Джерело: tut-cikavo.com
Це друга частина розмови з доктором історичних наук, професором, завідувачем відділу актової археографії в Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського Національної академії наук України Віктором Брехуненком.
Василь Шандро: Сагайдачний і Київ: як вони пов’язані?
Віктор Брехуненко: Дуже пов’язані. От і будинок він мав у Києві, щоправда, не знаємо де, очевидно, на Подолі. А отой увесь квартал сучасний, де нині розташована Києво-Могилянська академія, — місце, власне, яке найтісніше пов’язане із Петром Сагайдачним. Пам’ятник, до речі, дуже влучно стоїть якраз там, де треба, а не десь в Голосієві, як це можна було б очікувати від попередніх наших влад.
Сагайдачний із Києвом дуже тісно пов’язаний, і, як завжди, це все було амбівалентно: кияни, як і всі міщани, козаків не балували, бо козаки створювали масу проблем для міста. А проте без козаків вони й не могли, з іншого боку, бо і захист, і все інше, а особливо для православних. Козаки у часи Сагайдачного — це тільки свисни, як то кажуть. Це відразу сила, яка зможе захистити. Сагайдачний вписав у 1615 році все Військо Запорозьке до Київського братства православного, яке було створено.
Читайте та слухайте також: Сучасна російсько-українська війна нам показує, що людей, котрі воюють, треба наділити винятковими правами й привілеями — історик Віктор Брехуненко
Василь Шандро: А що це означало? Це ж символічний великою мірою крок?
Віктор Брехуненко: Це символічний крок, який сигналізував усім, що ви не чіпайте грецьку або руську віру, бо їх оборонцями є Військо Запорозьке, яке на той час уже могло виставити легко 20 з гаком тисяч шабель, трохи пізніше і 40 тисяч. А у 1646 році король Владислав IV обіцяв навіть до 100 000 на війну з Туреччиною. Тобто це було дуже символічно, що козаки переймаються вже національно-релігійними інтересами українського етносу. Вони вже виросли з військових штанів остаточно і поєднують у собі ті функції, які властиві для суспільної еліти. Це — функція військового захисту й оборонця решти прав цього суспільства.
Василь Шандро: Це подібно до європейських практик? Це щось схоже віддалено на якісь ордени?
Віктор Брехуненко: Ну, всі порівняння хибують, як то кажуть, але віддалено можна говорити не про цей сегмент перетворення козаків на речників українського етносу, а просто про козаків як військову силу, про їхню корпоративність, їхні поведінкові стратегії на прикордонні й так далі. Це дійсно нагадувало усі ці прикордонні спільноти, які в схожих умовах повставали. Найближчий аналог — це Балканські спільноти: гайдуки, граничари, ускоки й сакеї. Вони так само виникли на військовому кордоні між Імперією Габсбургів і Османською імперією, зайняли свою нішу.
Власне, основна заслуга козацтва не у військовій справі, а в суспільній функції. Вони підняли той прапор, який вислизав зі шляхетських рук, бо традиційна українська еліта (князі й шляхта) втратили державницький інстинкт, відмовилися від ідеї політичної суб’єктивації України, єдині, між іншим, і з усіх сусідніх еліт.
Ми не побачимо навколо України жодної еліти, яка б відмовилася від ідеї політичної суб’єктності свого світу, а ці відмовлялися. І козаки зуміли вирівняти оцей крен корабля, відновили державу в середині XVII століття, ще й шляхту запрошували очолити ці рухи, зробити симбіоз, влити молоде вино в старі міхи.
Але козаки стрибнули вище голови: відновили Українську Державу і врешті Хмельницький мав на що опиратися — на ідеологічні й політичні концепції, адаптовані козаками зі шляхетського середовища, щоб грамотно будувати державу.
І ми одразу бачимо в 1648-му році, як в політичні концепції сентенції стосовно природних кордонів Української держави, так і стосовно її легітимності, що Гетьманщина — це спадкоємиця Русі, середньовічної Української держави, пішли в готовому вигляді. Те, що гетьман — це спадкоємець Київських князів було достатньо за тогочасними мірками, щоб на зовнішній арені вибудовувати державу. І саме Сагайдачний долучив захист національних інтересів через відновлення повноти структури українського православ’я і підтримку всіх національно-релігійних вимог. Сагайдачний сформував той підмурівок, на якому постали потім усі ідеологічні речі, й відкрив пряму дорогу Хмельницькому.
Читайте також: Україна та Московія належали до зовсім різних цивілізаційних ніш — історик
Василь Шандро: Ви багато згадували про релігію, і, мабуть, для того часу це дуже важливий елемент ідентичності, може, навіть визначальніший, ніж мова й культура в нашому теперішньому розумінні? Або ні, тоді виправте мене. І, власне, щодо релігії й меценатства: зупиніться трохи докладніше на них, буквально кількома штрихами, щоб ми розуміли, хто такий Сагайдачний як меценат, якщо коректнопро це говорити в тому розумінні, як ми зараз уявляємо меценатство?
Віктор Брехуненко: Не просто коректно, а й треба про це говорити ще й в тому контексті, що Сагайдачний не був білою вороною у середовищі козацької старшини. Він опирався на попередню традицію меценатства — так, знаменитий гетьман Самійло Кішка, оспіваний в український народній думі, теж був меценатом свого часу. В кінці XVI століття він на шпиталь для козаків і будинок свій віддав, і все решту. Сагайдачний мав з кого брати приклад.
Оригінал тексту заповіту Сагайдачного невідомий нам, на жаль. Та ми знаємо про нього з переказу у договорі між митрополитом Київським Йовом Борецьким (теж, до речі з Галичини) і гетьманом Олефіром Голубом. Вони якраз описали основну частину того заповіту. Принаймні ми знаємо, що він великі пожертви зробив на Львівську братську школу, а також зробив пожертви уже з інших джерел на Київську школу. Дослідники довго сперечалися, чому ж в заповіті немає дружини, що напевно стосунки у них були натягнуті, а є пожертви на такі великі справи. Але це вже інша сторона.
Сагайдачний задав цю тенденцію меценатства також, підтримав її на найпотужнішому рівні: бо коли людина дає на братські школи для вивчення дітками наук, це закладає підвалини під розвиток українського суспільства — під те, щоб воно мало повноту своєї структури, мало освічених людей, яким буде, що сказати світу і які зможуть цей корабель вести через усі можливі рифи. Така міра меценатства Сагайдачного.
І це потім буде підхоплено, коли відновиться Українська Держава в Гетьманщині, особливо в часи Самойловича, Мазепи й далі. Меценатство козацької верхівки — ще одна її візитівка.
Василь Шандро: Тобто навіть оцезбирання старовини нащадками козацької старшини в ХІХ столітті — це, певною мірою, теж якісь сигнали з минулого про цю меценатську традицію?
Віктор Брехуненко: Ну звичайно, бо ніщо з нічого не виникає, але і нікуди не зникає. Воно вистрелює у найнесподіваніший момент. В цьому можна переконатися в дуже багатьох речах, і під час сучасної новітньої Російсько-Української війни тим паче. Ми бачимо, коли в поведінкових стратегіях людей вистрелює те, чого вони навіть не сподівалися.
Читайте та слухайте також: 245 років тому за наказом Катерини II російські війська зруйнували Запорізьку Січ
Василь Шандро: Щодо релігії: чому це важливо і ви весь час на цьому акцентуєте? Чи ми говоримо про певні тектонічні зрушення, які відбувалися в Європі, і вони, мабуть, рикошетили та додавали оливи у вогонь, який і так тут горів?
Віктор Брехуненко: Я б з вами не погодився стосовно слова рикошетили, тому що це навіює якусь трохи неповноцінність українського світу, що тут тільки з відкритим ротом стояли й чекали, що там з Європи щось прийде…
Україна переживала всі ті процеси, які були в Європі, з певним запізненням. Так само як вся Східна Європа, до речі, і Польща, зокрема… Наша ситуація, коли ми мали відвертати величезні сили на степовий фронтир, а потім з Москвою, змушувала реагувати на європейські ці всі речі не в один і той самий момент, а з невеликим запізненням. Але ми все одно проходили всі ті ж історичні етапи, що й Західна Європа. До речі, в другій половині XVII століття навіть в деяких сферах ми попереду Європи всієї бігли, але це тема окремої розмови. На жаль, те, що держава не збереглася, поховало всі ті передові здобутки, і вони в XIX столітті вже не працювали на українську перспективу.
Повернімося в часи Сагайдачного: релігія відігравала велику роль, і от дійсно весь європейський, християнський простір на крилах хвилі так званої конфесіоналізації, яка йшла з останніх десятиліть XVI століття, всю першу половину XVII та навіть другу половину XVII століття. Це означає, що кожна конфесія в рамках християнської релігії — протестанти, католики, православні, — всі внутрішньо мобілізувалися, намагалися стати конкурентоспроможними й в ідеологічних конструкціях релігійний чинник почав відігравати надзвичайно велику роль як маркер ідентичності і як легітимний привід для спротиву. Порушення правителем релігійних прав підданих набувало вигляду законного права на спротив. Для України це було надзвичайно важливо і Хмельницький свого часу постійно використовував релігійне гасло, доводячи всьому світу, що наша боротьба справедлива, тому що вона вписується у загальні ранньомодерні уявлення, бо права православних зневажені.
Ясно, що треба не перебільшувати роль релігійного чинника, тому що ним дуже часто користувалися у різноманітних справах, щоб прикривати свої економічні, політичні та й військові інтереси. Хоча військові союзи здебільшого й формувалися за релігійною ознакою: православні проти католиків, протестанти проти католиків і таке інше, але всякого бувало.
Я наведу приклад 30-літньої війни, яка почалася в часи Сагайдачного у 1618 році й тривала до Хмельницького. Вона була ніби релігійна, між двома таборами — протестантами та католиками — але чомусь католицькій Франції різниця у вірі не заважала мати за союзника протестантську Швецію. Це було тому, що Франція конкурувала з Імперією Габсбургів за домінування в Європі, і їй було все одно, що то католики. Так само і козаки, наприклад, релігійний чинник надзвичайно добре використали для того, щоби показати, що вони заслуговують на права і привілеї.
От, коли ми подивимося на стосунки з мусульманськими сусідами, то вони грали за тими правилами, які були прийняті: що це боротьба за захист Святого Хреста проти бусурманів. Цим і Європа була наповнена, такою риторикою, зокрема, Річ Посполита. Якщо це працює, то і ми це використаємо. І от уявіть собі, що 100 з гаком років козаки перетягували канат з турками та татарами на степовому фронтирі без жодних релігійних гасел, а тут ні з того ні з сього почали їх використовувати якраз тоді, коли вони набули ореолу по всій Європі. От і вони почали це робити в ідеологічному плані, а на практиці те, що татари були мусульманами, а козаки православними не відігравало жодної ролі…
Василь Шандро: Коли в них були спільні кампанії…
Віктор Брехуненко: Так, є багато історичних документів, коли козаки переходили на той бік кордону, жили у мусульманському середовищі, могли навіть не змінювати віру, не ставати потурнаками, бути православними. Татари приходили сюди, перебували тут, існує таке поняття як «запорозькі татари». Це татари, мусульмани на території Запоріжжя зі своїми анклавами. Це було меншою мірою поширено, ніж, наприклад, на Дону, де були величезні анклави ногайців, — донські татари, наприклад. І тут з одного боку козаки позиціювали себе як борці проти ворога Святого Хреста, а з іншого — у них під боком живуть татари. Татари лише не брали участь в козацьких радах і не мали політичних прав у Війську Запорозькому та Донському, а в усьому іншому жодних проблем не було.
Релігія використовувалася в цьому випадку утилітарно, але у зв’язку з тим, що тоді, я ще раз наголошу, релігійний чинник був чинником ідентичності, то той факт, що русини-українці були православними, відігравав величезну роль у подальшій українській історії. У ті часи підтримка всього українського — це підтримка православ’я. Тоді так вважалося. Були голоси, наприклад, Мелетія Смотрицького, що не релігія робить людину поляком, русином чи ще кимось, а кров, тобто етнічний чинник важливу роль відіграє. Але назагал всі розуміли, що хоча й існували етнічні відмінності між поляками, українцями, московитами, волохами й всіма іншими, та до цього всього завжди приплітали чинник віри.
На цьому виникав великий конфлікт. Хоча, знову ж таки, ми не можемо це доводити до абсолюту, бо навіть у часи Богдана Хмельницького, коли релігійний прапор відігравав величезну роль для мобілізації маси, для легітимізації війни, Хмельницький давав постійні сигнали у своїх універсалах і листах про те, що різниця в релігії для нього не відіграє, насправді, величезної ролі. Він писав до уніатів і католиків, що не має нічого проти них, але вони мають повернути усю власність, яку відібрали, православним монастирям. Це не пряма цитата, але загальний сенс був такий.
