Як наставник може змінити життя вихованців чи випускників інтернатного закладу

Олена Холоденко: В Україні 21 345 дітей постійно живуть в інтернатах, і майже чверть із них — сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Щоб зменшити кількість дітей у закладах, підтримати батьків у складні часи та зберегти сім’ї, триває реформа деінституціалізації, або ж реформа системи догляду та підтримки дітей.

Однак не всі вихованці можуть повернутися в рідні сім’ї або знайти нові. Натомість поруч із ними може бути наставник — дбайливий дорослий, який допоможе дитині розвиватися й будувати майбутнє.

Як працює наставництво? Чи всі діти змінюються поруч із наставником? Що варто знати, перш ніж стати ним? І коли найкращим наставником для вихованця інтернату може стати випускник закладу? Про це розмовляю з амбасадорами наставництва.

• Ліна Дешвар — кураторка та викладачка навчальної програми у «Школі для кожного» ГО «Бачити серцем», експертка у сфері захисту прав дитини, представниця національної збірної з АМПфутболу.
• Кирило Невдоха — голова Національного офісу дітей і молоді «ДІЙМО» при Міністерстві соціальної політики України, студент Харківського національного економічного університету, де навчається на спеціальності «Соціальне забезпечення».

Олена Холоденко: Ліно, Кириле, ви обоє маєте досвід перебування в інтернатних закладах. У вас були наставники?

Ліна Дешвар: У мій час, на жаль, не було наставників. Ми навіть не знали, що це таке, тому що я випускниця нульових років. Тоді навіть не йшлося про наставництво чи важливу людину в житті.

Кирило Невдоха: Мені трохи більше пощастило. В моєму житті була людина, яку з 2017 року називають наставником. Це був працівник інтернату, який почав брати мене на вихідні, потім на святкові канікули додому. По суті, ця сім’я стала для мене наставницькою — вони допомогли мені увійти в реальний світ. Після випуску в мене з’явилася ще одна наставниця, яка спрямовувала мене в професійному розвитку, допомагала в питаннях дружби, стосунків, кар’єри.

Олена Холоденко: Люди, які безпосередньо не стикалися із інтернатною системою, не розуміють, чому інтернати — це зло. Що рейди з подарунками і солодощами на свята в інтернатні заклади — це не доброчинство, а величезна шкода як для дітей, так і для суспільства. Що під час війни — саме діти в інтернатних закладах, тобто в державних інституціях, найбільше незахищені. Поясніть, будь ласка, як суспільство прийшло до серйозної розмови про наставництво?

Кирило Невдоха: Із досвіду моніторингових візитів у заклади, я бачу, що волонтери повинні заходити через наставництво. Зараз у нас парадокс: будь-хто може зайти в інтернат з подарунками без жодних обмежень, а людина, яка пройшла навчання і справді може допомогти дитині, має пройти складний шлях бюрократичних процедур. Причина цього — небажання системи мати зайві «вуха і очі». «Не дай Боже, хтось навчить дітей їхніх прав».

Ліна Дешвар: Говорити про наставництво почали ще у 2014-2015 роках, коли випускники інтернатів відкрито заявили, що волонтерство більше шкодить, ніж допомагає. У 2016-2017 роках відбувся пілотний проєкт «Одна надія», і наставництво почало набирати обертів.

Хто такий наставник?

Кирило Невдоха: Це людина, яка через систематичну підтримку допомагає дитині з інтернату реалізувати свій потенціал. Це не означає, що потрібно мати три вищі освіти.

Головне — бажання і готовність допомагати.

Ліна Дешвар: Наставник — це не волонтер, який просто привіз подарунки. Це людина, яка допомагає дитині соціалізуватися, навчає її життєвих навичок.

Як стати наставником?

Кирило Невдоха: Спершу потрібно подати заявку до Центру соціальних служб. Потім пройти співбесіду, медогляд і навчання. Після цього отримати висновок про можливість здійснювати наставництво.

Ліна Дешвар: Якщо людина хоче стати наставником, але не знає, куди звертатися, допомогти можуть громадські організації, наприклад, «Асоціація наставництва для дітей та молоді». Зараз активно працює «Твоя Опора» і там амбасадор Інна Мірошниченко. Це у Львівській області «Давай допоможемо дітям: 3D», «Турбота в дії». Детальну інформацію про наставництво та інші види підтримки дітей можна знайти на сайті «Україна для кожної дитини».

Олена Холоденко: А чи буває таке, що дитина не змінюється поруч із наставником?

Ліна Дешвар: Завдання наставника — не змінити дитину, а допомогти їй соціалізуватися. Дитина може мати непростий характер, через це не довіряти дорослим. Але через системну підтримку наставник допомагає їй розкрити сильні сторони.

Кирило Невдоха: Наставник не має очікувати миттєвих результатів. Зміни можуть статися через роки. Головне — бачити потенціал і бути поруч.

Ліна Дешвар: Це довготривалий процес, на роки. Дитина буде перевіряти наставника, випробовувати його терпіння. Тому треба бути готовим до цього.

Олена Холоденко: За інформацією сайту ZnayDI, який створила Українська мережа за права дитини, в інтернатах перебуває 4773 дитини-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. І лише 112 дітей мають наставника. Два відсотки тих, хто потребує такої важливої допомоги, це багато чи мало?

Ліна Дешвар: Ми маємо розуміти, що наставництво підходить більше для підлітків, а не для дітей до 9-10 років. Наставники допомагають підліткам, зокрема тим, хто перебуває на межі між інтернатом і суспільством.

Важливо, щоб наставники працювали не лише з дітьми з офіційним статусом, а й з тими дітьми, чиї сім’ї потрапили в складні життєві обставини, і тому діти перебувають в інтернатах. Це стосується і дітей з інвалідністю, для яких наставництво може стати шансом на інтеграцію в суспільство.

Кирило Невдоха: Проблема в тому, що в нас наставництво більше прописане і можливе для дітей сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування. Але велика частка дітей, які не мають цього статусу, або їхні справи перебувають в суді. І ці справи можуть тривати роками.

Щодо віку, наставництво справді більше підходить для підлітків, але і для дітей 11-12 років потрібна підтримка, щоб уникнути проблем у соціалізації та освітньому розвитку в майбутньому. Іноді наставники стають опікунами, як, наприклад, у випадку в Львівській області, де наставниця взяла опіку над дитиною після випадків насильства. Часто наставники можуть допомогти виявити насильство в закладах і підтримати дітей, адже вони можуть довіряти наставнику більше, ніж дорослим у самому закладі.

Олена Холоденко: Сьогодні 41 000 дорослих проживають в інституціях. До них додаються військові, які отримали інвалідність через війну й у кого немає родичів або близьких, які можуть за ними доглядати. Наскільки ефективним може бути наставництво випускників інтернатних закладів або людей без такого досвіду для дорослих, що перебувають у цих установах?

Ліна Дешвар: Дякую за дуже влучне і важливе питання. Це питання також підіймалося у Верховній Раді. Власне, наша організація «Бачити серцем» активно працює над концепцією реформування інтернатних закладів для дорослих людей. Саме для цього ми створили тренувальні квартири. Поки що у нас є одна така квартира, але зараз заїжджає вже п’ята група, і ми бачимо реальні результати. Якщо така модель працює, то чому б не спробувати допомагати людям із психоневрологічних чи геріатричних інтернатів адаптуватися до життя в суспільстві?

В Україні є закон про підтримане проживання, який передбачає соціальний супровід людей із порушеннями розвитку. Це дуже важливо, оскільки в рамках підтриманого проживання працюють навчені соціальні працівники, які супроводжують таких людей. Вони отримують зарплатню за свою роботу і допомагають підопічним адаптуватися до життя поза інтернатом. Завдання громадського сектору — привертати увагу до цієї проблеми та розвивати наставництво для дорослих.

Сьогодні я спілкувалася з хлопцем, якому 38 років, і він усе своє життя провів в інтернатах. Він не знає, що таке життя у суспільстві, бачив його лише по телевізору. Але він хоче працювати, хоче мати друзів, хоче бути частиною соціуму. Для таких людей наставництво буде складним процесом, і тут, можливо, наставництво має поєднуватися із соціальним супроводом. Адже наставник — це не соціальна послуга. Важливо мати соціального працівника, який допоможе людині інтегруватися в суспільство.

Кирило Невдоха: Інтернатний догляд зазвичай зводиться до забезпечення базових потреб людини, але часто не сприяє її розвитку та не розкриває її потенціалу. Дитину доглядають в одному інтернаті, потім вона переходить до іншого, і фактично її життя залишається в межах інституції.

Щодо ветеранів, зараз розробляється та вже частково запроваджена ініціатива «асистент ветерана». Це не наставник у класичному розумінні, але також містить елементи наставництва та підтримки.

Наставництво для дорослих у закладах — тема дискусійна, і мій фокус уваги наразі більше зосереджений на наставництві для дітей. Адже чим раніше ми надамо дитині підтримку, тим легше їй буде адаптуватися до життя в суспільстві. Чим довше людина залишається без підтримки, тим складніше стає її соціалізація та реінтеграція. Якщо у дорослої людини вже сформувалися певні переконання, то наставництво працюватиме не на їх зміну, а на корекцію та спрямування в правильному напрямку.

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі

Зображення на матеріалі: Ліна Дешвар і Кирило Невдоха/Фото: Громадське радіо

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]