Звільнена Київщина, квітень 2022. Фото: Настя Горпінченко, Громадське радіо
«Коли ми їхали, я бачив багато машин, де було написано «Дети», привʼязані білі ганчірки, білі прапори. Ти їдеш кривою дорогою, потім починаєш бачити потрощені будинки, дерева і дуже багато таких машин. Ловиш себе на тому, що автоматично зазираєш у ці автівки, але зупиняєшся, розуміючи, що краще туди не дивитись. Бо невідомо: прибирають загиблих звідти, чи ні? Чи є там взагалі померлі? Хочеться думати, що поки ти ці тіла не бачиш, то може ці люди встигли втекти, просто машину розстріляли. Але ж…»
Так Наріман Дарвішов описує 13 березня 2022 року — свій виїзд з окупованого села Савенки, що на Київщині. Туди російські війська зайшли в перші дні після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Він пробув в окупації майже три тижні. Йому вдалось добратися на територію, яку повністю контролюють українські військові ще до того, як після серйозних втрат від української армії, війська російської федерації залишили територію Київської області.
Наріман — психолог, психотерапевт, викладач, гість Громадського радіо. Він захотів розповісти свою історію і поділитись власним досвідом перебування в окупації і професійною рефлексією щодо цього.
Вранці 24 лютого 2022 року Наріман прокинувся приблизно 4:30 ранку. Не від звуків вибухів, які чули багато киян, а він дзвінків близьких людей. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення він відчував тривогу, трохи гірше спав, однак не вірив у «велику війну» — не готував свій план чи тривожну валізку.
«Я був серед тих людей, які до останнього не вірили, що буде війна. Я зайняв таку позицію: нікого не буду відмовляти, якщо вважаєте, що буде війна, то краще готуйтеся. Можливо, вам так буде спокійніше, але я сам не вірив, проте, пообіцяв дівчині, що поїду з нею. У неї і у її родичів план був.
Я прокинувся вранці і був не готовий до подій, а поруч були люди, які готові. Вирішувати треба швидко. І отак ти береш, сідаєш, їдеш і опиняєшся в місці, яке північніше Бородянки — у невеличкому селі Савенки. Згодом це стало тилом армії російської федерації».
Читайте також: У Гостомелі окупанти замітали сліди своїх злочинів — голова військової адміністрації Тарас Думенко
У селі Савенки знаходиться заміський будинок родини, з якою Наріман виїжджав з Києва. Спершу люди планувати ненадовго там зупинитись, лише перепочити і поїхати далі. Однак в процесі вирішили інакше.
«Уранці ти бачиш багато машин, які виїжджають з Києва. Дорога займає багато часу. Потім ви опиняєтесь в умовній безпеці, і це пастка. Там ще можна випити якийсь алкоголь, якось «розслабитися», видихнути. У цьому селі зʼявилося дуже багато людей, всі намагаються триматися, спілкуватися. Хтось описував, що вони вже бачили якісь вертольоти, які прямо над ними літали. Хтось каже, що в них обстрілювали щось.
На Житомирській трасі — багато-багато кілометрів суцільні затори. Окрім того, є ще люди, які дуже впевнені, компетентні — здаються такими. І виникає груповий консенсус: мабуть розумно залишитися тут. Хоча твоє внутрішнє відчуття якраз каже: треба тікати. Треба або їхати далі, або повертатися додому і щось робити.
Але я вирішував не лише за себе і мав враховувати колективну думку. Людям, у яких був план в цьому моменті простіше: хтось пішов одразу у військкомат, хтось в тероборону, хтось поїхав до рідних. У мене, як і в багатьох людей, ніякого плану не було. І коли в тебе немає плану, може вийти так, що доля за тебе вирішить».
Уранці 24 лютого він збирався поспіхом. З «корисних» речей захопив кабельні стяжки, які згодом знадобились для облаштування підвалу — щоб світло не вибивалося назовні і не привертало увагу російських військових. На щастя, необхідні документи були складені в одному місці, тому їх теж захопив. Наріман шкодує, що взяв недостатньо теплу куртку. Але найбільше жалкує про їжу:
«Шкодував, що не взяв дуже калорійних цукерок з сухофруктами та горіхами. Їх можна було давати дітям, і це б ситуаційно допомагало. Діти без солодощів дуже сумували. Також кожна упаковка макаронів чи крупи була б корисною. Ми б усе одно їли невеликими порціями, але так вистачило б на більше часу, а ще будь-який запас провізії може психологічно підтримати».
