facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольський драмтеатр

16 березня 2022 року російський авіаудар зруйнував будівлю театру та забрав сотні життів мирних мешканців. Проте Маріупольський театр нищили двічі. Спочатку російська культура, потім — російська бомба. Звукорежисерка Громадського радіо, що 7 років пропрацювала у театрі, переповідає його та свою історію.

«Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольський драмтеатр
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

«Кожного разу, коли я їхала до театру, було дуже круто — уявляти, що ти акторка. Заходиш до службового входу, усвідомлюєш приналежність себе до цього місця. Це завжди для мене було сакральне місце. Географічно — це серце нашого міста».

Це уривок з вистави «Маріупольська драма» режисера Євгена Тищука — історії за свідченнями героїв, які перебували в епіцентрі подій російського військового злочину і вижили.

Вікторія Єрмолаєва: Цей подкаст — не звичайна журналістська робота. Він буде будуватись на основах театральної драматургії. Бо це історія про Маріупольський театр. І як це буває у виставах, тут є оповідачка. Її звати Юля, вона поїхала з Маріуполя ще задовго до початку війни, але дуже добре пам’ятає Маріупольський драматичний театр, бо працювала там звукорежисеркою.

Юлія Соганчі: Привіт, останнім часом я дуже часто згадую ті 7 років, які працювала у театрі. А у березні ще частіше, бо 27-го ми відзначали Міжнародний день театру. А 16 березня 22 року був останній день нашого театру.

Я думала, що це буде просто історія-спогад про минулі театральні часи, але після розмови з друзями і колегами, зрозуміла, що Маріупольський театр зруйнували двічі. Спочатку російська культура, потім — російська бомба.

Скріншот із відео pravda.com.ua

Зав’язка

Маріупольський театр був «російським» навіть у назві

«Коли Маріуполь не був окупований, то всі казали де зустрінемось? На Драмі… А куди підемо? А зараз Драма — це дійсно та драма, яка є місцем поховання…» — говорить провідна майстриня сцени Олена Біла.

Вікторія Єрмолаєва: Війна в Україні почалась у 2014 році. В Маріуполі це відчули суттєво. Але, на жаль, вплив всього російського зберігався. Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр. Як вам назва?

Юлія Соганчі: Уявляєте? І саме так у мене записано у трудовій книжці. Мої колеги теж про це згадують.

«Він же був російський навіть у назві… І вистав до 2014 року українською мовою майже не було. Це був „русский театр“», — додає Вадим Єрмішин.

«Потім після 2014 року нас зібрав директор театру, сказав, що з назви театру прибираються „Орден Пошани“, ще якісь регалії. Українським театр не назвали, просто прибрали ті регалії. Сказали, що ми тепер єдиний театр в Донецькій області. І ми будемо виконувати гастролі маленькими містами. Ну так і було», — каже Акторка.

Юлія Соганчі: Наші спогади різняться, але по факту тільки у 2016 році театр у Маріуполі почав називатись Донецьким академічним обласним драматичним театром. І вже була вистава українською мовою.

 

Вікторія Єрмолаєва: У 2015 відбулась прем’єра вистави Павла Ар’є «Слава Героям» режисера Анатолія Левченко. А ми запитали акторів та акторок театру, як до цього поставився колектив, чи всі були згодні?

Вадим Єрмішин згадує, як сприйняв зміни маріупольський глядач:

«„Ой, це на украинском, это плохо смотрят“. Вони просто не хотіли. Постановку „Слава героям“ відверто саботували. Не продавали квитки, палки в колеса вставляли. Неприйняття було. Ми всі пам’ятаємо, що в Донецьку Театр Артема працював задовго до 2014 року українською мовою. І там були повні зали. І це в Донецьку… Але і не було такого, що „верните русский язык“, хто дивився у той бік, той вже не дивився вистави».

Юлія Соганчі: Ще одна героїня нашого подкасту, яка зберігає анонімність з метою безпеки, розповіла, що були в театрі і ті, хто покинув його ще в 2014 році, вони поїхали в Росію і окупований Крим. Після цього посипався репертуар театру. Але це тривало недовго. Згодом стало більше вистав українською. І глядачі на них ходили. Попри стереотипні уявлення про жителів міста.

«Мене ображає, коли про Маріуполь кажуть, що там всі «сєпари». Багато людей старшого покоління мали неоднозначні погляди… Бабуся моєї подруги казала, що „Україна сама винна“. Але останнім часом серед моїх знайомих в Маріуполі, мабуть, 80% були налаштовані на користь України. Серед моїх колег не було проросійських настроїв. Ніхто не підтримував Росію», — запевняє Акторка.

Юлія Соганчі: У своїх спогадах актори часто порівнюють Маріупольський театр із Донецьким. Бо свого часу він був найвідомішим культурним центром Донеччини. До окупації у 2014 році половина вистав там була українською, і ніяких проблем.

«Донецький театр, який академічний, і музично драматичний — це український театр. І він завжди працював 50 на 50 — українських вистав і російських. А ми були чисто російським театром, у нас був «російськомовний регіон«. Я тричі була на підвищенні кваліфікації, міжнародній (там було 14-16 країни), де кожний театр у своїй країні грали своєю мовою. Ми тоді були здивовані: „А чому в нас дійсно немає хоча б однієї вистави мовою своєї країни?“», — ділиться провідна майстриня сцени Олена Біла.

Юлія Соганчі: Насправді і в Маріуполі особливих проблем зі сприйняттям українських вистав зрештою не було.

«Так, були люди, які спочатку не сприймали україномовні вистави, які ставилися в нас в театрі. Але потім згодом і ці вистави знайшли свого глядача. І потроху перейшли. 50%, 85% спочатку можна було бачити російськомовних вистав. Потім вони перекладалися, ставили субтитри на великих екранах українські, а грали російською“. І якось потроху перейшли» — додає вона.

Конфлікт

«Ми жили в костюмерному цеху, саме туди і потрапила бомба»: авіаудар росіян по Маріупольському театру

Вікторія Єрмолаєва: У театральному мистецтві «конфлікт» — це зіткнення у боротьбі дійових осіб між собою, з силами природи або дійової особи з самою собою. Наша реальність же інша. Це зіткнення із зовнішнім, жорстоким ворогом. І все, що сталось після лютого 2022 року в Україні, це не конфлікт, це страшна трагедія і невимовний біль. Це війна Росії проти України.

«А за деякий час до того, як все це відбулось, викладали раритетні знімки, як його будували. Ці колони, стіни. Я думав: „От сказати б тим будівельникам, що ви будуєте, а ваші сини або онуки сядуть у літак, принесуть туди надпотужні бомби, і розтрощать вашу цю будову“. Будівлі немає, просто немає. Здавалося, що будова така капітальна, здоровенна. Ну скільки ж вона стоятиме — така пам’ятка архітектури, глиба… А от так-от. І не якесь стихійне лихо чи якась повінь, чи блискавка. Це зробили навмисно люди», — розповідає актор Вадим Єрмішин.

Юлія Соганчі: «Зустрінемось на Драмі». Так казали майже всі маріупольці, коли призначали комусь зустріч у центрі. У березні 22-го це також стало місцем зустрічі сотень містян, але там вони вже шукали прихисток. Порятунок від російських бомб.

«Ми приїхали в театр 5-го березня, тому що була об’ява, що буде «зелений коридор» саме від театру. Ми просиділи 9 днів і ночей у драматичному театрі. Коли ми туди приїхали, там вже жили люди. І наші співробітники теж там були. В той день зайшло біля 500-600 людей. Чому вони туди зайшли? Ми під’їхали до театру, почався обстріл, і в гучномовець поліцейські сказали відкрити всі двері театру, щоб люди отримали там прихисток на момент обстрілу. Всі люди почали бігти в театр.

Ми зайшли зі службового входу, як ми робили це 20 років поспіль… Коли ми виходили зі свого дому — ми не збиралися назавжди. Ми взяли на перший раз речі. Ніхто не думав, що ми не зможемо туди потрапити ще щонайменше рік.

Коли ми зайшли, люди бігли на сцену, у глядацьку залу, сідали просто на крісла. Заходять співробітники нашого театру і кажуть: «Ви розумієте, що тут небезпечно? Тут дах — і все»», — згадує Олена Біла.

Вікторія Єрмолаєва: За даними маріупольської міськради, в театрі перебували півтори тисячі людей — майже з самого початку повномасштабного вторгнення Росії вони використовували театр як укриття. І всупереч надважким умовам, люди пристосовувались, намагались допомагати одне одному.

«Я не думала навіть, щоб себе якось рятувати. Я привезла їжі з гуртожитку, і 8 людей годувала, відповідала за них. Це були неповнолітні діти, студенти Маріупольського коледжу, актори, музиканти, які жили в гуртожитку, в якому ми проживали 20 років.

Я пам’ятаю, коли я стояла на вулиці, на багатті готувала їжу, біля театру. Там поряд з цим карманом була велика польова кухня, привезла її тероборона. І там я дивлюсь: багато пакетів, сміття. Я підходжу до свого співробітника, і кажу: «Слухай, треба підібрати це сміття». Поставили діжку залізну, запалили вогонь — робили компост, спалювали сміття, прибирали, щоб чисто було.

Ми виїхали 15 березня. Ми жили в костюмерному цеху на підлозі. На 2 поверсі. Саме туди і потрапила бомба», — розповідає Олена Біла.

Вікторія Єрмолаєва: 15 березня 2022 року з оточеного Маріуполя виїхали приблизно 20 тисяч людей. Це було за день до того, як російський літак скинув авіабомбу на будівлю Маріупольського драматичного театру, попри те, що на землі великими літерами було написано російською мовою «ДЕТИ».

Усі співробітники та співробітниці театру вижили

Скільки людей загинули від авіаудару — достеменно невідомо. У Маріупольській міській раді заявили про понад 300 загиблих. Проте видання Associated Press опублікувало розслідування, в якому йшлось, що кількість загиблих може бути вдвічі більшою: йдеться не про 300, а щонайменше про 600 загиблих.

«У Маріуполі всі вірили, що театр — це серце міста. І поки серце живе — місто виживе якось. А коли підірвали театр — ми всі зрозуміли, що місто помирає», — каже Акторка.

Вікторія Єрмолаєва: Звістку про те, що трапилось з Маріупольським драмтеатром, наші герої отримали, вже перебуваючи у безпечних місцях.

«Я з сім’єю виїхав 15 березня. Ми ночували в машині на трасі. На той час ми вже могли користуватися смартфоном. І ось 16-го ми в інтернеті побачили новини, що було розбомблено театр. Ми подивилися фото. Я був у театрі, знав, що там було багато людей. Я розумів, що всередині там, мабуть, якийсь фільм жахів. Що людей там загинуло, мабуть, дуже багато. Я знав, що там є сховище, але ж люди не сидять постійно у сховищі. Були люди на вулиці, були всередині.

Перше було питання: скільки людей вдалося врятувати? Ну, і визнання того, що ми там працювали, і будівля, яку ти бачив, фактично, з народження, її отак… Після того, як театр зруйнували з літака, був обстріл з землі, витягати людей не було кому. Потім писали, що сховище витримало, і ті, хто там був, змогли вибратись. Але цифри ніхто не назве, скільки там загинуло людей — ніхто не знає», — роздумовує Вадим Єрмішин.

«Моя знайома написала в групі голосове повідомлення про те, як вони вибиралися з театру. Я слухала і не могла повірити… Так як ми вже були в зоні, де інтернет працював, я зайшла і дізналася про те, що сталося.

Усі співробітники театру, які там були, з різними ступенями поранень усі вижили. І потім я зателефонувала своїй спіробітниці з театру. Ми мабуть хвилин 15 просто ридали в трубку одна одній. Усі проходили повз, питали: „Що сталося?“. Казали: „Це ж просто театр, просто будівля“. Я кажу: «Це для вас просто будівля, а для мене це мій дім, там мої колеги були». Я про них нічого не знала на той момент», — ділиться спогадами Акторка.

Розв’язка

«Ті, хто залишилися у Маріуполі, вважають себе патріотами, а тих, хто виїхали — зрадниками»

Юлія Соганчі: Мої друзі-актори, які виїхали, зараз в різних містах України та за кордоном. Вадим Єрмішин працює в київському Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Олена Біла працює в Ужгороді, туди наразі офіційно переїхав Маріупольський театр, але акторів з Маріуполя там всього п’ятеро. Ця спроба відновлення театру проходить дуже складно. По-перше, в Маріуполі залишились всі необхідні документи, по-друге, колектив, який виїхав, не дійшов спільної думки з приводу місця і керівництва театру.

Вікторія Єрмолаєва: Попри всі жахи, які трапились у Маріуполі, та зокрема у Маріупольському драмтеатрі, є люди, які залишились в окупованому місті.

Юлія Соганчі: Залишилась і частина співробітників. Вони і зараз працюють в театрі… Ну, як в театрі… В російській пародії на нього, з довгою радянською назвою.

«Імені такого-то краснознаменного, такий-то він республіканський», — каже Вадим Єрмішин.

Вікторія Єрмолаєва: Ми не засуджуємо людей, які залишись у Маріуполі. Засуджуємо тільки нелюдів, які змусили українців робити цей складний вибір.

Юлія Соганчі: Про колег, які залишились у Маріуполі, мої друзі-актори теж дуже обережно говорять. Бо це болюча тема.

«Ставлення до тих людей, які там залишилися, змінювалося під час того, як я відновлювалася. Мені дуже боляче, що люди не переїхали до Ужгорода, де вирішила наша область відновлювати театр, де дали прихисток. Люди не приїхали,  і це боляче дуже. Я просто їхала в свій театр. Мені байдуже було, під яким керівництвом він буде. Це мій театр, і це вони прийшли в мій театр керувати», — ділиться Олена Біла.

«Вони мене кличуть, „приїжджай, нам тебе не вистачає“. Мені також їх не вистачає. Театр — це ж один організм. Ті, хто лишились — я з ними в хороших стосунках була. Вони мене кличуть (до Маріуполя — ред.), я їм дуже співчуваю. В мене немає до них якоїсь злоби. Я розумію, що вони залишились там, тому що вони лишилися вдома. Я не знаю, що би я робила на їхньому місці, якби лишилася. Але я не стала би сильно світитись. Просто їм треба також якось заробляти гроші, продовжувати жити. Думка повернутись туди — в мене викликає заціпеніння та страх», — каже Акторка.

«Я навіть не знаю, що їм казати. Я чув, що кажуть вони… Щось доводити… Вони вважають, що вони — „молодці, патріоти“, а ось ті, хто Маріуполь полишили, на їхню думку, — „зрадники“. Ось така у них позиція, у декотрих. І що їм казати?», — додає Вадим Єрмішин.

Вистава «Крик нації» від Маріупольського театру в Ужгороді

Епілог

Вікторія Єрмолаєва: Після авіаудару по Маріупольському драмтеатру окупанти зруйнували залишки будівлі, залишили тільки фасад. 4 колони і 2 стіни, де колись висіли афіші. Це будівля-примара, вона ховає дуже багато трагічних історій.

«Я бачу фотографії, головою, мізками я це розумію. Але свідомість відмовляється це приймати. Навіть те, що там вдруге театр збираються відбудовувати. З одного боку — мені б хотілося цього, а з іншого — театр вдруге буде стояти на території кладовища. Під час Другої світової там було німецьке, і радянське кладовище… Можливо, вже не варто цього робити. Раз вже вдруге таке відбувається на цьому місці. Коли Маріуполь звільнять, можливо, варто театр зробити десь в іншому місці… Люди кажуть, що варто зробити на місці театру меморіал. Але меморіали треба в місті скрізь ставити», — впевнена Акторка.

Юлія Соганчі: Я точно можу сказати, що творчі люди можуть бути забобонні. В театрі є прикмети, на які звертають увагу. Одна з них — це те, що нічого не можна робити зі сценою.

«Хтось часто згадував, що в сцену вбили медальйон, на якому було написано „Донецький академічний обласний театр міста Маріуполь“. Актори з досвідом казали: „Цього робити не можна, щось станеться“. Люди не з театру кажуть: «Ялинка впала — це знак, що щось буде з Маріуполем…» А от театрали кажуть, що не можна було цвяхами вбивати медальйон в сцену», — додає Олена Біла.

Юлія Соганчі: Містичних історій довкола драмтеатру вистачало. Але не прикмети і забобони, а клята Росія знищила будівлі, зруйнувала долі і забрала життя. У нас залишилась віра, що Маріуполь повернеться. І надія. Одна на всіх.

«Треба шукати щось нове. Сподіватися на обов’язкову перемогу України, вірити у наших військових. Зробити вже потім квітучу країну. Треба дивитися уперед і мати надію. А туди дивитися марно. Йому час настав, значить. Як це не прикро. Кінець оцій величезній кількості брехні, коли людина розмахує прапором одним, а в голові у неї зовсім інше… Ця величезна кількість брехні — вона сама себе знищила», — поділився Вадим Єрмішин.

Вікторія Єрмолаєва: Тут мав би бути фінал. Але ми його не дописали. Залишаємо спогади, звуки та запахи.

«У нашому театрі неповторний запах сцени був. Я його шукала, виходячи на сцену в інших театрах… Але запах був іншим. Напевно, як у кожній квартирі, у кожної людини є свій унікальний, неповторний запах. І в нашого театру він був», — ділиться Акторка.

«Маріупольський театр — його будівля, його дух, історія — вона буде більше згадуватися, як прихисток для людей, як збереження життя», — впевнена Олена Біла.

Вікторія Єрмолаєва: Оплески. Театру, якого більше нема.

Авторки подкасту: Юлія Соганчі та Вікторія Єрмолаєва
Звукорежисерка: Юлія Соганчі

Слухайте радіофільм також на:


А також слухайте радіодокументальну історію «Маріуполь. Зневоднення»


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Не факт, що на війні тебе вбʼють швидше, ніж у тилу — Олег Дьорфлер

Не факт, що на війні тебе вбʼють швидше, ніж у тилу — Олег Дьорфлер

9 год тому
Трамп не може нічого запропонувати Путіну, щоб влаштувало очільника Кремля — Тарас Стецьків

Трамп не може нічого запропонувати Путіну, щоб влаштувало очільника Кремля — Тарас Стецьків

11 год тому
Як росіяни використовують кіно для розпалювання ненависті до українців

Як росіяни використовують кіно для розпалювання ненависті до українців