці питання ми вирішуємо консультаціями, корекцією поведінки, а також відновленням ресурсу.
Зустріч на вокзалі: з чого все починається
Євгенія Гончарук: Яке місце кейс-менеджерів в адаптаційному процесі?
Олена Лещенко: Безпосереднє знайомство відбувається тоді, коли ми зустрічаємо дитину на вокзалі. Фахівці соціальної роботи, які проводили попередню роботу, передають інформацію про особливості цієї дитини й родини, щоб ми були готові до спілкування з ними. Після зустрічі на вокзалі обов’язково відбувається комунікація в Координаційному центрі з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, де проходить опитування дітей — без камер, без журналістів, за обов’язкової присутності нас, кейс-менеджерів, тому що вони вже нас знають, для того, щоб знизити рівень тривожності дитини, так само і батьків.
У мене було декілька випадків, коли батьки по поверненні дитини просять дати їм кілька днів, аби привести свої емоції до ладу. Жінка розповідала, що ці два тижні повернення в Україну для неї були найстрашнішими двома тижнями в її житті. І вона зупиняється. Тоді я також даю собі стоп. Я не можу з нею працювати, тому що їй треба опанувати свої емоції. Ми навіть не долучаємо в цей момент психолога, тому що людина хоче побути поруч з дітьми, чоловіком і трішки заспокоїтися.
Євгенія Гончарук: Деталізуйте, будь ласка, в чому полягає допомога від координаційного центру?
Світлана Забава: Я можу розповісти тільки те, з чим стикалася я у своїй роботі, тому що у Координаційного центру дуже велике коло різних повноважень і можливостей. Тих дітей, з якими працюю, в Координаційному центрі опитували, брали під супровід, ми узгоджували зі спеціалістами Центру деталі, подальші кроки. Вони делікатно і дуже професійно проводили опитування дітей, узгоджуючи з дорослими перед цим, про що говоритимуть з дітьми. Для дітей меншого віку була організована ігрова частина, де вони могли себе побавити й трохи почекати, поки проходили опитування старших дітей і дорослих. Після опитування ми супроводжували наших підопічних до місця їх поселення чи тимчасового проживання.
Включеність 24/7
Олена Холоденко: А які спеціалісти працюють в координаційному центрі з дітьми?
Олена Лещенко: Створюється мультидисциплінарна команда. Це і представник ювенальної поліції, і психолог. Долучаються всі фахівці для того, щоб втрутитися якомога швидше і використати всі можливі ресурси від усіх організацій, які можуть бути причетними до задоволення потреб цієї дитини й родини. Це і медичне обстеження, і питання щодо оформлення чи поновлення документів, тому що в деяких дітей їх немає. Це розв’язання питання лікування і проживання, а також елементарне — засоби гігієни, одяг, харчові продукти. У мене був один хлопчина, якого ми зустрічали з потягу, він вийшов в одній футболці, в шортах, з півлітровою пляшкою води й маленькою сумочкою. Це дитина, позбавлена батьківського опікування, яку ми повертали з Маріуполя. Йому немає де жити, що їсти. Ще погода тоді влітку змінилася — холодно, а він у футболці, в шортах, ані взуття не мав, нічого. Треба було забезпечити базові потреби, помити хлопця, підстригти його. Це було наше завдання.
Євгенія Гончарук: Чому кейс-менеджери, психологи, які опікуються поверненням дитини на роботі по суті цілодобово? Які ще ваші колеги й партнери працюють в такому графіку?
Світлана Забава: Олена проговорила про мультидисциплінарну команду. Справді, у нас були такі ситуації, коли й о 21 вечора, і о 5 ранку вирішували, як організувати транспорт, як зустріти, як поселити, як одягнути. Наразі я працюю з сім’єю, яка мусила покинути свій будинок. Вони привезли з собою теплий верхній одяг, літнього у них немає. Вони приїхали практично без нічого: на трьох один телефон.
Коли ми з ними зустрілися, то принесли їм і харчовий набір, і каструльку. Бо наші партнери то видали їм продукти, але сиру крупу ти їсти не будеш. Ми знаходили взуття, направляли хворих дітей в лікарню. Так, іноді це бувало після роботи.
Діти адаптуються швидше, ніж дорослі
Євгенія Гончарук: Пані Оксано, а ви можете кожному, з ким працюєте, сказати «Ти можеш зателефонувати мені в будь-який час доби», якщо буде така потреба?
Оксана Лікаркіна: Дуже часто саме так і відбувається, тому що, коли батьки пішли вже на роботу, а діти в школу, то час, коли вони можуть зателефонувати припадає на 15-16-ту або 18-19-ту години вечора. Й у будь-якому випадку ми з ними контактуємо і намагаємося розібратися. Є діти в стані або після травмування, які самі визначають час, коли їм зручно поспілкуватися. Це може статися о 21-й чи 22-й.
Євгенія Гончарук: Наскільки важко спілкуватися з людьми, які сім’ями рятувалися з ТОТ, і наразі починають життя з нуля у відносно безпечних областях України? Чи буває, що вони кажуть: «Ми тут не можемо – будемо повертатися»?
Світлана Забава: Так. Дійсно, такі ситуації виникають, тому що люди приїжджають сюди, і для них тут все нове, а вдома страшно, боязко, втратили майно, але там все зрозуміло, і вони вже якийсь час там були. Для мене це про заохочення. В мене була родина, яка зіткнулася тут з труднощами здоров’я, і вони говорили, що вже поїхали б назад, бо тут нам складніше, ніж було там.
Тоді ми з ними обговорювали, які складнощі виникли і що ми можемо зробити. Проговорювали сильні сторони того рішення, яке вони ухвалили, щоб повернутися додому.
Ми шукали, де залучити ресурс для того, щоб їм допомогти. І коли минув певний час, вони сказали: «Дякую, що підтримали нас».
Ми наголошуємо на тому, що вони не мають розчаруватися в Україні. І мені дуже хотілося б, щоб ми були саме тими людьми, які несуть думку про те, що ми, українці, і маємо дбати про своїх громадян.
Олена Лещенко: Якщо говорити про наші випадки повернення дітей, жодна родина зараз не має наміру повертатися. Всі залишаються тут, і ми допомагаємо їм далі в налагодженні нового життя.
Оксана Лікаркіна: Переважно всі родини з дітками, які повертаються, за два-три місяці адаптуються завдяки таким послугам мультидисциплінарної команди, які надаються системно і за їх запитом. Переважно вони знаходять роботу й уже можуть забезпечити певні матеріальні потреби. Завдяки педагогічному колективу, нашим хорошим вчителям, які розуміють ситуацію і максимально намагаються наблизитись до цієї дитини, почути її, що вона хоче, як їй ведеться, зробити все можливе, щоб вона потоваришувала з класом. Багато успішних кейсів, коли дитина все ж таки відчуває, що може перебувати в тому середовищі, в якому опинилася. Діти починають навчатися і знаходять нових друзів.
Дорослим важче, але вони в більшості відчувають підтримку громади, де опиняються, бо наші клієнти дуже часто селяться в невеликих містах. У райцентрах їм пропонують будинки за якусь мінімальну оплату або орендувати квартиру за невеликі гроші, які родина може собі дозволити. Для мене це нове покоління незламне.
Вони відчувають підтримку від кейс-менеджерів, від працівників організації, від фахівців і поступово відчувають себе потрібними.
Це, мабуть, найкраща ситуація, яку ми можемо вважати успішною, коли людина розуміє, що вона може прижитися, реалізуватися в тому місці, де вона зараз опинилася, і забезпечити свою родину тим, що їй необхідно.
Якщо ваша дитина перебуває на території Російської Федерації або на тимчасово окупованих територіях України, звертайтеся до «Української мережі за права дитини»:
За даними на березень 2023 року, на тимчасово окупованих територіях та у РФ перебували 4390 українських дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. До повномасштабного російського вторгнення вони перебували у спеціальних дитячих закладах. Дані повідомляла віцепрем’єрка України Ірина Верещук. За її словами, Україна надала в Міжнародний кримінальний суд усі матеріали стосовно викрадення дітей. Іноді самі росіяни підтверджують факти викрадення українських дітей.
Нагадаємо, станом на кінець 2022 року офіційні джерела РФ рапортували про понад 700 000 українських дітей, які проживали на той час на території РФ. Це депортовані (разом з батьками) та викрадені діти.
Відомо, що росіяни приховують злочини усиновлення українських дітей. Уповноважений президента України з прав дитини у 2014-2021 рр. Микола Кулеба каже, що станом на березень 2023 року стало важче знайти інформацію про викрадених українських дітей. Він зауважив, що не відомо скільки українських дітей перебуває зараз у Росії. Діти можуть опинитися без батьків через те, що вони інколи помирають, інколи їх садять у в’язницю, інколи вони хворіють, і діти опиняються сам на сам, пояснив Микола Кулеба. Таких дітей, за його словами, влаштовують або в сиротинець, або в якісь сім’ї. Їм надають не тільки статус дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування, але й російське громадянство.
У червні 2023 року стало відомо, що російські окупанти використовують територію Білорусі для вивезення українських дітей. Про це заявила віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук.
Наприкінці червня 2023 року пресслужба Центру національного спротиву повідомила, що російські окупанти планують вивезти «на відпочинок» близько 300 дітей із тимчасово захопленої території Запорізької області в російську Чувашію. Відомо, що росіяни не повертають дітей після вивезення, прикриваючись воєнним станом у регіоні.
Євгенія Гончарук
Олена Холоденко
