«Припиняй плакати, ти робиш йому гірше»: що не можна говорити людям, чиї близькі загинули

Люди, які втратили близьких через війну, стикаються із токсичним співчуттям або словами, які у той час не потрібні, зауважує журналістка Олексіна Дорогань.

Ведучі

Анастасія Багаліка

Гостi

Олексіна Дорогань

«Припиняй плакати, ти робиш йому гірше»: що не можна говорити людям, чиї близькі загинули
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/Podkast-ZHinky-iaki-vtratyly.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/Podkast-ZHinky-iaki-vtratyly.mp3
«Припиняй плакати, ти робиш йому гірше»: що не можна говорити людям, чиї близькі загинули
0:00
/
0:00

Сороковий день. Все, припиняй плакати. Не плач, ти не маєш плакати. Не треба плакати, згадуй щось хороше, ти йому гірше зробиш.
Ну, по-перше, звідки ви знаєте, що я кому зроблю? От звідки ви знаєте? Я не розумію цього, я цього не знаю. По-друге, чому не плач? Чому, якщо мені потрібно?

Наша героїня — Олексіна Дорогань, журналістка проєкту Крим.Реалії на Радіо Свобода. Її чоловік Едуард Голенок загинув 6 серпня на війні. Подружжя приїхало в Київ з Криму у 2014 році після російської окупації. Піти захищати Україну після початку повномасштабного вторгнення для Еда було дуже важливо.

Не потрібно давати токсичні поради

Проживаючи горе, люди, які втратили близьких через війну, стикаються із тим, що після перших днів, коли родина проходить через ритуал поховання й скорботи і співчуття оточуючих є конвенційним і сталим, наступає поступове забуття і витіснення їхнього горя з публічного простору. Наше суспільство не звикло до публічного проживання втрати. Люди часто намагаються реагувати на чужий біль, даючи поради. І подекуди ці поради можуть бути доволі токсичними:

«Дуже важко, коли стикаєшся із втратою близької людини, коли з усіх боків люди починають тобі казати, що ти повинен робити. Люди часто вважають підтримкою сказати тобі, що ти сильна, ти мусиш бути сильною, ти витримаєш, ти мусиш все робити заради дитини, ти повинна працювати, щоб у дитини все було. Кажуть: ти повинна його відпустити, в сенсі чоловіка, ти повинна перестати плакати, бо вже якийсь там термін пройшов і ти йому там зробиш гірше. У цей момент відчуваєш себе функцією, а не людиною. Коли такий тиск і такі поради йдуть з усіх боків, ти починаєш думати: а я взагалі людина, я особистість чи набір функцій відповідальності?».


Читайте також: «Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату


Людині, яка переживає втрату, важко впоратися з тиском, який суспільство маскує під поради і турботу. Потрібно мати ресурс для того, щоб пояснювати, що в таких порадах не так, говорить Олексіна.

«У мене був момент, коли було легше пояснити, що, будь ласка, якщо я не прошу поради, не радьте мені. Пояснити, що не радьте ось це людям в таких ситуаціях, бо це не допомагає. А був момент, коли я провалилася зовсім і в мене не було сил. Ці фрази мене добивали, у мене підвищилася тривожність. Я думала: так, якщо мені це кажуть і я відчуваю, що я стала повільніше працювати, а мені кажуть «ти маєш працювати, ти маєш те, ти маєш се», то раптом я не зможу? І нащо мені це кажуть? Може я взагалі погано щось роблю? Це замкнуте коло. Тому що чим більше я про це тривожусь, тим гірше я працюю, а чим гірше я працюю, тим більше я тривожусь, що погано працюю бо, не дай бог, щось станеться. Так само з порадами «подбай про дитину», «ти потрібна здорова дитині, ти маєш думати про сина».

І я починаю в цей момент думати: я щось погано контролюю, я щось не побачила, я не знаю, як в нього зараз з уроками, я щось не прослідкувала, тут щось зі здоров’ям, я погано справляюся, а раптом я буду справлятися ще гірше. Тобто насправді це може дуже сильно підвищити тривожність у людини, якщо це не поодинокі випадки. Якщо одна людина так тобі сказала — це ще нічого. А якщо це несеться з усіх боків, то ти відчуваєш себе у соціумі, який тисне і хоче, щоб твоя поведінка відповідала суспільним стандартам. Роби як прийнято. Поводься як прийнято. Не пиши, що тобі погано. Взагалі помовч про це. Роби вигляд, що ти справляєшся, кажи: я сильна, я все контролюю. У мене є психотерапевт, я справді все контролюю, я в процесі, але дайте мені можливість горювати, бо я людина. Потрібно весь час витрачати сили на те, щоб пояснювати, що я маю на це право», — каже жінка.

Переважна більшість людей бояться говорити про смерть і не хочуть чути, як хтось проживає втрату, тому що це нагадує їм самим про те, що вони також смертні, говорить наша героїня.

«Для кожної людини така ситуація робить реальнішою власну смерть. Тому люди намагаються якось від цього відгородитися, бояться про це говорити, бо страх перед смертю дуже сильно нами керує. З часом дійсно відчуваєш, що багато людей намагаються не говорити про це, щоб захистити себе. З часом починаєш розуміти, що люди навколо не готові про це говорити і можуть навіть зупинити тебе, якщо ти почнеш, або сказати тобі: “не думай про це, переключись, думай про щось хороше або зроби те і те”. Тобто через власний страх намагаються перекрити твоє горе, щоб не стикатися з ним. Можуть уникати контактів з тобою. Іноді ти сам відчуваєш, що ти настільки в поганому стані, що краще не обтяжувати людей, побути на самоті і дати комусь паузу. Але оце непомічання робить рідних загиблих ніби не існуючими. Тобто ти і так не знаєш, за що тобі вхопитися, а тут помічаєш, що може зменшитися коло людей, які готові з тобою не тільки про це говорити, але й взагалі спілкуватися», — зазначає журналістка.


Слухайте також: Українські біженки за кордоном могли тижнями не виходити зі своїх кімнат — психотерапевтка


«Співчувати не так вже й важко»

Попри те, що війна в Україні триває понад 8 років, українське суспільство досі не мало досвіду настільки масового проживання горя. Найближчий такий досвід для нас — це Друга світова війна і той канон поведінки вдів і їхньої суспільної ролі, який вона сформувала. Жінки, які втратили чоловіків, згідно з суспільними уявлень, мали залишатися у скорботі все життя, жити заради дітей і онуків і проживати свій біль мовчки.

Зараз цей досвід більше не є релевантним. Очевидно, що українському суспільству треба стати більш емпатичним. Співчувати насправді не так вже й важко, каже Олексіна:

«Насправді, щоб підтримати людину в такій ситуації, не багато треба. Первинна ланка емпатії — це така штука, яка виховується. Для цього не потрібно відчувати психологічний чи фізичний біль так само гостро, як інша людина. Співчуття — це інструмент, який у соціумі можна виховати. Навіть клінічні психопати здатні імітувати емпатію оскільки знають, якими є соціальні норми і як треба підлаштуватися. Як підтримати мене? Мої друзі іноді пишуть мені: ми не знаємо, що тобі зараз сказати, плачемо разом із тобою, але просто знай, що ми в тебе є. І цього вже буває достатньо. Коли людина не в гострій фазі горя і може принаймні відповідати, то можна запитати: чим я можу тобі допомогти? Усі ми настільки різні, що іноді насправді нічим. Може просто і слів розділення горя буде достатньо. Але іноді у людини може бути конкретний запит. Це настільки непередбачувано, що прогнозувати ви це не можете.

Ніколи не хотілося б чути набір шаблонів, коли людина не має про тебе жодного уявлення, а ти проживаєш горе. Це дуже важко. Бо ти розумієш, що це не з тобою спілкуються, а може себе заспокоюють чи що. Тобто це не з тобою розмова. Ще не хотілося б опинятися в ситуаціях, коли людини робить тебе зобов’язаною за свій емоційний стан. Таке дуже часто буває: коли мова йде не про те, що людина тобі співчуває, а робить так, що їй дуже погано через те, що тобі погано. І виходить, що ти мусиш поводитися якось інакше, щоб цій людині стало краще. Це покладання обов’язку: «мені боляче дивитися, як ти страждаєш». Не треба так робити і казати. Іноді я можу сказати, що вибачте, але я переживаю це так, як переживаю. Але іноді не кажу нічого, але не буду знати, що з цим робити, бо виявляюся в цей момент відповідальною за якусь іншу людину».


Слухайте також: «Рятує не слово «тримайся», а розуміння, що люди поруч переживають щось подібне» — дружини військових про свої емоції під час війни


Періоди проживання болю

Це нормально проживати горе фазами. Людина, яка втратила, відчуває гостроту болю неоднаково. Є певні періоди, коли стає гірше і тоді треба мати того, хто підтримає.

«Іноді допомагає, коли люди проговорюють. Йдеться про більш близьке коло, яке бачить, що ти розгубився і не можеш зібратись з думками. У гострі фази, а вони хвилями бувають, ти стаєш дуже розсіяною і не можеш сконцентруватися на справах. Тобі можуть допомогти концентруватися, проговорити щось вголос. Якщо ви знаєте, що ваші уявлення про цінності і світ збігаються, поговоріть про свій досвід із цією людиною. Розкажіть, що я переживав так і так, робив те і те, і оце мені допомагало, а це — зовсім не допомагало. Я запитувала друзів, про яких знаю, що у них був досвід горя і вони втратили близьких, як вони переживали і що їм допомогло, на чому вони концентрувалися і що їх тримало. Це досвід, який передається і може, по-перше, стати трохи легше, якщо поговорити про це, а по-друге, можна знайти для себе якісь прийоми, щоб справлятися краще. Але все це за умови, що у вас схожий світогляд», — каже Олексіна Дорогань.

Екзистенційна криза

У цьому подкасті ми багато говорили про нормалізацію видимого для суспільства процесу проживання втрати. Водночас багато з того, що відбувається з людьми, які втратили близьких, не призначене для широкого загалу. Є межа між тим, що можна і треба сказати, і що — ні, пояснює наша героїня:

«Не в кожного так, але у мене після загибелі Еда сталася найпотужніша в моєму житті екзистенційна криза. Не в кожного це стається. Але це окрема тема з якою треба впоратися. Тобто треба не просто зрозуміти, як жити далі, а і розібратися, що цей світ для тебе означає тепер. Я зрозуміла, що зі мною коїться і пішла до фахівця. Я знаю, що сама я з цим не впораюся. І навіть з дуже потужною дружньою підтримкою з цим впоратися дуже важко, треба фахівець. Я знаю, що зі мною коїться, що це дуже важкий період і що в соціум це переважно не треба виносити взагалі. Тобто я дуже уважно слідкую за тим, що і кому я кажу. Тобто близьке коло знає, що я переживаю, а на більш дальнє коло я намагаюся цього не транслювати. Тому що не потрібно все ж людям, які мають надію, віру і сили додавати цим важких емоційних переживань. Я намагаюся не множити їх і щоразу думаю: “не дай бог, я стану для когось останньою краплею.

Не кожен стикається з такою кризою під час загибелі. Але хочеться, щоб люди розуміли, що таке може бути. Ви можете зіткнутися з тим, що людина втратила віру або розуміння світобудови, або втратила надію. Ви можете про це не дізнатися, бо людина може це на широкий загал не виносити і переживати це всередині. Мабуть, інтроверти справді тримають в собі, екстраверти проживають у спільноті і транслюють назовні, хто як. Треба бути уважним. Якщо ви не знаєте, що робити і казати – нічого не кажіть. Скажіть: «я тебе обіймаю; якщо хочеш я приїду; хочеш я побуду з тобою, поговоримо; набери мене, якщо тобі треба поговорити, поговори зі мною».

Поведінка тих, чиї рідні загинули на війні

Є ще одна болюча тенденція, про яку згадує Олексіна. Суспільство героїзує загиблих на війні, що цілком зрозуміло і виправдано, але є і зворотний бік. До поведінки жінок, чиї кохані загинули, формується вимога демонструвати силу і стійкість. Втім проживання втрати — це не історія про демонстрацію сили.

«Зараз виховується така модель поведінки, що якщо твій коханий загинув, то ти демонструєш максимальну силу, потужність. Ти приклад для наслідування. Ти от так і так поводишся, ти ще завзятіше робиш те, що ти робиш. Ти вистоїш — ось це треба демонструвати. Й іноді люди, можливо підсвідомо, починають порівнювати твою поведінку і ось цей канон. Якщо ти слабша за цей канон, то це порівняння дуже по тобі б’є. Що якщо я не справляюсь? Що якщо я слабша? Що якщо я не можу так? Я не впоралася в короткий термін, не прийшла до тями, мені складно робити все так, як я робила раніше. Це порівняння дуже боляче б’є, оскільки я тоді знову не відповідаю якимось критерям і знову роблю щось не так. Це дуже неприємно, я зараз намагаюся просто обмежувати спілкування. Бо у мене немає сил відбиватися і відстоювати свої кордони. Намагаюся не спілкуватися з такими людьми, чи обмежити сторінку такої людини у соцмережах, тому що це дуже травматично», — зазначає Олексіна.


Читайте також: Не можу відпустити на небо: пам’яті «кіборга» В’ячеслава Зайцева


Нашому суспільству ще тільки належить осягнути глибину горя, якого нам завдало російське вторгнення і війна. Це горе не однакове. Хтось втратив дім, хтось роботу, хтось відчуття безпеки, хтось друга, подругу, батьків, дитину, коханого чи кохану. Горе вже робить наше суспільство дорослішим, але добре було б, якби врешті ми стали мудрішими. Маємо навчитися не мірятися своїм горем, не вимагати від людей проживати його так, як нам би було зручно чи зрозуміло. Маємо стати емпатичними і чутливими. Маємо почути голоси тих, хто платить високу ціну та бути уважними до їхнього досвіду та їхніх прохань.

Анастасія Багаліка для Громадського радіо

«Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».


Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS