Анастасія Багаліка
Ігор Котелянець
Чому незаконно ув’язнені цивільні залишаються без соціального захисту від держави
Говоримо з Катериною Левченко, керівницею юридичного департаменту Об’єднання родичів політв’язнів Кремля, про великий аналітичний звіт щодо того, як працюють норми законодавства України, про соціальний парламент і про правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Росії проти України та членів їхніх сімей.
Гості1
Фото: Омбудсман України
В Об’єднані родичів політв’язнів Кремля дослідили практику застосування закону і готові пояснити чому так відбувається та, найголовніше, як це виправити.
Звіт дослідження
Катерина Левченко: Я хочу одразу сказати про певні обмеження нашого звіту. Ми зосередилися саме на прогалинах у визначенні осіб, які можуть претендувати на правову допомогу. Оскільки закон ухвалили до повномасштабного вторгнення, то в ньому, на жаль, не відображена реальність і всі ці категорії громадян, які потрапили в незаконне ув’язнення у зв’язку з російською агресією. Це перший великий блок нашого звіту.
Другий блок був присвячений саме процедурі встановлення факту та тому, як наразі працює міжвідомча комісія, яка утворена при Міністерстві реінтеграції тимчасово окупованих територій. Третій блок уже про ті соціальні права і гарантії, які передбачені державою для осіб, стосовно яких встановлений факт.
Ми йшли саме від проблем заявників. Саме від того, із чим усі заявники зіштовхуються систематично. На жаль, Міністерство реінтеграції не сприяло нам у написанні цього звіту. Усі наші запити на публічну інформацію залишилися без відповіді. Навіть ту інформацію, яку раніше чи пізніше оприлюднили на зустрічах, обговорювали на публічних нарадах, нам не надали. Обґрунтували це тим, що ця інформація є для службового користування, що, на нашу думку, є невиправданим закриттям державою інформації.
Нас цікавила виключно статистична, яка би не могла зашкодити жодним особам та розповсюдити їх персональні дані. Наприклад, яка кількість заяв надійшла до Міністерства щодо встановлення факту, і скільки позитивних рішень було ухвалено.
Читайте також: Допомога цивільним у незаконному ув’язненні та їхнім родинам — ГО «Егіда Запоріжжя»
Хто є цивільними заручниками з погляду законодавства
Катерина Левченко: Наразі закон встановлює дві великі категорії. Це військовополонені, а також цивільні особи. Зосереджуючись на цивільних, ми можемо виокремити дві великі категорії. Перша — це ув’язнені з політичного мотиву, політв’язні.
Інша категорія осіб — це, хоча дослівно це слово не звучить в самому законі, але з норми це повністю відповідає і Кримінальному кодексу України, і визначенню по наданому Міжнародному гуманітарному праві — це цивільні заручники.
Чому ми кажемо, що цивільні заручники? Бо є спеціальна мета позбавлення їх особистої свободи. А саме — змусити Україну або треті країни вчинити певні дії чи утриматися від певних дій як умова звільнення цих людей.
Вони є заручниками, якщо вимагають не від них, а саме від держави, від третіх держав, від інших осіб. Не безпосередньо від них. Наразі ми знаємо, що на новоокупованих територіях людей викрадають і утримують в незаконному ув’язненні, де вимагають певних дій саме від них. Тому вони не є заручниками з юридичного точки зору.
Дуже добре, якщо міжвідомча комісія стосовно них встановлює цей факт. Але якщо читати закон буквально, то вони не є заручниками. Тобто закон потребує розширення саме за колом осіб, незаконно позбавлених свободи.
На момент прийняття цього рішення до повномасштабного вторгнення у січні 22-го року ці формулювання були повністю виправданими. Оскільки тоді була Антитерористична операція, ми могли говорити, що цивільні, яких захоплює Росія, є заручниками. Велися так звані Мінські перемовини. І ці процеси йшли. Наразі вони, як такі, зупинені.
Навіть щодо звільнених протягом цих двох років цивільних осіб, ми не знаємо, які вимоги ставила Російська Федерація до України. Тому стосовно цих людей, які звільнені за обмінами, ми можемо говорити, що вони цивільні заручники.
Читайте також: 108 днів у Оленівці та жодної компенсації за незаконне ув’язнення
Забезпечення соціальних прав
Катерина Левченко: Те, що наразі працює, це грошова допомога. Вона надається щорічно родині незаконно ув’язненої особи, поки та перебуває в ув’язненні. Також сто тисяч особа має право отримати єдиноразово після звільнення.
Що мусимо сказати про цю допомогу? Вона була передбачена окремими постановами стосовно політв’язнів ще починаючи з 2018-го року. Сума допомоги є незмінною вже шість років. Вона взагалі жодним чином не індексується і не прив’язується до будь-яких інших соціальних виплат.
Шість років ця допомога жодним чином не переглядалася. Наприклад, особа позбавлена особистої свободи — це чоловік, у якого на утриманні були дружина і діти. Якщо розділити цю допомогу, то вони щомісячно отримують трохи більше восьми тисяч.
Ми мусимо розуміти, що допомога — це не просто їм на прожиття. Це та допомога, яку вони мусять витратити на правову допомогу, на адвокатів. Якщо це на передачі, які є дуже дороговартісні, ці гроші ще треба конвертувати у місцеву валюту.
Мета опису цієї частини — привернути увагу, що ці виплати мають індексуватися. Вони повинні відповідати реаліям. Зараз вони знецінилися майже на 53%. Також треба враховувати дійсно реальні фактори. Не урівнювати всіх, а враховувати потреби кожної родини. Можливо, у особи на утриманні були батьки, діти чи люди з інвалідністю.
Недоліком нормативно-правових актів, які регулюють надання цієї допомоги, є те, що не визначено її черговість надання. Тобто, хто перший з членів сім’ї ув’язненого звертається до Мінреінтеграції, той має першочергове право на утримання допомоги.
У реальності може скластися ситуація, коли, наприклад, у незаконно позбавленої особистої свободи людини є, дружина і діти на утриманні. І, наприклад, двоюрідний брат. І так може статися, що двоюрідний брат отримає цю допомогу. А коли за нею звернеться дружина з дітьми, Мінреінтеграції їм може відповісті: «У цьому році допомога вже надана. Встигайте в наступному». Критеріїв ніяких немає. Тільки, хто швидший.
Ми вважаємо, що це недоопрацювання нормативно-правового акту. І що найперше соціальну допомогу мусять отримувати найближчі рідні, які проживали разом з незаконно позбавленою особистої свободи людиною.
Читайте також: Курс «Хамелеон» — про уникнення полону і психологію виживання в полоні
Чи працюють інші види допомоги
Катерина Левченко: Мусимо констатувати, що ні, не працюють. Почнемо з найболючішого — це медична допомога. Первинна медична допомога надається цивільним, які звільнені за обміном. Вони одразу потрапляють у медичний заклад, їм надають первинну медичну допомогу і відпускають.
Якщо вони вже вийшли з того закладу, а потім знову звертаються за допомогою, то вже не мають ніяких пільг чи гарантій.
Майже всі, хто були незаконно ув’язнені, пережили тортури. У них величезні проблеми зі здоров’ям після катувань. Вони утримувалися в нелюдських умовах, не отримували належної кількості їжі, води й елементарних можливостей для нормального існування. Медична допомога не передбачає цього стану людей.
Жодним нормативно-правовим актом не передбачено стоматологічної допомоги. Найчастіше це дуже гостре питання, коли, на жаль, у результаті тортур, неналежних умов утримання, це необхідно.
Також мусить бути належна психологічна допомога. Її повинні надавати спеціалізовані фахівці, які вміють працювати з людьми, що пережили незаконне ув’язнення та тортури.
На жаль, позиція держави така, що відповідно до Конституції громадяни рівні: є безоплатна медична допомога, будь ласка, користуйтесь. Але направляти людину після місяців, років позбавлення особистої свободи, яка пережила насилля, часто сексуальне насилля, до сімейного лікаря, що не готовий з цим працювати — неадекватно до потреб такої людини.
Читайте також: «Потрібно наполягати, щоб усіх звільнили без умов» — про Стратегію звільнення цивільних
Визнання факту незаконного ув’язнення
Катерина Левченко: Найпроблемнішою для доведення категорією осіб є люди, які потрапили в незаконне ув’язнення на окупованих територіях. Це Запорізька, Херсонська, Чернігівська, Київська області. Та були відпущені самими окупантами. Тобто їх ув’язнення могло тривати від декількох тижнів до декількох місяців і навіть уже більше року. Їх використовували як рабську працю і могли не висувати про них офіційні звинувачення. Їх могли утримувати в абсолютно непристосованих для людей територіях, такі як гаражі, підвали, склади.
Ця категорія найменш захищена зі сторони держави. Їм найважче доводити факт свого позбавлення особистої свободи, оскільки Російська Федерація жодним чином це не підтверджує та не надає ніяких документів. Для них сам факт позбавлення особистої свободи треба збирати по маленьким частинкам.
Тут держава їм не сприяє. Жодним чином. Ні тим, щоб ці люди могли бути заслухані. Ні тим, щоб були заслухані свідки. Держава хоче бачити від незаконного позбавленого особистої свободи саме офіційні документи, які, на жаль, не завжди ці люди можуть надати.
Ми розуміємо, що це для деяких людей не завжди є простим завданням. Ми мусимо констатувати, що особи звільнені з незаконного ув’язнення далеко не завжди в належному емоційному і фізичному стані для того, щоб бігати за своїм слідчим і змусити його вести слідчі дії.
Також Мінреінтеграції і Міжвідомча комісія не надають умотивовану відмову тим, кому відмовляють. Тобто, ми в жодному чином не зазіхаємо на дискредитацію Міжвідомчої комісії і не кажемо, що всі, хто до них звернувся, мусять отримати підтвердження факту. Але ми констатуємо взагалі неналежне поводження зі зверниками.
Тобто, їм не надається, для початку, нормальна консультація, яку вони хочуть мати заяву, яку вони хочуть мати інформацію в цій заяві. Тобто, жодного роз’яснення, що ви в своїй заяві мусите в хронологічному порядку пояснити, що сталося, пояснити, ким ви працювали до позбавлення особистої свободи, де ви утримувалися. Навіть елементарних пояснень, як має писатися ця заява, немає. Немає пояснень, які документи Міжвідомча комісія хоче побачити. Жодному заявнику, який бажав бути заслуханим на Міжвідомчій комісії, така можливість не надавалася. Хоча закон це передбачає.
Читайте також: Як держава планує звільняти цивільних заручників
Дана публікація стала можливою
завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів.
Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року. За цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах.
Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521- 57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.
Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