На вулиці, якій жила сімʼя, був великий, просторий підвал. Туди, час від часу, коли ставало дуже гучно чи страшно, збиралась майже уся вулиця. Звуку повітряної тривоги, до якого уже звикла велика частина українців, чути не було, але було дуже добре чути авіацію та вибухи. Люди намагалися облаштувати підвал так, щоб перебування стало якомога комфортнішим. Але попри всі намагання там було дуже холодно. Через це Наріман йшов ночувати до будинку. Згодом він зрозумів, що бути в підвалі — теж небезпечно.
Читайте також: Луганськ, Севастополь, Ірпінь: історія лікарки Майї Руселевич, яка тричі втратила дім
У перші два дні в Савенках були усі блага: електроенергія, інтернет, мобільний звʼязок. У цей період в людей була можливість збиратись разом навіть на застілля. Наріман згадує, що тоді люди не економили запаси їжі. Складалось оманливе враження, наче ти потрапив на незапланований пікнік з малознайомими людьми. Однак він розумів загрозливість ситуації: зідзвонився з другом, який був у Києві. Той розповів, що між ними уже висадився ворожий десант.
Ситуація різко змінилась тоді, коли сільською вулицею проїхали російські танки та інша військова техніка. Майже одночасно із цим зникла електроенергія, мобільний звʼязок та інтернет.
«У підвалі зібралася майже вся наша вулиця. Ми почули першу танкову колону. Не одразу зрозуміли, що це саме танкова колона. Здавалося, що це можливо якийсь вертоліт або багато вертольотів. Воно схоже по звуку. Там було дуже багато дітей.
Ми чуємо всі ці шуми, не знаємо, чого чекати, хтось сипле панікою, хтось випиває алкоголь, щоб якось себе підтримувати. І ти бачиш, що світло гасне. Думаєш: може воно виправиться, але воно так і не виправилось. Але на присадибних ділянках залишались автономні джерела освітлення, що працювали на сонячних батареях.
Ми зрозуміли, що варто вимкнути будь-яке світло, щоб взагалі не привертати уваги. У той момент це була наша основна задача. Ми бачили через маленьке віконечко підвалу, що на вулиці дуже багато цих ліхтарів на сонячних батареях, багато світла від автомобілів, сигналізацій. Під потужний гуркіт техніки вийшло троє чоловіків, щоб все це швидко прикрити, щоб просто на нас не звертали увагу. Я був серед них. Це такі дуже інстинктивні моменти — максимальний камуфляж».
Згодом люди побачили, що потужний шум, гуркіт ішов від великої кількості танків та супутньої техніки. Не важко здогадатись, що всі вони прямували захоплювати столицю.
«І якщо ти не військовий, тобі складно оцінити їхню кількість. Я подумав: бідний Київ, яким гуляв, у якому скільки знайомого і близького. Ти ж не знаєш: буде боронитися, не буде боронитися. Тому наступне, що я подумав: добре роблять в інфопросторі, що не говорять, як все погано, як ми багато втрачаємо, добре, що хтось запустив повідомлення, що ми переможемо, добре, що хтось зарядив оптимізмом. Я бачив багато повідомлень з різних, каналів, груп. Бачив, що всі почали об’єднуватись. Поки був інтернет — це підтримувало».
Читайте також: «Дяді Колі російські військові вистрілили у потилицю. Ми поховали його у садибі на подвір’ї»: свідчення жителів звільненої Київщини
У перші дні окупації люди старались якомога менше виходити на вулицю. Їжу не готували — їли сухе або сире – те, що не обовʼязково термічно обробляти. Але довго так тривати не могло, тому усі перейшли до нового розпорядку дня та способу життя:
«Як тільки закінчилося світло, графік сну став дуже натуральним. Коли сонце сідало — ми лягали спати, всім уже хотілося спати. Добре памʼятаю, що регулярно, десь о 20:30, наче за розкладом, над нашим будинком пролітав гелікоптер. Також ми почали рано прокидатися.
Попри те, що до того ти міг лягати о третій ночі, прокидатись о 9-й, 11-й. Тут я не хотів пропустити сніданок, бо це велика сімʼя і ти хочеш отримати свою частину. Звісно, ти довіряєш людям, з якими живеш, але все одно хочеш встигнути, щоб не пропустити, тому прокидаєшся о сьомій. О восьмій сніданок.
