Світлана Головань — уродженка Новоазовська на Донеччині, який перебуває під окупацією з серпня 2014 року. П’ять років в окупації жінка працювала перевізницею — возила людей у Маріуполь, зокрема, за пенсіями. Проте у серпні 2019 року її викрали просто з власного дому. Це сталося на очах у двох її доньок, одній з яких на той момент було чотири роки. За сфабрикованими звинуваченнями у «шпигунстві» вона провела шість років у російському полоні й повернулася в Україну лише під час обміну 14 серпня 2025 року. Громадське радіо розповідає її історію в рамках проєкту «Повернення».
До 2019 року Світлана Головань жила в Новоазовську з чоловіком та двома дітьми. У 2019 році подружжя розлучилося, проте жінка залишилася у своєму рідному місті, де також продовжувала жити її мама.
Світлана розповідає: з окупованого Новоазовська вона їздила до Маріуполя щодня. А ще проводила з дітьми там вихідні, бо мала в цьому місті квартиру.
«У мене було коло своїх людей, які зі мною їздили в Маріуполь. Хтось — закупитися, хтось — пенсію оформити», — каже жінка.
Крім того, вона ще торгувала засоленою рибою.
Читайте також: «Звільнення мами з полону — це моя мрія» — Ізабелла Пех
29 серпня 2019 року додому до Світлани навідались окупанти. Спершу вони показали їй папірець про обшук, а далі розпочали обшукувати її будинок.
«Пов’язували мене з родичем. От мене запитували, «Чи знаю його я?». Я кажу, «Так, це мій родич». От і все, і зробили обшук. Мене забрали на очах у дітей, посадили у свій автомобіль», — пригадує вона той день.
Родич, про якого казали окупанти, — військовослужбовець ЗСУ та є її зятем. Про це, зокрема, знали інші жителі Новоазовська, адже це місто невелике. Тому вона підозрює, що її захопили саме на підставі доносів, адже окупанти питали саме про зятя жінки.
Окупанти, озброєні автоматами, посадили жінку у свою машину. Далі вони забрали ключі й техпаспорт від автомобіля Світлани в її матері. І коли окупанти завели автомобіль та почали виїжджати з двору, за ним бігла її 4-річна донька Аня. Сама ж Світлана спостерігала за процесом з боку, бо перебувала в автомобілі силовиків. Далі її «кинули на підвал», а згодом звинуватили у «шпигунстві».
Діти Світлани якийсь час залишалися з бабусею, а потім до них приїхав їхній батько — колишній чоловік Світлани. Ще рік вони прожили під окупацією, а далі за наполяганнями Світланиної сестри виїхали до Маріуполя й пробули там до повномасштабної війни. Далі зять Світлани вивіз їх в інше місто, після чого вони поїхали за кордон.
Читайте також: Як шукати цивільних заручників: донька полоненого ділиться досвідом
Після того, як Світлану Головань викрали з дому, вона понад два роки не мала зв’язку з зовнішнім світом. Жінка також не могла залучити до свого захисту приватного адвоката: можна було користуватися лише послугами тих, кого призначали окупанти.
«Вони мене тримали в підвалі 5 місяців, потім в «Ізоляції», потім 2 тижні в СІЗО, потім у колонії в Сніжному. Вже в Сніжному я зустрілася з мамою», — розповіла жінка.
У Сніжнянську колонію її доставили 8 жовтня 2021 року. Невдовзі після цього їй дозволили побачитися з мамою. Проте приватного адвоката до неї не пускали.
Говорячи про перебування в «Ізоляції», жінка розповіла, що її тримали там у різних місцях: у камері, у підвалі та у «стакані». «Стакан» — це кімната 1×1,5 метра, де не було нічого, окрім напівспущеного брудного матраца й відра. У такій кімнаті жінка перебувала кілька місяців. Її туди помістили лише за те, що вона намагалася себе захистити.
«Доходило до того, що був слідчий, був адвокат, і мене цей оперативник просто в кабінеті міг бити у їхній присутності. Це було нормою. І вони ніяк не реагували. І це мене зачіпало, і я кричала, «Ви ж слідчий, ви ж адвокат». Тобто ці всі мої висловлювання приводили до того, що мене так карали», — розповіла звільнена з полону уродженка Новоазовська.
Про своїх дітей з силовиками старалася не говорити. Лише один раз запитала і їй відповіли, що вони «поки що» з бабусею й натякали на її літній вік. Надалі вона не порушувала цих тем, щоб окупанти не бачили, як це її зачіпає й не почали робити якихось дій.
Зрештою жінка дізналася, що її колишній чоловік вивіз дітей у Маріуполь. Вона боялася, щоб діти не залишалися з її мамою, якій на той момент було 67 років.
«Я заспокоїлася, коли мені мама сказала, що діти в Маріуполі. Тому що я переживала. Я розуміла, що вони могли відправити їх десь до Росії, або до прийомних сімей, або до дитячого будинку. Навіть я і думати про таке не хотіла, тому що чула, що вони й іншим погрожують цим», — ділиться спогадами Світлана.
Світлана Головань не падала духом, коли була в полоні й вірила, що її обміняють. Трималася заради мами.
«Були такі моменти, коли вона говорила, що «Я тебе можу не дочекатися». Мені треба заради неї, тому що вона вже у віці, мені треба набратися сил», — розповідає про той період звільнена з полону жителька Новоазовська.
Щоб тримати себе в руках, жінка медитувала перед сном. Відбій у колонії був о десятій годині.
Мама Світлани розповіла, що перші два роки нічого не знала про долю своєї доньки. Лише чула від тих, кого випускали з ув’язнення, що їй дуже важко.
Також мама Світлани впродовж року возила їй передачі. Проте вони до жінки майже не доходили: за весь рік Світлані передали їжу від мами лише двічі або тричі.
Читайте також: З якими проблемами стикаються цивільні полонені після звільнення
У серпні 2025 року Світлані та ще кільком ув’язненим сказали, що їх помилували. Про те, що їх відправляють на обмін, вона не знала. Тому в неї відразу почалися хвилювання. Жінка думала, що їх випустять з в’язниці, але залишать у Сніжному. Тому почала просити про телефонний дзвінок. Думала так: якщо залишиться у Сніжному — її з міста не випустять.
«Нам кажуть, «Вас помилували». Дівчина, яка зі мною була, почала просто плакати. Кажуть, «Заспокой її, чого вона плаче». Я кажу, «Так, не плач». У мене в голові одразу думка: якщо ми залишимося тут, нас не відправляють на обмін, то означає, вони дадуть дзвонити додому. Щоб хтось за нами приїхав. Я боялась, що якщо вони, як кажуть, милують і залишають нас там, що вони мене не випустять. А втекти звідти я вже не зможу. І я почала думати про те, що треба дізнатися про дзвінок — дадуть дзвонити чи ні, щоб трохи себе налаштувати», — пригадує Світлана тодішні емоції.
Далі їм дали підписати заяву про те, що вони отримали повідомлення про помилування. І Світлана не змогла написати своє прізвище.
«Я взяла ручку, а писати не можу. У мене рука просто отак… Я не можу своє прізвище написати. Тобто ця дівчинка плакала, але вона змогла написати. А я не плакала, але у мене чомусь так сталося, що я не могла написати своє прізвище. З горем навпіл, абияк, я його написала», — розповіла жінка.
Далі помилуваних повели конвоєм. Світлана продовжувала просити про дзвінок до мами, але на її прохання ніхто не реагував. Натомість інспектори повели їх забирати речі з камер.
Жінка розповідає: не знала, що забирати, а що залишати, щоб воно знадобилося іншим полонянкам. Вона не хотіла забирати нічого, крім фотографій та листів. Зрештою вона все, що мала, залишила в камері.
Жінка продовжувала безрезультатно просити про дзвінок. А тим часом їх вивели до хвіртки на вихід з території колонії.
«І ось ми виходимо вже у хвіртку. Ми весь час, коли стояли на шикуванні, мріяли вийти в цю хвіртку. І нас виводять, і я кажу: «Господи, дякую!» А мені хтось з адміністрації сказав, «Приїжджайте ще», — поділилася жінка спогадом про останні секунди перебування біля колонії у Сніжному.
Надалі їх повезли на обмін. Світлана каже: не уявляла, що звільнених з полону зустрічає вся Україна.
Увагу до Світлани Головань, як і до інших полонених цивільних, привернула правозахисниця й колишня полонена «ДНР» Людмила Гусейнова, яку звільнили в жовтні 2022 року. Гусейнову з мамою Світлани познайомила однокласниця останньої. Відтоді активістка почала акції з фото Світлани та робила іншу документальну роботу, спрямовану на визволення жінки. До слова, І Світлана Головань, і Людмила Гусейнова з одного міста. Проте одна одну раніше не знали.
Тепер Світлана долучилася до ГО «Нумо, сестри» й виходить на акції в підтримку полонених жінок та чоловіків і хоче, щоб їх обміняли якомога швидше. Вона також каже, що зобов’язана підтримувати тих, хто в полоні, адже за неї також боролись.
Після звільнення Світлана Головань насамперед почала вирішувати проблеми зі здоров’ям. Завдяки благодійникам з громадської організації «Територія жінок» їй безоплатно лікують зуби. Світлана порахувала, що це лікування вже обійшлося приблизно в понад пів мільйона гривень. Ще у неї є проблеми зі спиною — чотири грижі, але лікарі кажуть, що поки що їх чіпати не треба.
Вона також каже, що держава допомагає з лікуванням: після звільнення їх оглядали спершу в Чернігові, а потім — у Києві.
Влітку 2026 року жінка здала НМТ, бо хоче здобути нову освіту. Працювати продавчинею вона не може через потребу постійно взаємодіяти з людьми.
«Я зараз не зможу контактувати кожну хвилину з людьми. Люди різні», — сказала Світлана.
У неї є багато ідей щодо подальшої освіти. Каже — хотіла вчитись на технолога, психолога або вступати на юридичний факультет. Наразі вона готова вчитися на маркетолога. Хоче якомога швидше здобути освіту, щоб почати працювати.
А ще Світлана скаржиться на постійну втому. Тому п’є вітаміни, щоб бути в бадьорому стані. Й вірить у те, що повернеться додому.
«Я хочу повісити прапор на будинку. Я хочу поїхати на могилки близьких. Бабуся в мене в Маріуполі похована. Хочу провідати тих рідних, які там залишилися. Їх небагато залишилося, там тітка залишилась з дядьком. І хочу поїхати на море», — поділилася мріями Світлана Головань, яка шість років пробула в російському полоні.
Нагадаємо, першим героєм проєкту «Повернення» став звільнений з полону донеччанин Юрій Шаповалов. Читайте та слухайте його історію на Громадському радіо.
Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду Німеччини