Таня-Марія Литвинюк
Дім згорів від фосфорної бомби: історія родини із деокупованого села Підгайне на Київщині
Автор
Підготовка цього матеріалу почалася із форс-мажору. Мене, його авторку, вкусив контужений пес на ім’я Мухтар, який пережив окупацію села Підгайне на Київщині. Власник собаки виїхав із села, залишивши пса на прив’язі. Тепер він боїться гучних звуків і не дозволяє себе гладити.
Коли Підгайне деокупували, місцеві мешканці відв’язали Мухтара, а герої моєї розповіді почали його підгодовувати. Пес залишився жити із сім’єю. Наразі члени родини шукають контакти волонтерів, які б могли допомогти прилаштувати Мухтара у притулок для тварин. Нещодавно у сім’ї народилося немовля, тож залишати собаку стало вкрай небезпечно.
Топ 5 за 24 години
- Подкасти
- Розмови з ефіру
Свій будинок Тетяна і Леонід будували протягом 14 років. Планували добудувати дім, доки їхній син, дев’ятикласник Максим, навчається у школі. Попри невеликі зарплати всі зароблені кошти вкладали у власну «фортецю». Описуючи події війни, обоє зітхають: жодного разу не відвезли сина на море.
Читайте також: «Росія на початку вторгнення серйозно не розглядала необхідність тривалих бойових дій» — звіт британського інституту оборонних досліджень (частина 1)
Повномасштабне вторгнення Росії Тетяна зустріла дорогою на роботу в Бучу. Згадує: проїжджаючи сусіднє село Кухарі водій та пасажири автобусу почули вибухи, але не надали їм значення. У те, що Росія здійснила наступ, ще ніхто не вірив.
«Раптом у жінок в автобусі почалася істерика. Діти телефонували до мам і питали: «Куди ви їдете? Війна». Директор школи скинув повідомлення у групу, щоб батьки не відправляти дітей у школу. І я зрозуміла, що це правда — почалася війна. Ми почали казати водієві: «Зупиніться, куди ви їдете?». А він не зупинявся, віз нас у Бучу. Ми доїхали до Бородянки і там дізналися, що дорога до Бучі вже перекрита, туди вже не пускали транспорт. Ми розвернулися і поїхали назад. Коли приїхали додому — звуки вибухів вже було добре чутно», — згадує Тетяна.
Для Максима, сина Тетяни, повномасштабне вторгнення почалося із повідомлення у шкільному чаті. Хлопець сподівався, що їхнє село оминуть бойові дії, та помилився.
«За день-два ми почули гудіння техніки, обстріли, ворожу авіацію. Я хвилювався більше не про себе, а про свою сім’ю. Розумів, що під час війни можуть бути великі жертви. Снаряди — це ж велика сила руйнування, смерті людей. Це дуже страшно», — поділився думками він.
Під час бойових дій у Підгайному та ближніх селах полягло чимало українських військових. Про це розповів чоловік Тетяни і батько Максима Леонід.
«З Білорусі до Іванкова йшла російська колона. Там було близько двох тисяч танків. Наші хлопці так ішли… Один молодий хлопець, 23 роки йому було, йшов із Джавеліном на плечі. Його там убили. Таке пекло, як зараз у Бахмуті, було у нас в березні», — каже він.
Читайте також: У коридорі мене повалило з ніг та засипало — житель Слов’янська про ракетний удар
Перші три бомби, які скинули росіяни на Підгайне, впали поруч із будинком родини, приблизно за 150 метрів від будівлі. Внаслідок цього в домі вилетіли вікна та впали люстри. А на кухні обвалилася стеля. Згодом росіяни почали скидати на Підгайне ракети з гелікоптерів.
Із 27 лютого сім’я ховалася у погребі своїх сусідів. Про цей досвід згадує свекруха Тетяни Валентина.
«Найскладнішим було те, що ми протягом 18 днів без хліба сиділи в погребі. Спершу авіація просто літала і не бомбила. А тоді бомби почали скидати щодня о 3:30 та 22:30. Останньою краплею стало те, що вертоліт пролетів удень, розвернувся — і почав скидати бомби. Скинув на болото — зайнялося. Скинув за сусідніми хатами. Скинув у сусідки в дворі, бо побачив сусідку. А тоді став стріляти по нашій хаті. Нас було шестеро всередині. Ми не встигли вибігти у погріб. На щастя, вертоліт відлетів», — згадує Валентина.
Одного разу Тетяна із сином заснули в домі в той час, коли росіяни бомбили село. Жінка пригадує — прокинулася від того, що на неї почала сипатися штукатурка. На щастя, все обійшлося. Після цього рідні вирішили виїжджати із рідного села на більш безпечну територію. Та попри постійні обстріли родина не брала із собою цінних речей. У першу чергу, думали про власну безпеку, та сподівалися, що дім вціліє.
Читайте також: Лежали на футбольному полі поруч із тілами та чекали, коли скінчиться обстріл — поліцейська з Маріуполя
Через два дні після того, як сім’я виїхала, їхній будинок згорів. Найімовірніше — від фосфорної бомби. Крім того, у рідних згоріла літня кухня, три гаражі й автівка. Залишився лише сарай, який загасив сусід, що не виїхав із Підгайного. Валентина зазначає: найбільше з усього втраченого їй шкода родинних фотоальбомів.
Після повернення у Підгайне родина дев’ять місяців прожила у будинку своїх сусідів. Згодом волонтери допомогли відбудувати маленьку хатинку. А Іванківська селищна рада сприяла встановленню тимчасового будинку.
«У нас дуже збільшилося коло друзів, волонтерів. Ми б не вижили тут без їхньої допомоги. Роботи немає, грошей немає. Волонтери привозили нам продуктові набори. У мене новонароджена дитина, є хоч якийсь дах над головою», — каже Тетяна.
Читайте також: «Катування українців для Росії — це систематичний план, а не імпровізований садизм» — звіт британського інституту оборонних досліджень (частина 2)
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