А коли Пінська шляхта у 1657 році присягла на вірність Богдану Хмельницькому і Пінський повіт був приєднаний до Гетьманщини, то Хмельницький гарантував їм збереження всіх їхніх прав і привілеїв, хоча та шляхта була русинами, але католиками, та для нього це не відіграло жодної ролі. Він приймав їх до своєї держави й гарантував їм дотримання свободи віросповідання.
Слухайте також: Чи справді на території Києво-Могилянської академії шукають могилу Сагайдачного
Василь Шандро: Ми говоримо про Петра Конашевича-Сагайдачного, про епоху, в яку він жив як дипломат і як політик. Чи не занадто гучно це звучить, і чи можна такі означення щодо нього вживати?
Віктор Брехуненко: Можна, але тут я скажу трохи інакше, словами видатного українського історика, на жаль, уже покійного Ярослава Дашкевича те, що він сказав про Грушевського, а я це скажу про Сагайдачного. Він сказав, що Грушевський був видатним істориком, але він поганим політиком — бо програв. Сагайдачний програв.
Ми вже говорили раніше, що Хотин — це була велич його слави як полководця і якраз ознака його поразки як політика, бо він не зміг перетопити той момент у те за, що боровся весь цей час. Він не зміг конвертувати свої досягнення у створення держави. От Хмельницький був гарним політиком: він виграв з усіх боків — відновив державу, зробив щось неймовірне: коли в оточенні всіх сусідів, де кожен з них поодинці не хотів існування цієї держави, він зумів її утвердити та легітимізувати через Переяславську Раду. І він залишив по собі незалежну Українську Державу в рамках тогочасних, підкреслюю, тогочасних ранньомодерних уявлень про незалежність. Він виграв, а Сагайдачний програв.
Його останній шанс як політика — Київська комісія 1622-го року, яка розглядала козацькі питання. Зберігся комплект документів про роботу цієї комісії. З нього видно, які вимоги виставляє Сагайдачний, як він бачить просторові межі української освіти. І коли він каже про те, що це шляхетська концепція, що нібито у Любліні 1569 року була створена триєдина Річ Посполита —не Річ Посполита двох народів (польсько-литовська), а трьох народів(польського, литовського, українського) — то видно, які думки роїлися в його голові. І все одно це поразка.
Василь Шандро: І він помер унаслідок поранення…
Віктор Брехуненко: Припускають, що від поранення. Але я думаю, що моральні чинники його пригнітили більше, ніж, власне, поранення. Від поранення до смерті пройшло більше, ніж пів року. Я припускаю, що якби він переміг як політик, то це дало б йому сили одужати. Він же не старою людиною, бо в цей час ще організм бореться добре.
Василь Шандро: І на усіх зображеннях він з пишною бородою.
Віктор Брехуненко: Зображення, це як от, власне, із Шевченком, нібито він такий старий дід в кожусі. Це, до речі, теж технологія Москви. І такий погляд вже в нього пригнічений, щоб посіяти уявлення про українську справу як справу приречену і занедбану. Більшість пам’ятників теж насправді мають такий вигляд навіть, якщо людина була молода.
Василь Шандро: Як ховали Сагайдачного і що відомо нам відомо про його могилу?
Віктор Брехуненко: Його ховали там, де він жертвував. Детального опису його поховання немає. Але з цих залишків, які збереглися в джерелах, його поховали в Богоявленській церкві на Подолі на території Київської братської школи, Братського монастиря. Очевидно, що і спудеї Київської братської школи були присутні, і митрополит Йов Борецький, який завдячував Сагайдачному своїм саном і всім, що мав, виголошував промову.
Хоча в ті часи до смерті ставилися легше, ніж у наші часи. Але це була постать, Сагайдачний — це була ціла епоха. Він, з одного боку, небагато був на козацькому небосхилі, від 1616-го року, коли отримав булаву, і яка декілька разів вислала з його рук, а він її вертав, і до 1622-го — 6 років. Але не хронологічним проміжком вимірюється його внесок, а глибиною тих паль, які він забив у фундамент не тільки розвитку козацтва, а й українства як такого.
Василь Шандро: Чи важливо і чому важливо згадувати Петра Конашевича-Сагайдачного саме в цей історичний момент?
Віктор Брехуненко: Дуже важливо, тому що це джерело нашої наснаги та впевненості у перемозі над Росією. Зараз, коли світ страшенно дивується, як українці переписують усталені нібито істини у сучасній тактиці ведення війн, і ми чуємо постійно величезне здивування— як же так за три дні Москва не зуміла заволодіти Україною? Як маючи таку перевагу в повітрі, вони нічого не можуть зробити на полі бою? Коли теперішній контрнаступ відбувається проти всіх канонів, коли українці не те, що не мають переваги шестиразової, потрібної для наступу, а часом й менше сил, я не знаю достатньо деталей, але без переваги в авіації тощо, як проводити наступ? І тут ми повинні говорити, що це в крові українців, як у часи Сагайдачного всі його військові здобутки — це плід хитрощів, вмілого використання обставин, місцевості, точного прорахунку.
І, власне, оці риси дивовижним чином розквітли у теперішньому українському війську. Це нам показує той момент, що українці насправді потенційно в усіх сферах, не тільки військовій, можуть досягти успіху світової ваги. Важливо, щоб верхівка українська відповідала завданням моменту. От Сагайдачний і Хмельницький відповідали висоті та завданням того моменту. Синергетичний ефект відбувся в усьому.
Зараз ми маємо створити цей синергетичний ефект: ми бачимо, які інтенції та потенціал демонструє Україна у військовій справі. А який би успіх ми показали, якби 30 років українська верхівка робила те, що треба, а не розкрадала армію, розпродувала все, що залишилося від «совка», нічого нового фактично не виробляла і думала, що війни ніколи не буде; вірила тим всім пацифістським заклинанням, що вже кінець історії й світ перейшов уже зовсім в іншу площину, а тепер жахнулася?
Доба Сагайдачного і його постать показує нам, що ми здатні це все осягти. Єдине, що треба, — навчитися на його помилках і не програти політично. Все інше у нас є, і ми можемо досягти успіхів. І, власне, цей дух козацький войовничий проявився, бо він завжди був притаманний українському етносу. Ви згадали про те, як темні часи мають зв’язок із Середньовічною Руською державою.
І наріжна шляхетська концепція була така, що шляхетська Русь XVI-XVII століття — це продовження Київської Русі. Вони всіх князів своїх, всі свої родоводи заглиблювали у ті часи, у Рюриковичів, хоча насправді всі вони були Гедиміновичі: і Острозький, і Вишневецький, і інші. Але вони свій рід від Рюриковичів виводили, від династії, які правили Руссю середньовічною, середньовічною Українською державою.
Це для нас, після промивки мізків московськими політологічними історичними й іншими концепціями, затуманили очевидну річ, яка до кінця XVIII століття була цілком зрозумілою для всієї Європи. І тільки в XIX столітті Росії вдалося переформулювати цю думку на те, що нібито вона є спадкоємицею Київської Русі. Тому ми зараз повинні відкинути будь-які сумніви, бо з точки зору історичних аргументів тут немає жодних проблем. Ми повинні припинити мімікрувати та передавати цей комплекс меншовартості, який простежується, до речі, в шкільних програмах. В останній чи передостанній версії написано «Київська держава» замість Київської Русі. Ну навіщо цей покруч? Тоді вже напишіть «Українська Держава», бо так воно і було — середньовічна Українська Держава. Русь — це середньовічна Українська Держава. Ні, вже долузали цей горіх до кінця, написали «Київська держава», а написати Українська Держава в Міністерстві освіти і науки бояться, хоча всі історичні аргументи на нашу користь.
Василь Шандро: То, коли ми читаємо книжку-присвяту «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» і знаходимо там слово «Росія» чи «Русь», то не треба собі завдавати клопоту з пошуком якихось додаткових аргументів?
Віктор Брехуненко: Це Україна. І ніяких додаткових аргументів не потрібно. Греки переклали «Русь» як Росія. Потім воно прийшло і сюди, і вживалося обидва відповідники: і «Русь», і «Росія». Коли хтось вживав слово «Росія» у XVII столітті, то всі розуміли, що йдеться про українські терени, що тут був центр держави. І в Хмельницького відповідно була концепція, що Гетьманщина — це мала Русь. Мала Русь — це осердя держави, звідки пішла ця державність, і розширення Малої Русі дало Велику Русь, весь об’єм тієї територіальної держави. Ми повинні чітко про це говорити і вчитися в Сагайдачного і старшини, тогочасних інтелектуалів, як це робити.
«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі