Не треба прикрашати реальність, те, що ми говоримо, має працювати на емпатію до українців — письменниця Любов Якимчук

---

Любов Якимчук — українська письменниця і сценаристка. Любов народилася у місті Первомайськ Луганської області, яке перебуває в окупації з 2014 року. Збірку поезій «Абрикоси Донбасу» поклав на музику контрабасист Марк Токар, нині це музично-поетичний проєкт. Також Любов Якимчук є авторкою п’єси про війну на Сході України «Стіна», була учасницею «Поетичного десанту», циклу мистецьких виступів, організованих Сергієм Жаданом у грудні 2014 року у прифронтових містах Донбасу. На 64 церемонії вручення музичної премії Ґреммі Любов Якимчук читала свій вірш зі збірки «Абрикоси Донбасу» «Молитва», акомпонував їй співак Джон Ледженд. Це буде розмова про силу культурної дипломатії в часи війни.

---

Анастасія Багаліка: Розкажіть, як для вас почалася ця війна?

Любов Якимчук: Війна для мене почалася з ракет, які я побачила зі свого будинку. У нас приватний будинок на Оболоні і за десять шоста ранку я все це побачила у себе у вікні. Ми готувалися до війни, але до цього, мабуть, підготуватися неможливо. Я крикнула з матюками коханому, що почалося, забігла, схопила сина, і ми побігли в коридор, де лягли на підлогу і намагалися зрозуміти, що відбувається і як нам діяти далі. Тобто для нас це виявилося раптовим і несподіваним, попри те, що ми готувалися.

Анастасія Багаліка: Зважаючи на досвід 2014 року, які у вас щодо цієї війни були відчуття?

Любов Якимчук: Власне через цей досвід і через те, що я бачила війну у Луганську навесні 2014-го, я очікувала чогось подібного. Я не очікувала ракет, натомість чекала наступу і облоги Києва. Ми до цього з чоловіком готувалися. Наприклад, у нас у будинку твердопаливний котел. І це було принципове питання — не встановлювати газовий котел, щоб не залежати від російського газу. Ми роками не купуємо нічого російського, щоб не підтримувати їхню економіку. Також ми пройшли тренінг з надання першої медичної допомоги. Ми вчилися вибудовувати стратегію виживання під час війни, розпізнавати вибухонебезпечні предмети, закупили запас продуктів, у нас був повний бак бензину і окремо 80 літрів бензину в каністрах, які ми потім передали на коктейлі молотова. Але коли все починає відбуватися насправді, і з тобою, і ти розумієш, що не контролюєш ситуацію, а абсолютно підвладний тим подіям, які розгортаються, це такий страх всеохоплюючий, як у первісних людей перед зливою і громом. У ситуації війни ти так само розумієш, що це щось над тобою і від тебе незалежне. Ти не можеш як раніше планувати сам своє життя, свої дії. І на це треба зважати. А ще у цьому всьому страху і хаосі — мислити раціонально, рятувати дітей, допомагати чим можеш.

Анастасія Багаліка: Для вас стояв вибір, що робити далі?

Любов Якимчук: Коли ми готувалися до війни, ми хотіли залишитися в місті. У нас був план щодо дій, оскільки ми маємо дітей від попередніх шлюбів. Мого сина ми переправили до Львова за допомогою моєї подруги. Там був мій колишній чоловік і син був з ним, аж поки він не пішов у ЗСУ. Тоді я зрозуміла, що стратегію треба змінювати. В кінці березня я забрала його зі Львова і ми виїхали з Києва щоб бути у безпеці. Тож надалі я могла робити щось як волонтерка тільки дистанційно.

Натомість почали з’являтися пропозиції щодо виступів на різноманітних заходах у Європі. Я розуміла, що це робота, яку теж треба робити. Потрібно давати людям за кордоном інформацію з перших рук і інтерес довкола України необхідно підтримувати, щоб це допомагало нам залучати поставки зброї.

Анастасія Багаліка: Багато хто з ваших колег письменників і письменниць, які долучилися до виступів і розмов на західну аудиторію, говорять, що розмови важко давалися, оскільки це контекст і занурення у нього.

Любов Якимчук: Я не скажу, що мені було важко. Я це вже раніше проходила в 2014 році. Це просто трохи дивно, коли ти приїздиш з країни, де йде війна і, наприклад, твої батьки під обстрілами, а ти приїздиш в благополучну країну, де все спокійно і аж навіть нудно. Відчувати ось цей контраст — це трохи дивне відчуття. Ти розумієш, що треба говорити, розповідати і навіть питання від країни до країни будуть повторюватися. Але цього разу у мене не було дисонансів і якихось проблем, як у 2014 році, тому що я мала цей досвід. Це все одно був стрес, але раніше я вже навчилася долати цей бар’єр і відкриватися, і говорити про ті речі, які з нами відбуваються, прямо і навіть жорстко. Мабуть інакше і не треба.

• Людям не треба прикрашати реальність того, що у нас тут відбувається. Те, що ми говоримо, має працювати на емпатію до українців і воно має працювати так, щоб це допомагало нашій країні виживати.

Багато емоцій, які я переживала з початку повномасштабної війни, були дуже подібними до тих, які я переживала в 2014 році. Цю внутрішню кризу мені вдалося подолати швидше, ніж тоді. В 2014 році мені, щоб почуватися добре, треба було займатися з психотерапевтом. Зараз я більш-менш впоралася сама. Я вже знала, що потрібно робити, як реагувати, що говорити. Досвід допомагає насправді.

Анастасія Багаліка: Чула від тих, хто пропрацював свою травму 2014 року, що вдруге торкатися болючих моментів не те щоб легше, але можливо більш усвідомлено.

Любов Якимчук: Досвід — це така річ, якої не набудеш з книжок чи розповідей друзів і знайомих. Хоча іноді коли нам щось розповідають, людина може сказати: «уявляю, як це». Насправді ні, не уявляє. Коли ти маєш досвід — це твоє, ти це проходив і ти вже маєш механізми, як це переживати. Якщо ти успішно пройшов цей шлях — ти розумієш, що є механізми, які допомогли і частина з них навіть вмикатиметься автоматично. Але все відбувається швидше і легше, попри те, що масштаби спільного горя значно більші.

Анастасія Багаліка: Чи було для вас питанням, що розповідати на західну аудиторію і де робити акценти?

Любов Якимчук: Звичайно. Тут дуже багато такого тонкого льоду, де ти не хочеш нашкодити. Дуже часто людей цікавлять побутові речі, особистий досвід. Людей цікавлять історії. Це ніби читати книжку. Але є проблемні місця і до них треба готуватися. Наприклад, це запитання про наше ставлення до Росії і росіян, про culture cancelling і те, чому ми не погоджуємося виступати з ними на одних заходах. Ці речі бувають незрозумілими на заході і треба зрозуміти, як це подати і які слова підібрати. Також я для себе зрозуміла, що не можна говорити тільки про негативне, про проблеми і те, які ми бідні-нещасні. Треба говорити також і про те, які ми сильні, що ми зможемо це подолати, дійти до кінця і перемогти в цій війні. Це повинна чути публіка за кордоном, бо ніхто не хоче допомагати лузеру, всі хочуть допомагати сильному і бути союзником переможця. Тому цей наратив дуже важливо вибудувати, щоб нас не жаліли, а захоплювалися.

---

Читайте також: «Не могла знайти під завалами доньку» — історія родини, яка пережила авіаудар у Бучі

---

Анастасія Багаліка: Чи ви помічали, як змінюється реакція західної аудиторії на тему culture cancelling?

Любов Якимчук: Це дуже сильно залежить від країни. Наприклад, полякам це навіть пояснювати не треба, вони все і так розуміють. Але німці чи скандинави сприймають цю тему дещо складніше. Наприклад, на одному французькому фестивалі я побачила, що в програмі були росіяни. Я сказала, що через війну я не буду разом з ними виступати. А у людей, які пережили окупацію чи блокаду, то реакції можуть бути дуже виразно фізіологічними. Від думки, що ти будеш виступати з російськими письменниками на одній сцені, починається відчутна нудота. Це можна і треба пояснювати. Наприклад, казати про те, що під час Другої світової війни було б неможливим, щоби на одній сцені виступали письменники євреї і німці. Я не скажу, що завжди, але у більшості випадків це допомагає. Хоча була ситуація із дуже відомим норвезьким фестивалем у Ліллегаммері, коли всі наші пояснення і аргументи організатори не чули і казали: «тоді ми знайдемо інших українських письменників».

---

Читайте також: «Не можу відпустити Маріуполь»: розповідь місцевої жительки про життя у місті та волонтерство

---

Ще дуже важливо звертати увагу на контекст виступів. Чи тебе запрошують на рівних, чи є ситуація, де Україну сприймають як колонію Росії і щось не суб’єктне, де нам не будуть давати слова в сенсі його ваги і росіяни та їхня думка домінуватимуть. Це теж має велике значення. Треба говорити, пояснювати і робити все для того, щоб організатори самі відмовилися від некоректної ідеї. Водночас говорити треба раціонально і спокійно, щоб нас не звинуватили у надмірній емоційності. А це теж доволі часто лунає. Нам говорять: у вас травма і тому ви так поводитеся. Але це ж насправді лукавство і приниження нашого інтелекту і комунікативних здібностей. Усе списувати на травму і стрес не можна. Ми маємо право на свої висновки, свою позицію і це принижує, коли нас оцінюють через травму.

---

«Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS