«Навіть одна людина може творити зміни»: як переселенка з Мелітополя допомагає змінювати громади

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Про громадську діяльність

Єлизавета Цареградська: Ви родом з Мелітополя. До повномасштабного вторгнення ви там мешкали. Розкажіть, чим ви займалися тоді?

Ольга Леоньтєва: У мене декілька ідентичностей. Я займалася бізнесом, а з 2013 року почала волонтерську діяльність. Громадський сектор, звісно, виявився для мене дуже цікавим. Я побачила, що ми можемо реалізовувати проєкти розвитку в нашій громаді. Однією з моїх ключових ідентичностей стала роль голови громадської організації — ми реалізовували різні проєкти. Якщо говорити про 2022 рік, я увійшла в нього як підприємниця та громадська діячка.

Єлизавета Цареградська: Чим ви наразі займаєтесь? Де мешкаєте?

Ольга Леоньтєва: Я мешкаю нині в Запоріжжі. Я не поїхала далеко, тому що для мене бути в Запоріжжі — це найближче до мого дому. Я вірю, що ми будемо повертатися.

Я переважно працюю в громадському секторі, адже вірю в повернення і в те, що до нього потрібно готуватися вже зараз. Нині я працюю з діалогами, конфліктами, ненасильницьким спілкуванням, програмами розвитку та розвитком навичок проєктної діяльності. Я переконана, що держава не матиме достатньо коштів на відновлення й відбудову. Є міжнародні партнери, але з ними потрібно вміти працювати. Саме в цьому напрямку працює моя громадська організація — ми навчаємо людей ефективно взаємодіяти з міжнародними партнерами.

Єлизавета Цареградська: Як ви долучилися до Docudays?

Ольга Леоньтєва: Якщо дивитися, як я прийшла, це 2013-2014 рік, коли Росія почала війну на Донеччині, Луганщині та в Криму. Я відчула, що я можу щось робити. я зрозуміла, що люди опинилися в таких обставинах. І я, як класний менеджер, я розуміла, що я можу бути корисною. І це було на той момент реагування на ті виклики, які були.

А потім я зрозуміла, що нам потрібно змінювати нашу культуру в громадах і проєкти розвитку. І після цього громадський сектор для мене розгорнувся. Я побачила, що тут є можливості це робити.

Про самоідентифікацію

Єлизавета Цареградська: У 2014 році, коли почалися всі ці турбулентні події, мені здається, ми загалом не мали чіткого уявлення й розуміння, що з цим робити та як діяти. Начебто існувало певне відчуття громадянського суспільства, притаманна українцям згуртованість і здатність відповідати на виклики. Але якщо дивитися на це ретроспективно, що б Ви зараз виокремили як ключові проблеми того часу?

Ольга Леоньтєва: Для мене в той момент постало питання самоідентифікації — хто я. До 2013 року я була, умовно кажучи, «людиною з синім паспортом». Я не ідентифікувала себе як українку. Якщо розбиратися етнічно, я навіть не знала, ким себе вважати, адже родичі жили в різних областях і країнах. Самоідентифікація як українки відбулася в мене у 2013–2014 роках. Саме тому я почала дивитися в цей бік і шукати, що ми можемо зробити.

Я також бачила, наскільки вміло нас роз’єднували. Наприклад, нав’язуваний поділ на «захід» і «схід». Зараз ми вже розуміємо, що це штучно створені конструкції.

Один із напрямів, яким займається наша громадська організація, — це медіаграмотність, щоб люди вміли розрізняти маніпуляції. Для мене Docudays — це також інструмент громадянського суспільства, але через призму прав людини. З одного боку, ти дивишся кіно, а з іншого — це дає можливість для обговорення, виведення на ширші теми, глибшого осмислення певних процесів.

Це ще один спосіб спілкування з громадою, який допомагає змінювати мислення. Ми можемо все відбудувати фізично, але якщо мислення залишиться старим, ми нічого не досягнемо. Саме тому важливе навчання людей і перехід на інший рівень усвідомлення.

«Переселенцям у 2014 році було складніше»

Єлизавета Цареградська: Ще перебуваючи в Мелітополі, ви були залучені до всіх питань, пов’язаних із внутрішньо переміщеними особами. Якщо пригадувати той період, чи були ті виклики такими ж, як зараз?

Ольга Леоньтєва: Мені здається, першим переселенцям було значно важче. Я ж, на жаль, належу до переселенців так званої «другої хвилі».

Нам було трохи простіше, адже на той момент документальні процеси вже були більш відрегульовані. Хоча у 2022 році кількість переселенців суттєво зросла, перші з них стикалися з повною відсутністю налагоджених процедур — ні з документами, ні з системною підтримкою загалом. Я, наприклад, отримала статус ВПО через застосунок «Дія». Мені не потрібно було кудись ходити, стояти в чергах чи щось доводити. А це дуже принизливо, коли ти перебуваєш у вразливому стані й водночас змушена доводити своє право на допомогу.

З іншого боку, зараз складніше через масштаби. Нас дуже багато, і водночас зрозуміло, що для держави найважливіше питання для кожного переселенця — житло — фактично неможливо швидко вирішити. Такі речі дуже важко сприймаються, адже ти не можеш закрити навіть базові побутові потреби.

Тому я не можу сказати, що ці досвіди кардинально відрізняються: важко було і тоді, і зараз. Просто першим переселенцям доводилося ще й постійно доводити, що вони переселенці. Мені здається, їм було найважче.

Процес інтеграції

Єлизавета Цареградська: Процес інтеграції в громаду, навіть якщо люди виїжджали до не надто віддалених областей, усе одно означав нове оточення, нових людей і нове суспільство. Особливо складно це давалося людям старшого віку, адже з роками ми стаємо менш пластичними до змін.

Чи були з цим проблеми тоді? І чи спостерігаєте ви певний прогрес у цьому питанні зараз? Чи змінився рівень страху перед виїздом — його стало більше чи менше?

Ольга Леоньтєва: Скажу відверто: мені в Запоріжжі комфортно. Я дуже вдячна місту та його мешканцям. Я не відчуваю себе «понаїхавшою». Я чула від людей, які виїжджали далі, що вони відчували дискомфорт і згодом поверталися до Запоріжжя, бо тут є відчуття дому.

Звісно, ти зіштовхуєшся з тим, що всі зв’язки обірвані. Раніше ти чітко знав, де купити продукти, де зробити ксерокопію, до якої поліклініки звернутися, до якого майстра манікюру чи перукаря піти. Це було звично й зручно. А коли потрапляєш у нове середовище, навіть проста річ — уперше зробити ксерокопію — стає складною, бо ти не розумієш, куди йти, а багато чого просто не працює.

Було дуже важко. У мене є відчуття, що кожного переселенця ніби з корінням вирвали й перемістили в інше місце, і ти не розумієш, чи варто тут проростати, чи тебе повернуть додому, чи доведеться шукати нове місце. Ця невизначеність дуже виснажує.

Я півтора року не розбирала речі: просто міняла літні на зимові й навпаки. А потім усвідомила, що я поїду додому — не знаю, коли саме, але зараз я живу тут і тепер. Я розібрала речі й почала жити повноцінно, і після цього стало легше. У когось цей процес може тривати два чи три роки — у кожного своє прийняття.

Про адаптацію у Запоріжжі

Єлизавета Цареградська: Опинившись у Запоріжжі, як відбувався процес перевлаштування вашого життя?

Ольга Леоньтєва: Мені пощастило, що подруга дала мені ключі від квартири, тож я не займалася пошуками житла — а це теж було дуже важко. Пів року ми займалися евакуацією людей, і було критично важливо, щоб у тих, хто виїжджав, було місце для проживання та можливість отримати першу допомогу. Виїзди тривали до 15 діб — щоб було розуміння, люди могли по два тижні перебувати просто в полі, під обстрілами. У цьому сенсі мені справді пощастило.

Також пам’ятаю, що перше, що я зробила після виїзду, — пішла на манікюр. Це теж було підтримкою: відчуття, що щось із попереднього життя залишається доступним і тут. Я запитала в подруги рекомендацію, і так сталося, що з першого разу я потрапила до майстрині, до якої ходжу досі.

Спочатку було дуже складно орієнтуватися в новому просторі: ти ніби не розумієш, де перебуваєш. Але поруч був магазин — спершу з’явилася «стежка» до нього, а згодом ти починаєш відкривати для себе щось далі й далі. Протягом перших пів року для мене було надзвичайно важливо зосереджуватися на допомозі іншим.

«Немає універсальних ліків»

Єлизавета Цареградська: Які поради ви даєте іншим людям, зокрема тим, з ким працюєте над проєктами? Розумію, що це може бути не пряме спілкування, можливо, опосередковане. Але враховуючи, що у вас дуже широке коло внутрішньо переміщених осіб, серед них, ймовірно, є люди, яким бракує мотивації або драйвера рухатися далі. Що ви радите в таких випадках?

Ольга Леоньтєва: Я не даю порад. Я створюю умови, де люди можуть приходити й бути прийнятими, незалежно від обставин. Для багатьох дуже важливо мати середовище підтримки. Особливо для тих, хто отримав статус ВПО: середовище «рівний-рівному», як кажуть, може мати терапевтичний ефект, бо люди розуміють одне одного.

Коли ми їздимо в поїздки, часто обговорюємо досвід виїзду з окупованих територій. І я розумію: перший рік це складно, другий рік теж, і навіть четвертий рік люди все одно повертаються до цих спогадів. І це нормально — важливо мати з ким про це говорити у безпечному просторі, з тими, хто розуміє.

Моє завдання — просто створити простір, де люди можуть бути прийнятими. Давати поради складно, бо хтось проходить цей процес швидше, хтось довше, і неможливо знайти універсальний рецепт. Важливо просто дозволити людині відчувати свої емоції: сумувати за життям, яке було, за домом, за тим, що втрачено.

Моя роль — підтримувати та бачити людину, розуміти її стан. Це не про поради, а про прийняття та присутність поруч.

«Кожна людина — цінна»

Єлизавета Цареградська: З тих висновків і, можливо, практичних уроків, які нам дає оця страшна війна, і цей жахливий травматичний досвід. Я не хочу, щоб це зараз лунало, як якась певна романтизація війни. Очевидно, що я не ставлю собі таку мету. Утім, що важливого і ключового з набутого, ми маємо наразі виокремити, щоб розуміти, що ось це наше надбання, це наша навичка, ми її можемо використовувати?

Ольга Леоньтєва: Існує посттравматичний синдром, а є ще теза про посттравматичний ріст. Мені здається, у нас може бути дуже сильний посттравматичний ріст.

З одного боку, ми живемо у дуже складний час, а з іншого — це той період, коли ми можемо перебудувати все по-іншому. Ми маємо шанс позбутися радянських залишків, позбутися того, що нам не подобалося, і побудувати щось зовсім нове. Для мене жити в історичний час — це поєднання виклику й можливості впливати на зміни, робити нашу країну кращою.
Це час можливостей, і в нас є все необхідне для цього. Але важливо розуміти, що ці зміни даються дорогою ціною.

Найголовніше — це люди. Ми можемо відбудувати стіни, але відновлення розірваних зв’язків — між тими, хто залишився в Україні, хто поїхав за кордон, хто перебуває в окупації — це набагато складніше. І я не кажу про військових, там взашалі своя історія.

Якщо ми будемо розуміти, що кожна людина — цінність, зі своїм досвідом і бекграундом, і що разом ми можемо спільно створювати майбутнє нашої країни.

«Усі можуть творити зміни»

Єлизавета Цареградська: Я би хотіла попросити поради, але, напевно, саме в контексті перших кроків: що варто зробити тим, хто поділяє ідею про співтворення і проактивну позицію?

Ольга Леоньтєва: Перше — просто подивитися, що відбувається: відвідати тренінги, заходи, подивитися, чим займаються інші люди. Іноді можна просто підписатися в Facebook на активну людину й почитати, що вона робить.

У мене був досвід: дівчина приєдналася до нашої роботи, і я запитала, чому. Вона відповіла, що їй подобається те, що ми робимо, і вона за нами спостерігала. Хтось прийшов на тренінг і зрозумів: тут є люди, з якими можна щось робити, є підтримка. Часто буває так, що люди хочуть щось робити, але не знають, як почати.

Важливо дати цьому простір. Багато людей приходить саме так — і розуміють, що вони можуть впливати. Одна людина може робити зміни. Іноді люди запитують: «Я можу щось зробити?» Так, можеш. Навіть якщо ти просто прийшов і зробив маленький крок у рамках спільної роботи, це вже твій внесок. І це теж важливо.