Анастасія Багаліка
Ігор Котелянець
8 фраз, які не можна казати людям, що були на фронті
Психологічна підтримка військових, звільнених військовополонених і їхніх родин: якою вона має бути?
Гості1
Українські військові/Фото ілюстративне
Про це поговорили у черговому ефірі програми «Звільніть наших рідних» із керівницею гарячої лінії для військовослужбовців та їх близьких ВАРТО ЖИТИ Наталією Поцелуєвою.
Варто жити — гаряча лінія психологічної допомоги для цивільних, військових і членів їхніх родин. Команда професійних досвідчених психологів всеукраїнської лінії кол-центру #ВАРТОЖИТИ надає безкоштовні консультації військовим та близьким військових, аби допомогти впоратися з емоціями та переживаннями у зв’язку із повномасштабною війною. Номер лінії — 5522.
Під час війни люди ставлять своє життя на паузу
Наталія Поцелуєва: 24 лютого, майже рік тому назад, багато хто з нас поставив своє життя на паузу. А те, що ми бачимо у людей, коли їздимо по деокупованих територіях, має однакові симптоми: розлади сну, панічні атаки, нав’язливі спогади. І люди це переживають самостійно. Що вони роблять? Вони йдуть в аптеку, купляють якісь ліки, які їм порадили друзі, п’ють їх, вони не допомагають, і все переживають самостійно. Адже, на жаль, культура психолога тільки починає до нас доходити у такому повноцінному змісті.
Що керує психікою людей, які чекають своїх рідних з полону?
Наталія Поцелуєва: Тут варто відокремити тих, хто очікує, і тих, хто у полоні. Для тих, хто очікує, дуже складна психологічна ситуація, тому що попереду невизначеність. Люди не знають, у якому стані їхні рідні, що з ними відбувається, і у цьому стані очікування дуже багато стресової реакції. У стресі наш організм включається в режим замирання. Відповідно, ми можемо спостерігати у людей, які чекають рідних з полону, навіть фізіологічних реакцій, таких як головний біль, безсоння, проблеми зі спиною. Чому так відбувається? Тому що тіло перебуває в очікуванні.
Читайте також: У російській тюрмі українців ізолюють, щоб створити враження, що їх ніхто не чекає — дружина політв’язня
Тому дуже важливо тим, хто очікує своїх рідних з полону, як би це складно не було, продовжувати жити повноцінним життям, знаходити якісь сенси і пошуки того, що їх підтримує. Бо очікування є дуже важким, ця невідомість забирає дуже багато сил. А попереду у близьких дуже важлива задача із зірочкою — реабілітувати тих, хто повернеться. Адже ми повинні розуміти, що люди, які повернуться з полону, не ті, які уходили на війну. У всьому світі реабілітація військовополоненого починається з психоедукації близьких — вони повинні розуміти, що буде з тією людиною, яка повернеться: як з нею спілкуватися, де зрозуміти, що їй потрібна допомога, де змовчати, куди направити цю людину тощо.
- Люди, які повернуться з полону, не ті, які уходили на війну
Суспільство засуджує радість під час війни
Наталія Поцелуєва: Якщо розглянути Україну у історичному аспекті, то ми є такими жертовними — у нас повна заборона на радість: якщо щось погане відбувається, то нам потрібно плакати і горювати. «Мій син у полоні, а я ходжу у спортзал? Що скажуть люди?». Це така стигматизація суспільства, яка людині навішує ярлики.
Є інша сторона медалі, яку я чую від хлопців, що приходять з фронту. Коли ми відкривали нашу лінію, ми запросили військових на відкриття. І треба було чути цих хлопців! Вони казали: «Боже, ви такі всі гарні, нарядні, нам до вас повертатися і ми хочемо повернутися у здорове і радісне суспільство, бо і нам потрібно десь взяти ту радість, і ми воюємо за вас, щоб ви тут були щасливі».
Вони на фронті не для того, щоб ми плакали тут і одягалися в чорне і страждали, а для того, щоб ми продовжували жити, чекали їх і намагалися робити щось тут.
- Вони на фронті не для того, щоб ми плакали тут і одягалися в чорне і страждали, а для того, щоб ми продовжували жити
Читайте також: У полоні треба робити все, щоб вижити, а читати наші справжні думки росіяни не вміють — колишня полонена Вікторія Андруша
Які найпоширеніші запити до психологів від рідних військовослужбовців?
Наталія Поцелуєва: Більшість тих, у кого родичі у полоні або безвісти зниклі, страждають від відчуття невідомості — а що мені робити? Як мені це пережити? Де мені взяти сили? І у кожного є своя відповідь, і у кожного з нас є той ресурс, який допомагає нам прожити будь-яку стресову подію. Як казав Ніцше: «Якщо ми знаємо «чому», ми можемо витримати будь-яке «як». Для когось це релігія — звернення до Бога, похід у церкву, спілкування з військовими капеланами. У когось це рідні, у когось це діти, у когось — волонтерська діяльність тощо. І ми на гарячій лінії допомагаємо знайти той ресурс, який допоможе прожити оце «як».
Психологічна реабілітація бійця має починатися з близьких
Наталія Поцелуєва: Реабілітація військового, який повернувся з фронту чи з полону, повинна починатися з близьких. Жоден психолог не зможе допомогти бійцю, у якого дома немає підтримки. Коло рідних — перше, що допомагає у реабілітації. Він може не спати, він може кричати уві сні, може спати на підлозі. І розуміння, що це буде відбуватися дуже важливе. Часто я чую від дівчат і хлопців, які повертаються: «Ми не хочемо сюди повертатися, бо нас не розуміють близькі». Бо вони приходять іншими.
- Жоден психолог не зможе допомогти бійцю, у якого дома немає підтримки
Чому здається, що близькі не розуміють?
Наталія Поцелуєва: Нам потрібно розуміти, що відбувається у голові військових. У них відбуваються певні процеси перебудування, бо поки вони на війні, мозок — на війні. Далі вони фізично повертаються додому, а мозок і далі на війні. І нам потрібно повернути мозок у цивільне суспільство. Іноді недостатньо тільки оточення родини, іноді це навіть медикаментозний супровід. Нам потрібно буде заново пристосовуватися, бо військовий може бояться темряви і спати при ночнику, може спати у спальному мішку або прокидатися о 4 ранку, бо «починається обстріл». Чи готові ми до цього? Чи хтось нам це пояснює? На жаль, ні. Тому військові і стикаються з непорозумінням рідних.
Читайте також: «Припиняй плакати, ти робиш йому гірше»: що не можна говорити людям, чиї близькі загинули
Травматична реакція на війну — це нормально
Наталія Поцелуєва: Військові розуміють, що у них можуть бути такі реакції, але вони не розуміють, що такі реакції — нормальні, що у них не «поїхав дах», що це нормальні реакції військового, який був на полі бойових дій, з яким трапилися певні речі. На сьогодні українську армію складають цивільні люди, які пішли на фронт і ніколи не знали, що таке війна. Тому певні травматичні речі з ними будуть відбуватися, і це нормально.
Ніщо так не травмує людину, як знущання іншої людини над нею
Наталія Поцелуєва: На жаль, з нашими військовими у полоні відбуваються тортури, нелюдське ставлення, знущання — психологічне і фізичне, насилля. І чим триваліше і інтенсивніше будуть ці речі, тим глибшою буде травма. Тому що нічого так не травмує людину, як знущання іншої людини над нею.
Психологічна реабілітація для військових має бути обов’язковою
Наталія Поцелуєва: Дуже хочеться, щоб був ухвалений законопроєкт про обов’язкову реабілітацію військових. Наша базова психологічна річ — це забути. Забути те, що зі мною трапилося, засунути його кудись поглибше і про це не згадувати ніколи, бо там страшно і боляче. Зрозуміло, що коли приходить психолог, людина думає, що знову будуть знущатися, бо змусять знову згадувати і буде ще гірше. Тому дуже багато військових не звертаються до психологів. Але звертатися потрібно, тому що ми проговорюємо про травму, проговорюємо про полон, але не тому, що ми садисти чи нам це цікаво, а тому що травму неможливо пропрацювати, поки вона не вийде з тебе.
- Травму неможливо пропрацювати, поки вона не вийде з тебе
Що не можна казати військовим і полоненим?
Наталія Поцелуєва: «Тебе ніхто туди не посилав» — це перша фраза, яку неможна казати ніколи.
«Був би ти обережнішим, з тобою такого б не сталося».
«Тримайся» — взагалі не зрозуміло, за що триматися.
«Все буде добре».
«Що з тобою там відбувалося?» — цю фразу взагалі заборонено казати, адже людина, якщо захоче, то сама колись розкаже. Не треба запитувати, чи ґвалтували тебе там, чи катували.
«Скількох ти вбив?», «Що ти відчував, коли вбивав?» — ці фрази просто заборонені. На жаль, ми чуємо від військових, що психологи першою фразою запитують саме ці речі. Військові точно можуть не відповідати на ці питання.
Читайте також: «Рятує не слово «тримайся», а розуміння, що люди поруч переживають щось подібне» — дружини військових про свої емоції під час війни
Як реагувати, коли ваші рідні розповідають про жахливі події?
Наталія Поцелуєва: Намагатися витримати. Адже якщо він з вами ділиться, йому важливо розділити цей жах з вами. Це дуже добре, якщо він вже розділяє з вами, але є речі, які навіть фахівець дуже складно переносить. Я розумію, що ми не готові до того, що нам можуть розказати, але дуже важливо витримати, максимально не показуючи жах, бо людина перестане вам про це говорити. Тобто треба спробувати прослухати і розділити з ним це, а потім попросити допомогу фахівця.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
