Громадське радіо підготувало переклад і адаптацію колонки голови представництва ЄС в Україні Матті Маасікаса про ставлення Заходу до Східної Європи, війни Росії проти України. А також про те, що необхідно робити після закінчення війни.

У статті Financial Times 2014 року Саймон Купер пише: «На Заході історія – це не фільм жахіть, а розвага, якою можна насолоджуватись з комфортної відстані. Саме так відчувається західний спомин про 1914-ий цього року. Однак на Балканах історія «живіша», зліша, вона завжди вискакує з-поза рогу і кусає сьогодення». Для мене «Східну Європу» також можна включити в останнє речення. Східні європейці мого покоління бачили велику історію: лібералізацію після розпаду СРСР. Ми знаємо, що плин історії може призвести до чогось хорошого чи поганого, і цей факт не можна ігнорувати.

У минулому війни починались із прапорів, парадів, оголошень війни, після яких могли пройти тижні і місяці до початку бойових дій. Багато чого змінилось. Про напад Росії на Україну першими дізнались не тільки військові і розвідка, а і європейські авіадиспетчери. Зрання 24 лютого Росія надіслала Євроконтролю (Європейській організації з безпеки аеронавігації) так званий NOTAM [повідомлення авіаперсоналу, сповіщення для попередження пілотів повітряних сил про потенційну небезпеку – ред.] з повідомленням про закриття українського авіапростору. Це було незвичайне оголошення. Як правило, країни закривають власний, а не авіапростір сусідніх країн. Тож Росія і не приховувала, що робить це з військовою метою.

Тієї ночі я проспав 3 години. Телефонний дзвінок від високопосадовця європейського транспорту о 4:09 не зміг мене розбудити. Можливо, це було безвідповідально. Я прокинувся о 5-ій ранку від вибухів – з чим мені, європейцю 50-ти років, ніколи не доводилось стикатись.

---

Читайте також: «Ми повинні сказати це: росія — фашистська держава» — Тімоті Снайдер

---

 Східноєвропейська перспектива

Зазвичай люди можуть особисто знати родичів двох минулих і двох майбутніх поколінь – чути історії з життя своїх дідусів, бабусь, внуків і онук. Мало людей замислюються про те, що через мільярди років згасне Сонце, однак вони думають про наслідки кліматичних змін у 2100 році. Так і з історією: Друга світова війна несе тільки академічне значення для багатьох європейців. Зважаючи на те, що це було останнім великим потрясінням для Західної Європи, геополітика стала здебільшого теоретичним концептом для західної частини континенту. 

Західні і східні європейці по-різному розуміють війну, її висновки, союзницькі відносини і так далі. Лінія розмежування проходить там, де зупинились і лишились сталінські війська. Природньо, що життя на краях континенту, на кордонах цивілізацій, в «останньому прихистку» [Last Homely House – ред.] розвиває чіткіше відчуття географії. Це ж стосується й історії, вважає Саймон Купер.

Різниця досвідів Західної та Східної Європи також пояснює різну реакцію на вторгнення Росії у Грузію у 2008 році і в Україну у 2014-му. Це розізлило Східну Європу, але не шокувало.

Естонський професор історії Енн Тарвел кілька років тому казав: «Питання не в тому, чи повернуться росіяни, питання в тому – коли».

Я би трохи уточнив цей момент: для Естонії як відповідального члена НАТО з високими витратами на оборону питання звучатиме так: коли росіяни спробують повернутись? Для жителів «останнього прихистку» це реальність – завжди несподівана і кусюча.

Західна частина континенту була шокована 2014 роком. Вони не могли уявити, що два десятиліття умиротворення Москви стануть однією з причин, чому Кремль вважатиме, що може дозволити собі розпочати війну в Європі. На зустрічі Ради міністрів ЄС із закордонних справ у листопаді 2014-го литовський міністр закликав до жорсткішої відповіді на російські дії, на що колега однієї західної країни відповів йому підвищеним тоном: «Лінас, я розумію, що ви маєте власний історичний досвід, але ми тут маємо проводити виважену зовнішню політику!».

Факт того, що Європа вже була у стані війни, залишався неусвідомленим. Або люди просто не хотіли визнавати, що Україна – це частина Європи, що Донбас – у Європі, що це відбувається прямо по сусідству.

 Значна відстань між двома поколіннями робить так, що жахіття війни починають існувати тільки в теорії. У чудовій книжці «Війна, яка покінчила з миром» (2014) канадська історикиня Маргарет МакМіллан описує, якими були війни, які велися від часів Наполеона до Першої світової: вони були швидкими і майже безболісними (наприклад, війни задля об’єднання Німеччини у 1864-1871) або відбувались далеко і напряму не впливали на європейців (колоніальні війни). Вік потому Крим і Донбас підпадатиме під ту ж категорію.

---

Читайте також: «Пацифізм — неправильна відповідь на війну, яку рф розв’язала в Україні» — Славой Жижек

---

 Помилки минулого

Надто слабка реакція на анексію Криму і війну на Донбасі була однією з багатьох помилок ЄС – і Заходу у цілому. Ще гіршим було легковажне ставлення до відповідальності щодо припинення війни. Створення так званого Нормандського формату у червні 2014 року було зрозумілим – європейці скористались можливістю і почали комунікацію з тими, хто був готовий говорити.

Уже тоді виключення ЄС і США з процесу було недальновидним. Однак заяви про те, що цей формат – єдиний спосіб завершити війну за допомогою дипломатії – були просто безвідповідальними. І не тільки з боку держав-учасниць, Росії, Німеччини і Франції (Україна роками висувала пропозиції щодо розширення групи), а й з боку американців та інших членів ЄС. Ми дозволили цьому формату існувати і заспокоювали себе, що щось робиться. Мовляв, ми маємо Нормандський формат, ми маємо Мінськ, Тристоронню контактну групу. Навіть коли ми бачили, що результатів насправді немає, коли Росія не брала слухавку, а війна затягувалась. Війна тягнулась, але її ніби можна було стримати і вона була десь там, як ті колоніальні війни XIX століття. 

Третя помилка – недостатня увага до подій в Україні. Цей досвід знайомий усім країнам Центральної і Східної Європи: криваві землі без власних прав, які розглядаються крізь призму більших акторів, які залежать від більшої сили [«криваві землі» – термін американського історика Тімоті Снайдера, який розкривається в однойменній книжці – ред.]. 

Різниця між російським і українським суспільством залишилась непоміченою. Непереборна покірність цареві – риса росіян, українці натомість мають сильну плюралістичну традицію і тяжіння до Європи.

Зовнішня політика Заходу у 2014-2022 роках ґрунтувалась на баченні України як частини російського питання. Європейський союз, добровільний клуб, що намагається уникати гострих кутів, тоді не визначився: чи Україна воює від імені Європи (позиція частини країн-членів ЄС зі своїми нюансами), чи це сприятливе середовище для корупції і витрачання мільярдів євро незрозуміло куди і з малими бенефітами (позиція іншої частини держав-членів ЄС, теж зі своїми нюансами). Друга група наголошувала: ми не повинні підтримувати корумповану країну чисто з геополітичних причин. 

Тим часом Україна розвивалась і ставала все більш вільною. Легко зрозуміти, чому це зайняло більше часу, ніж у випадку Балтійських країн. Україна була глибоко інтегрована у радянську систему, а порочна модель приватизації у 90-х породила клан олігархів. Якщо люди ще не мають довіри до новоствореної держави і бачать, що ринкова економіка не може запропонувати релевантне «лікування», на чому тоді повинна базуватися довіра? Ось чому українська емансипація зайняла стільки часу. 

Перший дзвіночок пролунав у 2004 році, коли під час Помаранчевої революції люди відмовились визнавати сфальсифіковані вибори. Коли 10 років потому ті ж шахраї намагались відвернути країну від європейського курсу, люди знову піднялись.

В Україні з 2014 року настав час становлення демократії, верховенства права і євроінтеграції, незважаючи на всі складнощі і погані вихідні умови. Від старого, від Сходу – і до Заходу!

Європейський союз не зміг повністю усвідомити цей найбільший континентальний зсув нашого часу. Через те, що ЄС ґрунтується на економічній інтеграції і має правовий характер, він не може нічого відповісти, коли країна приходить і каже: ми хочемо бути вашими друзями. Брюссель не відповідає: добре, нам потрібні союзники. Він питає: у чому полягає правова основа нашої дружби? Європі ще потрібно пройти довгий шлях від геополітичного мислення.

---

Читайте також: Якщо підтримка України стане більшою, росія програє — британський журналіст

---

Історичний зсув

Багато що змінилось з 24 лютого. Європейські лідери не просто говорять про необхідність діалогу (хоча діалог з агресором сам по собі під питанням), а не бояться дій, які можуть «спровокувати Росію». Позиція «конфлікт не можна завершити зброєю» у контексті Росії забута. Натомість Жозеп Боррель, Високий представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки, зазначив, що війну можна виграти тільки «на землі» і ЄС допоможе Україні перемогти. Це історичний зсув. Європейський союз, проєкт миру і лауреат Нобелівської премії миру, координує військову допомогу країн-членів Україні на мільярди євро. 

Санкційна політика ЄС, США, Великобританії, Японії та інших країн відрізняється від минулих політик. Якщо у 2014 році ЄС казав, що мета санкцій – змусити лідерів Росії змінити політичний курс, то зараз Європа сміливо заявляє, що прагне докорінних змін у РФ.

Відповідь на російську агресію стала найкращим зразком кооперації між демократіями за останні десятиліття. Фінляндія і Швеція подали заяви до НАТО, який на початку війни багато казав про те, чого не може зробити, а нині активно посилює вплив на Сході. 

Однак буде надто безвідповідально просто сидіти і дивитись, які історичні кроки ми вже зробили. Тож, нумо братися до роботи. 

Що потрібно зробити? 

По-перше, ми [Захід] маємо допомогти Україні виграти цю війну. Українці мають отримати стільки зброї, скільки їм потрібно. Кремль воює без правил, використовує ядерну зброю, тому західні країни та організації не повинні цуратись силової відповіді. Будь-який прояв слабкості тільки спокушає агресора.

Ми повинні відкрито заявити, що готові відповісти на використання хімічної та ядерної зброї.

Також ми маємо сказати собі і заявити публічно, що наша політика продовжиться, навіть коли відбудеться припинення вогню. Володимир Зеленський – президент демократичної нації, і ніхто не повинен його критикувати, якщо він скаже, що кількість загиблих українців надто висока і він має заключити мир. Навіть якщо Україна буде вимушена погодитись на припинення вогню через загрозу подальшого застосування зброї (як у 2015-му), Захід все ще матиме право сказати, що наша ціль все ще полягає у тому, щоб завдати Росії достатньо болю, аби запобігти новій агресії.

До того ж, ми повинні сказати «так» українському прагненню вступити у ЄС і НАТО.

По-перше, з практичної точки зору, у наших інтересах мати нового великого союзника у стратегічній локації. По-друге, з моральної точки зору, Україна – країна Європи історично, культурно, а також економічно, комунікаційно і навіть релігійно у деяких аспектах. Якщо така країна прагне стати країною Європи політично, то хто взагалі має право відмовити?

По-друге, ми повинні подумати, що робити, коли у Росії відбудеться економічний колапс. XX століття пропонує нам дві моделі політики щодо тих, хто програв: Версальську і модель ЄС. Було б надто недалекоглядно намагатись їх застосувати. Ми маємо почати з іншого питання: яких помилок ми припустились у ставленні до тих, хто програв Холодну війну, і які висновки ми можемо з цього зробити? 

 

---

Читайте також: Війна в серці Європи як випробування: чи готове НАТО до дій?

---

Кремль не реагує на хороше ставлення, він навпаки буде використовувати таких «добряків» на свою користь і планувати помсту. Яким буде наше ставлення до Росії цього разу? Новий Нюрнберзький процес для російських військових злочинців – це тільки частина рішення. Основна мета – зробити неможливою російську агресію на десятиліття, хоча б для двох поколінь.

По-третє, до цих процесів повинно доєднатись якомога більше країн та організацій. Ми не маємо права повторювати помилки «обмежених» форматів. Тим паче, що відповіді на питання добра і зла не настільки однозначні у глобальній перспективі: Китай, країни від Індії до Південно-Африканської Республіки розглядають війну в Україні як війну Заходу проти всіх інших. 

Ось тут місія НАТО в Одесі чи коаліція акторів, які прагнуть уможливити експорт українського зерна у найбідніші країни світу, може змінити таке сприйняття. Поки подібні місії тільки в планах, збереження неоднозначного ставлення дуже небезпечне – з точки зору міжнародного порядку і ефективності санкцій проти Росії. Однак якщо Захід – вважайте весь демократичний світ – буде об’єднаним і рішучим, ми впораємось. 

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS