«Війну просто не пересидиш»: як живе покоління українських підлітків | Тарас Сениш

У новому випуску «Chicken Kyiv» говоримо з Тарасом Сенишем, 17-річним студентом Київської школи економіки, учасником молодіжних та громадських проєктів.

Обговорюємо дорослішання під час війни, евакуацію з Київщини, освітні втрати, НМТ, вибір навчання в Україні, досвід поїздки до США та участь у громадському житті.

Говоримо про те, як війна впливає на покоління підлітків, чому для молоді важливі сильне середовище та україномовне оточення, як змінюється ставлення до майбутнього і чому українські підлітки продовжують будувати плани попри війну.

Анастасія Багаліка: Ми будемо говорити про тебе, Тарасе. І я знаю, що для багатьох, хто приходить в цю студію, це буває доволі, я б сказала, несподівано. Тому що наші гості — це завжди дуже активна молодь, які проявляються у різних іпостасях. І насправді ми сьогодні поговоримо про всі твої додатки до слова «студент», які можна перелічувати. Це і, власне, твоє місце навчання — Київська школа економіки. І проєкт з savED UActive. І проєкти з Superhumans, і ще купа всього.

Але насамперед я хочу запитати, як у тебе зараз самоідентифікація, коли ти чуєш всі ці представлення себе? Наскільки ти себе ідентифікуєш сукупно з усіма цими ролями?

Тарас Сениш: Ну так, передусім, я просто 17-річний підліток, як і всі зараз студенти. І цьому я приділяю найбільше часу. А ті всі досягнення — це вже швидше другорядне.

Анастасія Багаліка: Як так склалося, що всіх цих досягнень так багато?

Тарас Сениш: Та завжди загалом хочеться займатися чимось цікавим. І коли берешся за це, за роки набігають, так мовити.

Анастасія Багаліка: Так завжди було?

Тарас Сениш: Мені здається, після того, як я взяв участь у програмі UActive і почав допомагати громаді, мені це дуже сподобалося і я після того набагато частіше почав займатися цим. І тоді вже почало накопичуватись багато.

Анастасія Багаліка: А зараз я хочу ще запитати про, власне, інший аспект самоідентифікації. Тобі зараз 17, ти вчишся на першому курсі Київської школи економіки. Чи пам’ятаєш ти себе в той час, коли в Україні не було війни?

Тарас Сениш: Ну, чесно кажучи, 99% спогадів, які я можу зараз згадати, вже після 24 лютого 2022 року.
Звичайно, в мене є деякі спогади з дитинства, але на той час я був у сьомому класі. І за ті роки, можна сказати, все своє свідоме життя я вже прожив після початку повномасштабного вторгнення.

Анастасія Багаліка: Ти народився у 2009 році, і виходить, що російське вторгнення 2014-го застало тебе 5-річним. Моя донька, твоя ровесниця, їй теж 17 років, направді, ще вчиться в 11-му класі в школі, а не на першому курсі. І от, коли ми з нею говоримо про той період до 2014 року, вона теж мало що може пригадати. Але якісь спогади є.

Власне, цей подкаст я й задумала для того, щоб зрозуміти, як на самоідентифікацію цілого покоління, і старших, і молодших, впливає те, що довелося пережити з 2014-го.

Попрошу тебе пригадати, наскільки війна звучала фоново, коли ти ріс. Чи є у тебе якісь спогади, пов’язані з цим?

Тарас Сениш: Так, точно звучала. Дуже добре мені запам’ятався такий момент: ми з сім’єю вечеряли за столом, і тоді по телевізору показували в новинах, як ховали воїна. І мені цей сюжет дуже запам’ятався, ще досі його так дуже яскраво пам’ятаю.

Та й загалом у школі постійно лунало, і нам навіть на той момент першокласникам, другокласникам розповідали про це доволі багато. Якщо війна почалась, коли мені було 5, то я якраз, я в 6 років пішов до школи, думаю якраз десь у той час пішов до школи.

Анастасія Багаліка: Тобто 6-7 років, десь приблизно. Для багатьох людей, знову ж таки, 24 лютого 22-го року багато що змінило. Як склався маршрут і доля твоєї сім’ї після цієї дати?

Тарас Сениш: Тут я також дуже добре пам’ятаю цей день. Спочатку ми залишилися вдома, я живу в Бучанському районі. Але коли почали російські війська наближатися, ми евакуювалися до Львова, тому що там були мої родичі. І наступні декілька місяців я був там, далеко від своїх друзів, від школи.
Але вже за декілька місяців, коли Київщину звільнили, я зміг повернутися.

Анастасія Багаліка: Що змінив для тебе той день?

Тарас Сениш: Ну, перш за все, все моє життя перевернулося, так би мовити. Школа зупинилася, я поїхав в інше, незнайоме місто, знайшов там нових однокласників.

Анастасія Багаліка: Ми ще більше трошки поговоримо далі про саме освіту після 24 лютого 2022 року, тому що все частіше і більше звучить таке словосполучення «освітні втрати». Я думаю, воно тобі теж знайоме.

Будемо говорити про це більше. Хочу перестрибнути до активної залученості в громадське життя. Отже, це почалося для тебе саме з участі в проєкті savED UActive*. Розкажи про це більше. Як ви туди прийшли, з якою ідеєю? 

• *UActive — це довготривала освітня програма від українського благодійного фонду savED для підлітків із прифронтових, деокупованих та прикордонних регіонів України

Тарас Сениш: Я пам’ятаю, після того, як я, якщо не помилююся, два місяці був у Львові, і я повернувся нарешті на Київщину, до себе додому. Я був такий дуже радий, навіть піднесений настрій у мене був. Але я, насправді, побачив ті жахливі речі, які відбулися там.

Я бачив всі знищені будинки, заміновані поля, і моя школа, вона була пошкоджена в той момент. І тому в мене, напевно, вперше з’явилося таке бажання сильно допомогти своїй громаді, щоб зробити її кращою. І якраз ця програма допомогла в цьому, тому що ми з однокласниками, з друзями зібралися разом і почали думати над тим, як би ми могли вирішити різні проблеми в громаді.

І ми опитали цих людей, односельчан, і вони всі вказували на сміття, що в нас багато сміття на вулицях, і з ним треба щось зробити. Але для нас проблема сміття була трохи «скучною», так би мовити, ми хотіли щось «цікавіше». Тому ми хотіли насправді зробити STEM-клас, щоб у школі можна було цікавіше навчатися і проводити цікавіші уроки та ще різні гуртки і так далі.

І потім прийшла ідея це об’єднати і створити таку майстерню 3D-друку, де ми би перероблювали пластикові пляшки, сміття на вулиці на корисні речі. І почали ми якраз зі смітників. Ми створили весь проєкт, презентували його на програмі UActive, знайшли спонсорів і отримали грант 5 тисяч доларів на реалізацію.
І потім почали реалізовувати його.

Анастасія Багаліка: Тобто вам треба було закупити за ці гроші обладнання. Що це за обладнання, розкажи, будь ласка.

Тарас Сениш: Це були перш за все 3D-принтери, інше обладнання для переробки, для створення тих різних пристроїв. І, звичайно, відремонтували ту стару кімнатку, що була в школі. Ми працюємо саме із тілом пляшки, прозорим.

Анастасія Багаліка: Ага, а що за речі виходять потім з 3D-принтера вже як, ну, власне, об’єкти, які, я так розумію, далі ви почали продавати також?

Тарас Сениш: Ми спочатку сконцентрувалися тільки на смітниках, але за деякий час на нашій інстаграм-сторінці нас побачив один військовий, і він попросив, чи можна було йому надрукувати антистресс-іграшки для розпрацювання моторики пальців. І ми, звичайно, погодилися на це, трошки заглибились, почитали, як це робити, і створили перші прототипи таких іграшок, які надіслали йому, і реакція була дуже схвальна.

Він подякував і показав, як вони добре йому допомагають. Тому ми вирішили продовжувати це робити.

Якось навіть не приходила ця ідея спочатку. Але потім, коли ми побачили, що це реально потрібно, і дуже багатьом ветеранам на реабілітації це знадобилося, ми вирішили перекинути наші ресурси на таку пріоритетнішу справу і робити це. Особливо після того, як відвідали командою центр Superhumans, найбільший центр реабілітаційний в Україні, і побачили там таку потребу.

Одна з учасниць команди, вона написала їм і запропонувала надіслати декілька антистресів, просто щоб вони спробували. Їм ця ідея сподобалась, ми надіслали. І після того вони ще попросили сотні антистресів, щоб ми надіслали. І таким чином ми створили цю співпрацю.

Анастасія Багаліка: Тобто тепер ви робите такі антистрес-іграшки для Superhumans?

Тарас Сениш: Саме так.

Анастасія Багаліка: Розкажи більше, як це працює. Виходить, що громада збирає пляшки, правильно?

Тарас Сениш: Так. Зараз ми частково перейшли з переробки на вже готовий пластик, тому що, по-перше, в нас не вистачає потужності, щоб переробляти достатню кількістю. Замало пляшок використаних. А по-друге, виходять якісніші іграшки, якщо робити з готового пластику.

Але також у громаді стоять такі великі баки для пляшок, і ми потім їх збираємо на базі школи і відправляємо на переробку.

Анастасія Багаліка: Тобто проєкт з переробкою нікуди не подівся. Що відбувається далі на тому етапі, коли ви вже маєте антистрес-іграшку?

Тарас Сениш: Ну, перш за все, ми її маємо опрацювати, розробити трошки, бо вона ще така може бути з клеєм, з якимись частинами, які треба відкріпити. Ми розпрацьовуємо її, і вона вже готова до використання. Можемо відправляти будь-кому її.

Військові також у вас замовляють їх напряму?

Тарас Сениш: Так, час від часу замовляють, тому що, як я кажу, ми перейшли на звичайний пластик, і тому наші ресурси, їх ставало, точніше, нашого пластику ставало все менше. Нам треба було більше пластику, щоб виконувати ті замовлення для Superhumans. Тому ми знайшли такий цікавий варіант, ми відкрили інстаграм-магазин, де почали продавати ці іграшки, і тепер будь-хто може купити собі це як сувенір або просто антистрес-іграшку.

Анастасія Багаліка: Добре, а розкажіть трошки більше про вашу команду. Ви всі однокласники, чи ви вчитеся у різних класах?

Тарас Сениш: Так, ми були однокласниками, якраз декілька місяців тому випустилися. І це допомагало, тому що були всі разом і завжди могли вирішувати швидко проблеми.

Анастасія Багаліка: Що було після випуску? Тому що, знову ж таки, для вашого покоління це актуальне питання. Правда, не для всіх, для тих, хто закінчує школу і йде вчитись далі. Для трошки старших це теж, може, актуально, але трошки в іншому компоненті. Я знаю це з точки зору батьків. У батьківському середовищі багато, звісно, розмов про те, де буде вчитись дитина. Чи вона поїде в Європу, чи, можливо, не в Європу, можливо, в інші країни. Чи буде вона залишатися вчитися в Україні? Як це обговорювали в твоєму середовищі? Як, власне, ти для себе ухвалив рішення, де ти хочеш бути і що робити?

Тарас Сениш: Насправді, я думаю, що всі говорили, або, принаймні, задумувались про виїзд за кордон. Я в тому числі. Але також з тим, що були ті, хто розказували, що за кордоном все чудово, дуже легко вчитися, і неймовірні можливості, приїжджали і ті, хто верталися з-за кордону і казали, що там не так вже і легко, важко дуже, чужа країна, чужа мова, і це набагато важче.

І навіть вступали потім в українські виші. І я так оцінив ту всю ситуацію і подумав для себе, що в Україні можна знайти достатньо можливостей. І побачивши Київську школу економіки, зрозумів, що це точно правда. Тому що я б сказав, що, наприклад, з моїх друзів і учнів мого класу виїжджали за кордон швидше ті, хто не бачив просто в Україні ані майбутнього, ані можливостей. Але програма UActive та університети, як Київська школа економіки, наприклад, вони допомогли мені побачити ті можливості.

Тому що я б сказав, що всі мої друзі з моїх груп, мого потоку, які вступають туди, вони всі дуже ініціативні. І зараз пройшов тільки місяць навчання, але ми вже думаємо і створюємо різні проєкти, ініціативи для університету.

І це навіть крутіше за те, що було в школі. Тому що в школі не всі це підтримували і треба було трошки добиватися. А тут навіть з верхівки університету отримуємо допомогу, яка дозволяє новий рівень вводити це все.

«Я черговий раз переконався у майбутньому в Україні»

Анастасія Багаліка: Тарасе, я знаю, що цього літа ти також ходив на картонкові протести. Розкажи про цей свій досвід.

Тарас Сениш: Я, знаєте, читаю новини кожного дня, і побачив, що відбувається в Києві. Побачив всю ситуацію, яка тоді склалася з екс-міністром оборони Михайлом Федоровим. І ми з друзями обговорили це. І зрозуміли, що це неправильно, що зробили з ним.

Тому що ефективним міністрам варто залишатися на посаді. І, я б сказав, для нас тоді це, навпаки, була така демотивація залишатися в Україні, коли ми бачимо, що з посад високих знімають ефективних людей, а ставлять, хочуть ставити якихось лояльних. І ми вирішили вийти на протест тоді.

Анастасія Багаліка: Це був твій перший протест?

Тарас Сениш: Так, це був мій перший протест. І взагалі, напевно, перша можливість моя долучитися до якихось виборчих процесів у країні.

Анастасія Багаліка: А що ти відчував тоді?

Тарас Сениш: Які були думки? Я відчував, по-перше, радість за те, що я був оточений такими людьми, яким небайдуже, і я відчував в натовпі цю енергію.

І черговий раз переконався у майбутньому в Україні, тому що залишилися ще така небайдужа молодь. І особливо, коли я бачив там якихось людей з стікерами КШЕ, я переконувався, що йду в правильний університет.

Слухайте інтерв’ю повністю у доданому аудіофайлі або дивіться на Youtube-каналі Громадське радіо NextGen

Цей проєкт реалізується в межах Vidnova Lab 2026 — програми, створеної Commit gGmbH за підтримки Robert Bosch Stiftung та Maria & Kurt Dohle Stiftung

---