Перед ним надворі треба розводити вогонь, гріти воду, намагатися щось приготувати або розігріти те, що залишилось зі вчора. Якщо є консервації — це просто свято. Я пам’ятаю, як нам, завдячуючи за медичну допомогу, принесли консервовані персики. Це було прям свято. А так зазвичай був дуже невеликий, скромний сніданок. Потім кілька годин чимось займаєшся: або воду возиш, або грієш воду, або колеш дрова. Наш спільний великий підвал постійно затоплювало, тому чоловіки вичерпували звідти відрами воду.
Так поступово ти готуєшся до того, що треба готувати обід. У готуванні обіду бере участь дуже багато людей надворі. Тоді ти почуваєш себе досить безпечно. Готування обіду стає центром дня. Щось сусіди приносять, ви чимось обмінюєтесь. Якісь чутки, плітки. Київ, звісно, оточують кожен день, Харків займають, бомблять.
Там я зрозумів, що фейки створюються без інтернету. Доводилось дуже ретельно просіювати інформацію і робити обережні висновки з новин, які доходять до тебе таким чином. З часом ти уже інстинктивно розумієш: де фейк, де не фейк. У такі моменти фоном завжди виникало питання: “Коли це все закінчиться і я зможу виїхати?”
Хоча згодом, десь на другий тиждень, я навчив себе звертати увагу на поточні справи аби не виснажуватись цим питанням. Для нас завершення війни було прямо повʼязане з виживанням. Тому рефлексія про те, що війна може тривати довго, сприймалася зовсім не так, як тепер. Ці ж новини сприймаєш у безпечному місці, не в окупації. Це ж саме не дає спокійно слухати інформацію про окупацію інших населених пунктів».
Раціон в окупації був скромним: варена картопля, крупи. Інколи мʼясо, якого було мало, тому з нього варили суп — так, щоб розділити на якомога більшу частину людей чи більше порцій, яких вистачить на довше. Вечеря була мінімальною — доїдали те, що залишилось з обіду. Люди дбали, щоб нікого не залишити голодним, але досягти обʼєму тих порцій, які були звичними для них до 24 лютого 2022, було обʼктивно неможливо.
Був невеликий запас солодощів, але їх давали лише дітям. З Києва люди евакуювали також двох домашніх улюбленців — кішку та ящірку. Для кішки встигли захопити корм, ящірку годували яблуками та місцевими комахами.
Життя в окупації без звичних для цивілізації зручностей покращував камін, який підтримував якесь тепло у будинку, також генератор. Завдяки йому виходило підтримувати мінімальний заряд телефонів, інколи викачувати чи нагрівати воду. Однак багато користуватись ним — не виходило. Пальне слід було економити. Від заряджених телефонів, згадує Наріман, було небагато користі, оскільки звʼязку все одно не було.
Інколи вдавалось слухати радіо. Наріман пригадує, що трохи злився на мовчання про той населений пункт, у якому жив. Незрозуміло: чи буде евакуація, чи це буде тил ворожої армії, чи будуть перемовини, чи бойові дії для звільнення території.
«Дуже виразно памʼятаю новину про те, як у Маріуполі на пологовий будинок скинули бомбу. Я чув про це і думав: з одного боку, в це складно повірити. Росіяни їздили і повторювали одне і те ж саме: питали, чому ми тут залишилися і не поїхали. А також стверджували, що це ми самі себе обстрілюємо. Це те, що говорили нам. І ти не знаєш, чи вся Україна ще стоїть, чи ні. Але тут ти чуєш, що це говорять конкретно про Маріуполь, що є якийсь телемарафон, радіомарафон і по цьому намагаєшся скласти картину».
Читайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ
Одного дня Наріман перескладав свої речі на другому поверсі будинку. Це було після того, як вдалося прийняти «душ» — використати частину відра теплої води, яку спеціально нагрівали на всю сімʼю. У цей момент піднялися члени родини, які у дворі перестріли росіян і сказали: готуйте паспорти.
«Виглядаєш у вікно — там стоять солдати. Готуєш паспорти, готуєш телефони. Виходити дуже страшно, ти до всього готовий. Якщо читав якісь воєнні історії, то розумієш, що може бути абсолютно все. Я готувався до найгіршого.
Вийшов, вони ще якось намагались заспокоїти: “Мы гражданских не трогаем, мы ищем националистов”. Якось жартували ще з цього приводу: з ким не спілкуються — всі “нормальні люди”, де ж ці націоналісти? Вибірково перевіряли телефони, у когось поверхнево дивлись, у когось зайшли в Instagram, там у стрічці подивились звернення Зеленського, посміялися над цим.
Я тоді зрозумів: все, що я можу — максимально спокійно вести перемовини, не провокувати. Бо від мене залежу не тільки я, а ще й всі люди, які тут живуть. Тому намагався поводитись ввічливо. Вони розповідали, що дуже хочуть поїхати, що втомилися, що сидять в окопах, бліндажах, а там дуже холодно.
Говорили ще таке: от ми розуміємо, що ви тут нормальні люди, але от в Донецьку там когось спалили, це ненормально. Вони були здивовані, що дуже багато російськомовних людей. Я сказав, що до цього ми жили в Києві і все нормально було, в мирі, російськомовне населення ніхто не чіпав. Вони на це нічого не відповіли і наступила напружена мовчанка, потім солдати змінили тему, згодом пішли, але перед тим оглянули будинок.
Один російський військовий був приємно вражений наявністю нормального туалету. Ще вони говорили про гуманітарні коридори і що у селі Шибене, що поряд, можна отримати медичну допомогу. У Київ їхати не радили».
Наріман пригадує: в окупантів були списки людей, які якось повʼязані з армією чи просто закінчили академію МВС. Сусідці, яка там навчалась, довелось пояснювати, що вона лише здобувала освіту. Більше її не чіпали, але людина неабияк злякалась після таких «перемовин».
За час перебування в окупації трапився і яскравий випадок мародерства з боку російської армії. Один з будинків вулиці, на якій жила сімʼя, обікрали: зламали двері, снарядом вибили діру у гаражі. Винесли дорогі речі, серед них — плазму. Як розгортались події в контексті мародерства після того, як Наріман виїхав з села — невідомо.
Читайте також: «Добре, що ми зосталися живі»: або картатий коцик Єви Василівни як символ відновлення Демидова на Київщині
Наріман пригадує: ходив до підвалу рідше, ніж інші люди. Він зрозумів, що страх може гарно поширюватись. І там, де збиралось багато людей, одразу виникали якісь плітки та фейки:
«Зʼявлялися чутки про “кадирівців”. Смішна історія, яку розпочала одна жінка. Всі зібралися у підвалі, пустили слух, що по селу ходять “кадирівці”. Там дійсно хтось ходив, і всі так лякаються, сидять тихо-тихо, жодного звуку немає. Тільки дівчинка, якій два роки, починає на зло щось кричати, вимагати уваги від мами, мама намагається її заспокоїти. Всі дуже бояться, всі дуже напружені. Але навіть коли люди думали, що від шуму чи тиші залежить їх життя, все одно були терплячими до цього голосного вередування. Для мене це була ситуація, коли людяність перемогла холодний інстинкт самозбереження».
Тоді Наріман почав майструвати щось, щоб закрити вікно у підвалі, аби уламки від нього нікого не поранили. Для цього згодились ті самі кабельні стяжки, які захопив з Києва 24 лютого, ізолента, фанера — все, що знайшлось у підвалі.
«Ми так сиділи на нервах десь годину чи дві і малювали найстрашніші картини. А потім виявилось, що це просто робітники, які будували дачу. Про них з початку війни всі забули, вони сиділи голодні на обʼєкті, потім вирішили забити на всі ризики, просто піти і десь знайти собі їжу. Вони вже з голоду буквально лізли на стіни, їх у сільраді відгодували. І так виявилось, що це не “кадирівці”, а звичайні робітники».
Читайте також: Університет спецназу, «бійцівський клуб» та кримінальні справи: що відомо про «кадирівців», які воюють проти України?
Сумувати чи нудьгувати в окупації не доводилось: побут без звичних благ, як от електроенергія чи провідна вода, займав майже весь день. Інколи знаходився час для того, щоб почитати книжку, але це давалось складно.
«Я памʼятаю, як читав книжку, почув дуже голосний вибух, наче по хаті влучило, але по хаті не влучило. Просто коли бахкає, то бахкає дуже гучно. Якось після цього було складно розслабитись за книжкою, але потім я призвичаївся».
Люди намагались більше спілкуватись, гуртуватись і триматися разом. Хтось шукав і вживав алкоголь. Але цим людям було складніше. По-перше, каже Наріман, у них було на одну проблему більше — знайти алкоголь. По-друге, у довготривалій перспективі алкоголь не дає емоційної стійкості, а навпаки, позбавляє її. Так само було непросто тим, хто хотів дістати цигарки «для заспокоєння нервів».
Міжнародний день боротьби за права жінок 8 березня проходив так само в окупації. У селі жив один чоловік, якого Наріман називає авантюрист:
«Він пішов в сусіднє село, щоб добути якусь провізію. Навіть пірнав по позиціях, які залишили росіяни і знайшов там якусь їжу. Приніс її, трохи наливки, і ще йому вдалося звідкись добути тюльпани, щоб привітати жінок. І кожній жінці, в тому числі на вулиці, він подарував по тюльпанчику. Це був сюр і проблиск свята посеред війни».
Їжа почала закінчуватись. Це створювало погану атмосферу в селі. Не дуже хорошу картоплю почали продавати дуже дорого. А основною валютою дуже швидко став бензин: він потрібен для роботи генератора, він потрібен для авто. Навколо їжі різні сусіди почали сваритися, почалися плітки, соціальні ігри. Хтось намагався собі заробити їжу, хтось впадав у відчай і просив їжу, хоча вона в нього була. Доводилося чергувати по ночах, бо була інформація, що інші люди, з маргінальною поведінкою, можуть мародерити у “своїх”. Були чутки, що односельці крадуть одне в одного. Але Наріман не міг цього ні підтвердити, ні спростувати — з метою безпеки він не покидав подвірʼя, у якому жив, тільки інколи заходив до сусідів.
Читайте також: «Наш дім — це не «русский мир», наш дім — це Україна» — історія дівчини з Донецька про війну, що триває 8 років
Цінності
Багато людей, зокрема у соціальних мережах, зараз згадують Віктора Франкла та його працю «Людина в пошуках справжнього сенсу». Віктор Франкл — психотерапевт, психіатр єврейського походження, який вижив у концентраційному таборі. Саме про цей досвід і написана його основна праця. Я запитала Нарімана, про які філософські ідеї думав він, живучи в окупації.
«Я знав про Франкла, коли це все вже почалося, згадував, що і як він робив. Він думав, що буде студентам розповідати лекцію, я пробував робити щось схоже. Мені дуже допоміг Ернст Юнґер. Він був німецьким офіцером. Під час Другої Світової дуже розчарувався у воєнній справі і взагалі героїзації війни. Спершу був романтиком. У Першу світову це ще можна було робити якось, мабуть.
А потім, коли він побачив в окупованому місті двох єврейських жінок з зірками, то зрозумів, що щось неправильно йде і засуджував Гітлера відкрито. Він писав про воєнний час, в мене на телефоні була його книга і це мене підтримувало. Він писав, якою важливою стає хоробрість, привітність і як важливо триматися. А також, що саме людські цінності і чесноти не дають стати згустком тремтячих нервів.
Ти розумієш, що щось таке тендітне треба зберегти для кращих часів, а зараз тобі потрібна власна сила, воля до життя. Хтось може назвати це нарцистичною ідеєю. Але особисто в мене з’явився такий квест: якщо я це все пройду і не піддамся страху, не зазнаю сильного відчаю, буду триматися, підтримувати інших — для мене це буде честь. Я собі буду казати, що пройшов через це з достоїнством. Відповідно, це мені говорило: тримайся, не розклеюйся, не бійся.
Я зрозумів, чому люди, які пройшли Другу світову, мали такий оптимізм. Я зрозумів трішки краще почуття гумору Курта Воннегута, трішки краще зрозумів Толкіна — людей, яких я до того дуже любив.
Під час окупації інколи я пересікався з людьми з цинічним реалізмом. Мені здається, це дуже небезпечна світоглядна позиція. Коли ти розумієш, що нікому не потрібен, що ніхто за тебе не буде віддавати життя, що тебе можуть просто розміняти, віддати, що ти маленька людина, яка ні на що не може вплинути. Це такий прошарок людей, які “прохавані життям”. Вони думали, що це “перераздел влияния”. Вони вважають, що все знають, памʼятають 90-ті і кажуть: “Та ти шо, хто там кого буде рятувати. Та ти шо, які волонтери!”.
А ти розумієш, що це не так, що поряд з тобою є друзі, які за щось борються, намагаються бути корисними, намагаються підтримувати когось. До мене додзвонився друг Андрій, це було 9 березня (зв’язку не було, дуже рідко вдавалося сконтактувати — ред.). Він розказав, як зараз гарно одягнений у військову форму, що ми будемо звільнені десь через тиждень. Це мене дуже підтримало.
Я зрозумів, наскільки важливо мати хоча б якісь цінності, а не тільки цинічний, “прохаваний” реалізм. Це дуже небезпечно. У цей момент я зрозумів, що для того, щоб насадити якусь дивну ідеологію потрібен певний цинізм і певна травмованість. Без травмованості і цинізму дуже складно насадити ідею, що якесь насилля виправдане або ж, що немає ніяких цінностей, є лише влада чи гроші, що ти кращий за когось, про право сильного і таке інше. При цьому цінності допомагають отримати ресурс, навіть якщо об’єктивно сил не дуже багато».
Слухайте також: Зараз не «124 лютого», нам потрібно казати собі, що зараз червень 2022 — психологиня Світлана Ройз
«У перші дні я зрозумів, що і в підвалі може бути погано, що там теж може завалити, і в будинку може бути погано. Все, що тебе оберігає — те, що ти нецікава ціль. Але активно йшли бої, збивали вертольоти, постійно над тобою літає авіація. Армія рф вперед не просувалась. І якось так не хочеться вмирати, якось так страшно.
Ти думаєш: «Як це так, я помру серед незнайомих мені людей, якось так безславно. Скільки всього не зроблено, і взагалі, я такий унікальний». Ти починаєш думати: «Як я так міг, не реалізував потенціал!». А потім ти з цією думкою живеш якийсь час і розумієш: ну так, ти отаким можеш померти, твоя унікальність ніяк від цього не врятує, і все. Або помреш, або не помреш.
Можеш постаратися не вмерти, але здебільшого — це не від тебе залежить. Ти якось приймаєш це і стаєш спокійним, бо без прикрас усвідомлюєш зону контролю над своїм життям. Твоя задача — просто старатися вижити. Про це писав психолог Ірвін Ялом, що відчуття унікальності — це спосіб позбутися страху смерті. Але це ілюзія».
Після фотографій з Бучі весь світ побачив свідчення катувань армією рф цивільних українців. Братні могили із вбитими, закатованими чоловіками, жінками та дітьми досі знаходять на Київщині. Станом на 5 травня, поліція Київщини зафіксувала близько півтори тисячі загиблих мирних жителів від дій російської федерації, і це лише в одній Київській області, щодня ці дані збільшуються.
«Я знав, що таке може бути. Готувався до гіршого. На жаль, виявилось, що мої прогнози більш-менш справдилися у Бучі, Бородянці. Наше село було між цим всім. Усе одно були жертви, хоч і не так багато (після того, як Наріману вдалось виїхати – ред.). Я не був нічим здивований. Це аж дивно.
Може це життя в “СНД” — знаєш чого чекати. Я боявся примусової мобілізації, бо мені не хотілося, щоб мене погнали на українські позиції. Це була б абсолютно безславна смерть. Катування, знущання — з цим я нічого не можу зробити, тому ідея про це лякала не так сильно. Якщо вже прийняв власну смерть, то якось з цим простіше.
Мені було страшно за жінок, дітей. Діти поводили себе дуже наївно. І я думав: «Як неправильно, що ці діти мають чути постріли і потенційно зіштовхуватись із чимось жахливим». За жінок було страшно. Ти не знаєш, що ти будеш з собою роботи, якщо опинишся в ситуації повної безпомічності, бо ти беззбройний. Це не катування тебе безпосередньо, але це ставить тебе в жахливу безвихідь».
Читайте також: «Росіянин приставив до мого коліна пістолет, і вимагав паролі від соцмереж» — історія полону жителя Бучі
13 березня о 5:30 ранку до будинку, де жив Наріман, прийшла сусідка. Вона сказала, що сьогодні організовано «коридор», можна виїжджати. Це не був офіційний виїзд цивільних, який погодила українська влада з рф. Тут місцевий пастор баптистської церкви домовився з росіянами про виїзд мирних жителів. Такий сценарій виглядав ризикованим — зрештою, як і будь-який «зелений коридор» від росіян.
Багато хто вагався, просив прийняти рішення за нього. Наріман одразу вирішив, що треба їхати: їжі залишилось дуже мало, дехто почав стрімко втрачати масу тіла. Прямих конфліктів між окупантами та цивільними поки не було, але Наріман розумів: це питання часу: як довго всі зможуть зберігати людяність.
«Можливо, далі буде якесь безумство. Ти не хочеш зупинятися тут, якщо будуть бойові дії, ти не хочеш брати участь в якихось політичних штуках, ти хочеш просто виїхати. Спершу проїжджаєш через контрольно пропускний пункт. Це ліс десь біля села. Бачиш кілька лавочок. Думаєш, що хтось для пікніка це все будує, а потім розумієш, що майже весь ліс, який видно — це траншеї, бліндажі, бронетехніка.
Дуже складно взагалі повірити, що щось з цим можна зробити. Це все була техніка рф. По дорозі ще була така картина: сидить російський військовий, поряд з ним фермерський страус пасеться. Дуже сюрреалістично. Розруха, дороги розбиті. Люди ходять з білими повʼязкими. Це все дуже дивно.
Коли ми виїжджали, було чутно обстріли, видно багато військових, будинки, які горіли. Пошматовані дерева, розбитий склад, згоріла техніка — постапокаліпсис. Ти це бачиш і думаєш: тобі важливо, як ти помреш, тобі важливо при цьому мати честь перед собою. Я намагався дивитися на ліс, бо ліс був гарний. Хотілось навіть в такому випадку помічати красу, як би важко це не було. Намагався дивитись на себе, на скільки я достойно себе поводжу і на цьому фокусувався».
На контрольно пропускному пункті військові рф поверхнево дивились речі та документи. Складалось враження, що їм абсолютно байдуже. Вони ще казали: «Не бійтесь, всі ми люди». Однак, як потім дізнався Наріман, по їхній колоні стріляли — армія російської федерації. Відкрили вогонь по пʼяти останніх машинах, у трьох крайніх машинах люди загинули.
Машині, у який їхав Наріман, пощастило вибратися без пошкоджень. Українських військових люди вперше зустріли на Житомирській трасі. Перше, що їх «видало» — українська мова, почувши яку усі дуже зраділи. Зустріч була теплою.
«Біля КПП було кафе, в якому дуже добрий дідусь пропонував багато їжі. Він заохочував їсти, брати все, і ще з собою. Ти бачиш все це печиво, бісквіти і починаєш обʼїдатися. Тобі дають гарячу каву. Тобі навіть борщ пропонують, але гроші не беруть. Ти навіть хочеш залишити 200 гривень. Тобі уже все одно, скільки за те печиво віддаси — не беруть. Дуже добрий чоловік. Він казав, що годує військових. І ми там могли присісти. На мене це дуже вплинуло. Було дуже приємно, що до мене так добре поставилися».
Тоді, як і зараз, у Київ не рекомендували повертатись, тому люди вирішили провести деяких жінок за кордон. Спершу вони переночували у Тернопільській області, потім поїхали до кордону — відпровадили жінок, потім переночував у Львові, а після цього Наріман потрапив до Острога. Там він прожив близько двох тижнів. Саме в Острозі Наріман вперше почув, як звучить сирена, яку вмикають при повітряній загрозі. Там же, у повному обсязі згадав як це — жити в цивілізації.
«Перший супермаркет був святом: місце, де працюють гроші. Ти можеш купити все, розумієш, що “мівіну” вже розкупили, але нічого. Я ще переживав, що моя маска, поки я був в окупації, зіпсувалась, а тут дивлюсь: заходять всі без маски. Там, де супермаркет при торговому центрі, можна каву попити, посидіти, поспілкуватись.
Місцева молодь ще так трохи дивно дивилась на мене, бо ми все купували і купували. Ця звичка у мене досі залишилась – тепер люблю купити дуже багато. До війни ми часто сміялися з покоління дідусів-бабусів, які любили тримати запаси, а потім зрозуміли, наскільки це важливо. Наскільки стає цінним: кожен мішок картоплі, кожна консерва».
Через два тижні Наріман повернувся до Києва. Каже, у власному домі набагато простіше. Також є можливість допомагати, волонтерити, бути корисним – це дуже підтримує. Зʼявилася велика радість від буденних речей: настав новий день, звук вибуху десь далеко, а не близько, існує електроенергія та водопровідна вода.
Прорефлексувавши свій досвід, Наріман зробив деякі висновки, з якими хотів поділитись. Вони можуть бути корисними для багатьох людей, які вийшли з небезпечних місць, окупації чи досі перебувають у ній.
Читайте також: Правила виживання в окупації від військової психологині
«Не треба думати, що все пройде повністю безслідно. Навіть якщо «пощастило», якщо не було травматичних ситуацій. Це все одно дуже потужний стрес. Це варто розуміти і краще бути до цього готовим. Я, наприклад, зараз набагато швидше втомлююсь, але розумію, чому так відбувається — це і є реакція на стрес, нервова система виснажується і потребує відпочинку.
Якщо робити вольове, моральне зусилля, то свій стан можна стабілізувати. Багато людей, тривожучись, панікуючи, відчувають втрату контролю. Важливо триматися думки, що контроль в тебе все одно є.
Важливо не впадати у моралізаторство. Що я розумію під моралізаторством? Якісь складні, комплексні ідеї, через які ти втрачаєш контакт з реальністю. Чим більше ти підтримуєш контакт з реальністю, тим з меншою ймовірністю ти досягнеш якоїсь критичної помилки, з меншою ймовірністю ти почнеш геройствувати, панікувати і потягнеш за собою багато людей. Не катострофізувати, я катострофізацію у цьому випадку вважаю розкішшю — ти не можеш собі цього дозволити посеред реальної небезпеки. Ця розкіш для відносно безпечних осередків цивілізації.
Дуже важливо бачити, коли інші люди починають ціпеніти від страху, бо тоді починається сильне відчуження. Важливо підтримувати контакт з такими людьми. Але нормальний контакт, нормальне спілкування, не просто контакт заради контакту, бо так можуть виникнути конфлікти. Стабілізувати стан, наскільки це можливо, дати людині бути почутою. Якщо починається тривожне заціпеніння, коли людина розуміє, що вона зі своїм страхом один на один, то починається: кожен сам за себе. Цього не треба жодним чином допускати. Однієї людини, яка впевнена, уже достатньо, щоб паніка не поширювалась дуже сильно. Замість того, щоб нею заражатися, треба прикласти зусилля. Якщо навіть одна людина буде спокійна і впевнена – це вже дуже важливо для групи і може бути фактором стабільності. Тому поки є можливість — над певною стабільністю варто працювати.
Стосовно людяності — те саме. Це не просто красиве слово. Важливо по максимуму зберігати відчуття власної гідності і достоїнства. Не впадати у відчай. Якщо ми говоримо про те, що страх, гнів можуть бути продуктивними емоціями, то відчай точно не може бути продуктивною емоцією, бо відчай — це коли ти йдеш на дно. Які б аргументи не були на користь того, що все пропало, все погано, які б вони не здавалися раціональними — не варто це підтримувати. З мого досвіду, людина, яка говорить про відчай, дуже хоче, щоб її хтось вмовив, що це не так.
Дивіться, кому страшно і намагайтесь з цим справитись добрим особистим прикладом. Якщо ви впевнені, спокійні — фіксуйте позитивні моменти. У стресі дуже складно фіксувати позитивні моменти, але ви можете виконувати цю функцію за інших людей. Однак фейковий, токсичний позитивізм — неприйнятний. Тому тут тримайтеся принципу реальності.
Цінності важливі. Вони допоможуть вижити і пройти складні часи, і потім відбудуватися, добре відновитися. Варто переосмислювати свій досвід і розуміти, чому ти навчився. Це складно. Травматичне зростання саме по собі не відбувається. Це все одно результат роботи. Травматичне зростання все одно вимагає певного внутрішнього зусилля.
Часто пишуть, що люди, які були в Києві чи на якихось відносно мирних територіях, відчувають вину, коли бачать фотографії з Бучі, наприклад. У мене тут інша думка. Коли ти у такому стресі як окупація, думаєш: люди, які через це пройшли — їм дуже складно, їм не пощастило. Але жодного моралізаторства в плані: чому зі мною все нормально, а з ними погано не має бути. Ти маєш радіти, що з тобою все нормально. Ти маєш радіти, що ти у відносній безпеці і що в тебе були якісь блага. Коли ти сам в цьому стресі постійно, ти одразу відкидаєш оці думки, які тебе відривають від реальності. Ти не можеш собі дозволити зайвого моралізаторства, бо моралізаторство – це прерогатива цивілізації. Якщо ти живеш в цивілізації, якщо ти живеш в суспільстві, яке працює, яке тобі гарантує безпеку, то ти можеш опиратися на моралізаторство, як тобі бути достойним громадянином і так далі. А тут ти розумієш, що все дуже просто: або ти виживаєш, або не виживаєш. І наскільки важливо те, що ти виживаєш, наскільки це велика цінність. Ти можеш зрозуміти, що потрібно не так багато: щоб був заряджений телефон — це взагалі розкіш, їжа, якщо є — взагалі чудово. Але для цього не потрібно проходити “школу війни».
Якщо є можливість бути в цивілізації або якщо є можливість триматися людей: волонтерити чи ще якось — це чудово. Це набагато краще, ніж бути у відчутті безвиході, коли ти нічого не можеш змінити».
Такими висновками та історією після пережитої окупації поділився психолог, психотерапевт, викладач Наріман Дарвішов. Він пробув в окупованому селі Савенки, що на Київщині, майже три тижні, вибрався цілим і зараз перебуває в Києві, де повернувся до викладання студентам та студенткам.
Слухайте також: Емоції допомагають нам інтуїтивно дуже правильно діяти — Наріман Дарвішов
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS