У цьому наша сила: можемо сміятися у найтяжчі моменти, підтримувати один одного — Віктор Бронюк
Він їздить до військових, співає їм про «Оленів» та «Сірьожине пірожине». На війні, каже, потрібна не журбинка, а щось радісне та з мотивацією.
Ведучі1
Гості1
Віктор Бронюк, лідер гурту ТІК, почесний громадянин Вінниці, у цьому ж місті входить до складу тероборони, де займається логістикою та комунікаціями. Він розповів про свої помилки на початку волонтерської роботи, як вона змінилася за 9 років, коли почав цікавитися зброєю і до чого досі не може звикнути.
«Що ми, українці, без почуття гумору?»
Лєна Чиченіна: Ви часто говорите про те, що треба підіймати бойовий дух. Йдеться і про військових, і про цивільних, як це відбувається?
Віктор Бронюк: Я на сьогодні сам є солдатом Збройних сил України, проходжу військову службу в Командуванні Сил територіальної оборони міста Вінниця.
Безумовно, що виступи здебільшого проходять весело. Зважаючи на те, що доводиться виступати й на бойових позиціях, десь в ангарах, на бліндажах, на командних пунктах чи просто там, де не можна вказувати локацію і розказувати, де ми виступаємо. Там — живі люди й, попри те, що у країні йде війна, у них все одно є почуття гумору. Що ми, українці, без почуття гумору? Навіть у найважчих моментах життя, коли вже не залишається нічого, почуття гумору хлопців все одно не покидає.
Лєна Чиченіна: Ми починаємо рубати мемчики про все, що завгодно?
Віктор Бронюк: У цьому, напевне, і є наша сила: можемо сміятися навіть у найтяжчі моменти, підтримувати один одного.
Це було ще до повномасштабного вторгнення, ми мали концерт на Сході України й паралельно вирішили проїхати по передових позиціях. В одного з учасників нашого колективу була алергія на амброзію. І така картина, значить, стоїть кум, розказує:
«Я дивлюся, а цей плаче, трубач. Ну, думаю, може підійшло, може так взяло, зачепила розповідь».
Так само хлопці-бійці стоять, думають, мовляв, оце зачепило. А потім, після того всього, я пояснив, що, вибачайте, у людини алергія. А вони:
«Блін, а ми думали, він так емоційно не вистояв».
Слухайте та читайте також: Трохи моторошно на концертах, коли на даху сидить снайпер, а ззаду ліс, за яким «сіра зона», — Бронюк
Лєна Чиченіна: Розкажіть про концерти. Тому що цікаво: от ви туди приїжджаєте, кажете у бліндажах, який це взагалі має вигляд?
Віктор Бронюк: Для того, щоб поїхати на передову, потрібні відповідні документи. Тому, все-таки виступаємо там, де можна. Це, як правило, така імпровізована річ. Десь це схоже на квартирник, коли дуже близько один до одного, більше нагадує концерт на замовлення. Тому що присутнє живе спілкування між піснями, розказуємо якісь цікаві історії. Деколи виглядає так:
«А можете ту заспівати?». «А у мене жінка Свєта, можете „Свєту“?» «А я Сірьожа, можете „Сірьожине пірожене“?»
Чи про москалів просять, чи про оленів.
Лєна Чиченіна: А розкажіть, що саме військові хочуть чути. Тому що я дуже часто від багатьох своїх знайомих військових чула прохання, що, мовляв, перестаньте нам кидати в коментарі оці «молільниці», «плакальниці», не потрібно писати «хай бог береже вас» у таких кількостях, нам потрібно щось інше, нам не потрібні ці шмарклі.
Віктор Бронюк: Я погоджуюся повністю. Я ще з 2014 року казав, що коли ти постійно людині говориш: «тільки залишайся живим, повернись живим», я не про фонд зараз, то виходить, що ти постійно натякаєш, що він може померти. У моєму розумінні, війна — це страшна річ, це втрати, але ми намагаємося у своїй творчості мотивувати на те, заради чого варто жити. І якщо ми сьогодні не зробимо висновків з цієї війни, пройде кілька років, можливо 10, чи більше і, на жаль, наші діти знову будуть бігати з автоматами. Тобто ми маємо сьогодні у голові перебудувати усе. І тому ми намагаємося деколи, можливо у такій напівжартівливій, сатиричній формі десь до чогось підвести.
Слухайте також: «Будьте поруч, помовчіть разом, або надайте простір»: як допомогти пережити втрату близької людини?
Лєна Чиченіна: За період після повномасштабного вторгнення, з ваших концертів що вам найбільше запам’яталося і де це було, якщо ви можете про це розказати?
Віктор Бронюк: Ну уявіть собі, ти, наприклад, приїжджаєш у підрозділ, домовилися про те, що якась річниця у підрозділу чи ще щось. І, на жаль, бувають такі випадки, коли ми приїжджаємо і тут інформація якраз поступає, що хтось із підрозділу загинув, на жаль. Важко працювати у такі моменти. Ти розумієш, що сьогодні ці хлопці втратили бойового побратима. Ми, як правило, спілкуємося з командиром, він каже:
«Ми зробимо хвилину мовчання, згадаємо гарним словом, але життя продовжується і для нас дуже важливо, що ви сьогодні приїхали».
Ми, можливо, якоюсь мірою вже не робимо якийсь занадто веселий акцент на нашому концерті, однак не завжди легко виходити на сцену працювати. Ще така річ як тривога, наприклад. На жаль, сьогодні це такі реалії сьогодення, нікуди від цього не дінешся.
До чого важко звикнути досі?
Лєна Чиченіна: Ми вже частково до цього всього звикли.
Віктор Бронюк: Людина звикає до всього. Знаєте, я колись, у 2011 році по-моєму, був в Ізраїлі. Ми з дружиною вирішили для себе зробити оглядову екскурсію, у нас був гід з Одеси. І я, проїжджаючи по певній території, кажу:
«Друже, ну тут же ж у вас десь відбуваються бойові дії».
А він:
«Ні, тут не стріляють. Стріляють десь кілометрів 20 звідси».
І для мене тоді на той момент, для людини, яка не чула вибухів, не знала, що таке війна, не бачила війни: блін, що ж таке 20 кілометрів — це ж взагалі нічого. Для ракети, для танка, для артилерії. І коли ми, по-моєму, 16 рік був, працювали в Авдіївці, то паралельно фільмували нашу поїздку на Схід. І зупинились з хлопцями якраз дорогою з Авдіївки до Костянтинівки, там дуже гарне таке оглядове місце є. Це був початок літа і стоячи там, на тому місці, коли я побачив таку панораму, коли там з одного боку, над авдіївською промзоною падали міни, вибухали. Там десь, удалині, по той бік лінії розмежування, в Ясинуватій, працювали якісь підприємства, далі трактори обробляли поля пшениці, подекуди стояли ДОТи, вогневі укріплення. Десь, біля Майорська виднілися білі тимчасові пункти пропуску, стояли люди в чергах, хлопчики купалися у ставку, жінки поралися на городі, хтось пас худобу. І коли ти бачиш оцю всю картину, ти розумієш, що найстрашніше уже сталося — люди уже звикли.
Читайте також: Пісню «ІсторіЯ» створили на прохання бійців — ТІК
Лєна Чиченіна: А ви до чого досі не звикли, є щось таке?
Віктор Бронюк: Мене досі напружує сигнал тривоги. Я не можу сказати, що я до нього звик.
Лєна Чиченіна: Сам звук?
Віктор Бронюк: Сам звук. Я навіть з тієї категорії, що коли певний час не було тривоги, то це недобрий знак. Тому що вони вже щось накопичують, напевне ресурси. Так воно і відбулося крайні рази.
«Куме, нас бомблять»
Десь за декілька днів до війни я зібрав свою родину на кухні, дітей, дружину. Кажу:
«Друзі, поговорімо в слух про те, що відбудеться буквально за декілька днів. Діти почали плакати, особливо донька, яка в підлітковому такому віці. Їй — 14 років, синові — 12. Безумовно, що вони в такому часі, в такому віці, що вже усвідомлюють можливість втрат. Ми проговорили, що кожен із нас буде робити. Що робити, коли не буде інтернету, як тримати зв’язок, як себе поводити, якісь такі речі, здавалося, на перший погляд, не дуже приємні, але я вирішив з ними про це поговорити».
І тому, коли відбулося повномасштабне вторгнення, ми прокинулися з дружиною десь о 5 ранку, подзвонив мені кум з Києва:
«Куме, нас бомблять».
І ми вже залізли в телефони, почали дивитися онлайн, що відбувається.
Напевне, як і більшість громадян, я до кінця не вірив, що це може відбутися, але, евакуювавши дружину і дітей у безпечне місце, я знав, що маю робити. У мене були напрацювання ще з 2014 року. Ми всі зідзвонилися: хто в Дніпрі, хто у Львові, хто у Києві, хто у Вінниці. Зразу якось так само по собі відновилися ось ці зв’язки, які були вибудовані ще у 2014-2015 роках. Усе було цілодобово, у такому режимі: поки робочий день розв’язуєш нагальні питання, які у тебе назбиралися протягом цього дня. Далі починався вечір, ти сідав на телефон, починав спілкуватися із друзями-партнерами за кордоном, а далі прокидалися по той бік океану і ти починав вести розмову там. Я вкотре дуже тішився мобілізацією нашого народу. Відверто, москалі на це не розраховували. Вони все міряли своїми мірками.
Лєна Чиченіна: Якщо не помиляюся, у вас будинок в Болгарії?
Віктор Бронюк: У нас не будинок, у нас апартаменти. Ми їх придбали ще у 2013 році.
Лєна Чиченіна: І ви туди вивезли дружину і дітей. Скажіть, чому так вирішили?
Віктор Бронюк: Ні, я не вивіз їх. Як уже розповідав: за декілька днів до війни ми зібралися, ми проговорили карту дій, хто що має робити. Я пояснив дружині, що я їх виводжу до найближчого кордону, у нашому випадку це Молдова, тому що 150 кілометрів від Вінниці.
Далі, кажу, що не важливо як, але ви собі їдете на запасний аеродром.
Лєна Чиченіна: Вони вже повернулися?
Віктор Бронюк: На сьогодні моя сім’я у Вінниці, вони приїхали на початку навчального року, діти відвідують школу офлайн. Вони дуже хотіли повернутися в Україну і я розумію їх. З іншого боку, вважаю, що вони мають все одно соціалізуватися, спілкуватися зі своїми однолітками, тому що ми до кінця не розуміємо, у що нам виллється всі ці онлайни й імітація навчального процесу.
«На початок війни я був повністю озброєний»
Лєна Чиченіна: От зараз нам вимкнули трішки світло. Як ви готувалися до цих усіх блекаутів? Чи у вас є генератор вдома?
Віктор Бронюк: Моя дружина деколи так напівжартома каже, що «ви, історики, усі параноїки». Я готувався до цього всього ще з 2013 року. Я абсолютно холодний був до зброї, мене не цікавило полювання. І десь у 2013 році мені подарували пістолет звичайний, для відстрілювання гумових набоїв. Офіційно усе, зроблені документи. Я розумів так: якщо мені подарували, то, напевно, потрібно навчатися.
Я пройшов навчання. Одного разу прийшов у магазин зброї: купував набої.
Якраз привезли мисливські карабіни, автомати Калашникова. Не знаю чому, але я його купив.
Тобто на початок війни я був повністю озброєний.
Така ж історія: у мене був куплений генератор, усі системи забезпечення повністю автономні.
«У мене була перевалочна база»
Лєна Чиченіна: Якщо згадати 24 лютого і початок власне війни у 2014. Чим відрізняється саме логістика, волонтерство, доставка всього і комунікація. Тому що на початку війни, очевидно, був хаос і нічого не було зрозуміло. А що було 24 числа? Я розумію, що ваші напрацювання потім якось далися взнаки, але на початку було якесь відчуття паніки: о, боже, що робити?
Віктор Бронюк: Коли у 2014 році наших знайомих заблокували у луганському аеропорту, тоді ще літали літаки, скидали з парашутами. І ми реально не знали тоді, як ці вантажі доставляти, що куди передавати. Коли формували вантаж із трилітрових банок із консервацією, їх скидали з літака і воно все розбивалося. Не було розуміння — а що потрібно там? У якийсь момент, пам’ятаю, коли приносили дитячі малюнки й коробку листів, я казав, що давайте ми краще поставимо ящик тушкованки. А потім, після пари поїздок туди, я зрозумів, що дитячі малюнки, дитячі ці мотиваційні листи, вони більш важливі за ящик тушкованки. Коли ми приїжджали на фронт, бачили також, що хлопцям нема на чому пересуватися, я вже не кажу воювати, елементарно підвезти боєприпаси. У мене у 2014 році був Mercedes GL, машина представницького класу, я собі подумав, що якщо москалі дійдуть до нас, то вона мені точно буде не потрібна. Я її продав і купив декілька джипів і передав їх хлопцям на фронт. Мені тоді якось було навіть соромно про це говорити. Я взагалі не очікував, що такий жахливий стан з озброєнням на той момент, Збройних сил не було.
Так само і 24 числа. Була оця лінія, можливо, певний час вона була у стишеному режимі, тому що не було потреби, відверто. Але всі ті люди, які були пліч-о-пліч з 2014 року, знову стали у стрій. Можливо, хтось в іншій іпостасі. Так, хтось, можливо, мав вивезти батьків чи дітей, дружину за кордон. Мало того, у нас ще була інша історія: Вінниця стала транспортним коридором руху громадян зі Сходу на Захід, із Заходу на Схід, з Півночі на Південь. І періодично, якраз у ці перші місяці, якось мене так підтролював тепер уже народний депутат, мій друг Василь Ярославович Вірастюк, який у мене теж зупинявся, їдучи у свій округ. Бо на дорогу тратилося, якщо раніше з Вінниці до Дніпра можна було доїхати за 7-8 годин, то люди їхали по 27, по 24 години. Добу їхали, ви уявляєте? Така ж історія з Києва до Франківська, можна було їхати годин 30. І у мене була перевалочна база. Бувало таке, що в одну ніч у мене ночували майже 25 людей в будинку.
Лєна Чиченіна: Ну у вас будинок свій хоча б, не квартира.
Віктор Бронюк: Будинок і прибудинкова територія, споруди по типу літньої кухні, альтанки. Так, це не була лакшері можливість, але там був теплий чай, там було щось перекусити, там був теплий душ. На той час це дуже класно було. І якраз Василь Ярославович каже:
«Можеш на Booking зареєструватися».
Але я знову ж про те, а про людяність українську. Тобі телефонують твої друзі, волонтери, знайомі й вони кажуть: їде вісім людей, другу добу в дорозі, треба переночувати, помитися, чогось поїсти гарячого. Розуміємо, що важко, але чим можеш. Так, можемо. Всі дякували. Бувало і таке траплялося, що такі дзвінки:
«Я від того і того, корочє, дєньгі нє вопрос, потрібне нормальне житло».
Пояснював, що ну нема, все забито. Я в якийсь момент давав просто телефони соціальної служби, там де в школах розміщують.
Як і Гагарін: Почесний громадянин Вінниці
Лєна Чиченіна: Я, коли почала дізнаватись про ваше звання «Почесний громадянин Вінниці», коли побачила список інших почесних вінничан, здивувалася, тому що там був Юрій Гагарін, «откуда не возьмись». Можете пояснити, а при чому тут Юрій Гагарін до Вінниці?
Віктор Бронюк: Жартували з цього приводу, коли мені вручали це звання. Мені, до речі, дуже приємно. Дехто пожартував з очільників міста, що «хай хоч один живий буде». Бо якось усім давали посмертно. Жарти жартами, але я не розумію, чому дійсно там Гагарін, ще якісь персонажі, чому вони з’явилися. Це, знову ж таки, наслідок отого впливу совкового на формування загальної інертної маси, радянського громадянина, без національних ознак, без якогось розуміння, що ти є представником певного народу.
«Це щось нетипове не тільки для людей, але і для живих істот взагалі»
Лєна Чиченіна: Можете пригадати найбільш драматичні чи найбільш яскраві події упродовж цих місяців після вторгнення. Що вас найбільше вразило емоційно?
Віктор Бронюк: З негативного: напевне що це той день, коли ми привезли якраз сюди в Київ у Національну поліцію декілька автомобілів. Якраз друзі мої з Нацполіції тільки повернулися зі звільнених Бучі, Гостомеля. Вони показували ті фотографії, які ще не були тоді у широкому загалі. Декілька з них з етичних причин навіть не опублікували. Я навіть не знав, як реагувати. Тому що те, що я побачив — це нелюдське було. Якось виправдати, та навіть не кажу виправдати. А щоб хоча б піддати хоч якійсь логіці їхні вчинки, у них просто цієї логіки не було. Тому що це щось було аморальне, щось нетипове не тільки для людей, але і для живих істот взагалі. Це, напевне, те, що дуже сильно вразило і що тримає до сьогодні. Дехто зараз починає говорити:
«Як можна заборонити „великую русскую культуру“ чи інше».
Вибачте, а навіщо така культура потрібна, якщо вона до такого приводить? Нащо вона? Виходить, що зараз вони, кожен у собі шукав Родіона Раскольникова по Достоєвському чи в якийсь момент шукали в собі надлюдину? З якого права? Може все-таки краще подивитися на європейську культуру, чи свою національну, зрештою, вивчити.
Читайте також: Ми називаємо росіян «орками», але розуміння, що треба працювати з культурою, у них було — Олег Скрипка
Повністю подкаст слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
