«Світло в кожному серці»: як Карітас підтримує самотніх літніх українців

Війна посилює потребу в догляді вдома, зокрема серед самотніх людей старшого віку та людей, які через стан здоров’я потребують сторонньої допомоги. Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» розвиває цей напрям понад чверть століття.

Як організована ця робота, з якими викликами мають справу соціальні працівники та чому якісний догляд потребує стабільного фінансування? Про це Андрій Куликов говорив у етері Громадського радіо з Марією Сех, менеджеркою проєкту «Догляд вдома» Карітасу України, та Тетяною Рогожан, соціальною працівницею Карітасу Хмельницький УГКЦ.

Андрій Куликов: Шановні Маріє і Тетяно, для того, щоб наші слухачки і слухачі розрізняли ваші голоси, будь ласка, спершу Тетяна, а потім Марія, кілька слів про зміст вашої роботи у галузі домашньої опіки.

Тетяна Горожан: Добрий день усім! Я соціальний працівник у місті Хмельницькому. Допомагаю людям старшого віку, одиноким людям. Моя робота полягає в тому, що я приходжу до людини згідно зі своїм робочим планом, допомагаю їй у побуті, в оформленні документів, слухаю, розмовляю з нею, допомагаю викликати лікаря чи відповідні служби, з одяганням, взуванням та в інших справах.

Андрій Куликов: А доводиться більше слухати чи говорити?

Тетяна Горожан: Доводиться більше слухати.

Андрій Куликов: Дякую, Тетяно Грожан. І зараз — Марія Сех.

Марія Сех: Вітаю! Я національна проєктна менеджерка «Догляду вдома». Як показує досвід, ця послуга є надзвичайно актуальною в умовах війни і демографічних змін. Ми знаємо, що кількість людей старшого віку, евакуйованих, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів, які повертаються до цивільного життя та потребують стороннього догляду, зростає.

Сьогодні в мережі Карітас 19 локальних осередків у дев’яти регіонах України, де ми надаємо комплексну медико-соціальну послугу з догляду вдома.

Андрій Куликов: Пані Маріє, а що означає «комплексна»? Це всеосяжна чи є щось, що залишається поза вашими можливостями?

Марія Сех: Насправді комплексна — це коли ми поєднуємо державні стандарти надання соціальної послуги з догляду вдома з додатковими компонентами, наприклад, телемедичними послугами, позичанням у тимчасове користування допоміжних засобів реабілітації. Також це підтримка неформальних доглядальників і навчання персоналу.

Усе це дає можливість швидко й професійно реагувати на потреби тієї чи іншої людини. Це збігається з тим, що ми почули від Тетяни Горожан, яка перелічила лише частину того, чим їй доводиться опікуватися.

Андрій Куликов: Пані Тетяно, де ви цього навчалися? Спеціальна підготовка чи досвід роботи?

Тетяна Горожан: Звичайно, ми багато навчаємося, Карітас нам постійно проводить різні навчання, але й досвід уже маю. За плечима три роки роботи, вже четвертий рік пішов. Дуже допомагають тренінги, тому що ми постійно розвиваємося, дізнаємося багато нового. 

Також ми співпрацюємо з психологами, які завжди надають нам допомогу, проводять різні види арттерапії.

Андрій Куликов: Марія Сех, національна менеджерка проєкту «Домашня опіка», а сказала, що «Догляду вдома». Як це розуміти? Це трохи різне чи просто різні назви для того самого?

Марія Сех: Ні, це те саме. «Домашня опіка» – це бренд Карітасу України в розрізі надання соціальних послуг з догляду вдома. Тобто це допомога по господарству, допомога з гігієнічними процедурами, якщо людина цього потребує, психологічна підтримка. Додатково ми надаємо людям індивідуальні консультації вдома, якщо людина не може вийти за межі помешкання, а також проводимо й організовуємо групові заходи.

А «догляд вдома» — це чітко визначена Міністерством соціальної політики України послуга. Тому ми й кажемо, що надаємо комплексну підтримку з догляду вдома людям, які її потребують.

Андрій Куликов: Зрозуміло. Знову чується, що людина знає, що вона говорить і що вона робить. І у зв’язку з цим, пані Маріє, до вас ще запитання. Карітас взагалі-то чимало видів діяльності здійснює. Яка, умовно кажучи, вага проєкту «Домашня опіка» у щоденній роботі Карітасу України?

Марія Сех: Як на мене, вона є надзвичайно важливою. Тому що щоденно триває ця системна робота, незалежно від свят чи якихось заходів. Ми підтримуємо людей старшого віку, одиноких людей, людей з інвалідністю, маломобільних українців.

Війна дуже чітко показала нам одну проблему: послуги є, їх багато, вони можуть існувати, але інколи не можуть бути доступними для конкретної людини. Особливо гостро ми це відчуваємо і бачимо, працюючи на прифронтових територіях.

Тому що, якщо людина старшого віку або маломобільна, живе сама, має якісь проблеми зі здоров’ям, а до цього додаються повітряні тривоги, інші безпекові ризики, проблеми з транспортом, пошкоджена інфраструктура, навіть звичайний, елементарний візит до лікаря стає проблемою. І тому сьогодні має змінюватися навіть логіка надання допомоги.

Якщо людина не може дістатися до послуги, ми маємо шукати можливість наблизити послугу до людини. Тому ми завжди за мультидисциплінарний підхід.

І якщо ми говоримо про діяльність і послуги догляду вдома, де переважно залучені соціальні фахівці та психологи, то ми також поєднуємо їхні можливості й розв’язуємо проблеми людини, за потреби залучаючи інших фахівців. Адже Карітас України має різні проєкти за різними напрямами.

Залежно від потреб людини та території це може бути, наприклад, відновлення пошкодженого війною житла, для чого є окремий проєкт, психологічна допомога чи екстрена гуманітарна підтримка. Тому ми завжди звертаємося по допомогу до колег з інших напрямів, і це надзвичайно важливо.

Андрій Куликов: Про різноманітність видів і форм роботи Карітасу ми з Марією Сех ще поговоримо.

А зараз я знову звертаюся до Тетяни Грожан. Вона із Карітасу Хмельницький УГКЦ. Марія Сех розповіла про щоденну роботу, зазначивши, що вона триває незалежно від різноманітних заходів і так далі. А я знаю, що зараз, у Міжнародний день людей старшого віку, є така акція в Карітасі – «Світло в кожному серці», так? Як вона саме у Хмельницькому організована, що передбачає?

Тетяна Горожан: Так, Карітас Хмельницький також долучився до акції «Світло в кожному серці». У нас на цей захід прийшли 25 людей, які отримують допомогу в рамках нашого проєкту. Основними активностями стали майстерки. Був у нас танцювальний флешмоб «Руханка». На завершення дітки співали пісні.

Усі ці активності забезпечили молоді волонтери Карітасу та їхні керівники.

Андрій Куликов: А з чого майстерки були?

Тетяна Грожан: Малювали кавою, робили з паперових рушничків голубів і витвори з ниток.

Андрій Куликов: Як цікаво. Слухайте, а от малюнок кавою, на чому він робиться? На папері, на тканині, чи, може, на стіні?

Тетяна Горожан: Він робиться на папері.

Андрій Куликов: І від цього папір не розлазиться?

Тетяна Горожан: Ні, не розлазиться, усе гарно тримається. Дуже цікаво, і потім ще й пахне гарною кавою. Я сама теж робила таку роботу, мені дуже сподобалося, до речі. А в кінці кожен із наших учасників написав побажання на маленькому сердечку, і ми приклеїли їх на ватман. Люди були дуже задоволені, їм сподобалося.

Такі зустрічі завжди надихають людей: вони спілкуються між собою і дуже люблять приходити на такі заходи.

Андрій Куликов: Повертаюся до Марії Сех, оскільки вона керівниця проєкту в загальноукраїнському масштабі. Ми почули про те, у якому вигляді проходила ця акція «Світло в кожному серці» у Хмельницькому. А в інших містах і місцинах, де працює Карітас України, які були заходи чи свято – можна це так називати? Які події вам запам’яталися?

Марія Сех: Знаєте, пане Андрію, ви зараз говорите, Таня говорить, а я усміхаюся по той бік екрану, як то кажуть. Для мене це завжди про теплу та добру атмосферу, тому що ця акція передусім про увагу до людей старшого віку, про їхню гідність, досвід і право залишатися активною частиною суспільства.

Я завжди жартую так: вік — це не про цифри в паспорті, а про вміння жити на повну.

Назва акції сформувалася ще у 2023 році. Ми сиділи з колегою в офісі й планували активності до Міжнародного дня людей старшого віку. Кажу: «Треба ж нам якось назвати всі ці активності, до яких залучаються місцеві організації».

Бо саме вони їх проводять по всій Україні. А тоді були дуже часті відключення електрики, і якраз подумалось: «Точно, це буде «Світло в кожному серці». Тому що підтримка цієї категорії українців є надзвичайно важливою, особливо сьогодні, під час війни.

І що найбільше мене вразило: скільки заходів проведено протягом цього тижня! Вони всі висвітлені на наших Facebook-сторінках. Можна зайти на сторінку Карітасу України, на кожну локальну Facebook-сторінку організації Карітас і побачити — це просто надзвичайно.

Наприклад, у Бродах відбулася, як Таня казала про каву, схожа камерна зустріч. Називалася вона «Кава з присмаком осені. Вечір вальсу». Там також були залучені різні місцеві колективи, діти. Ми з року в рік маємо все більше волонтерів. Але найбільш зворушливим і терапевтичним, на мою думку, моментом вечора стало здійснення мрії одного з наших підопічних.

У свої 86 років він зізнався, що вже й не сподівався відчути цей неймовірний «політ танцю». І його слова насправді розчулили всіх присутніх до сліз, тому що він сказав: «Я так мріяв ще хоч раз у житті повальсувати, але я думав, що це вже в минулому і моя мрія може і не здійснитися. І я відчув себе молодим, а на душі стало так тепло і спокійно». І я, коли це прочитала, думаю: недаремно ми це робимо. 

Кожна організація має свої особливості. Наприклад, на сході, у Дніпрі, в них була також камерна зустріч зі спогадами, старими фотографіями, розмовами про родинні традиції, тому що дуже багато людей змушені були переміститися в безпечніші регіони. В тому числі навіть із Дніпропетровської області до міста Дніпра багато людей переїхали.

І це було також створення терапевтичного простору, де кожен міг трішки відволіктися. Учасники створювали осінні ліхтарики — маленький символ тепла, надії, людей, які залишаються поруч.

У Львові днями проходив «ярмарок можливостей» для людей старшого віку. Багато благодійних організацій і державних інституцій об’єдналися, щоб ці люди мали більше обізнаності про свої можливості на території Львівської громади та в області.

Андрій Куликов: От показово, що, коли Марія Сех почала говорити про акцію «Світло в кожному серці» і про те, як вони винайшли її назву, я подумав: «І ще тепло в кожній душі». І коли пішла розповідь про той вечір вальсу, там людина сказала теж про це. Так що дякую вам.

І, до речі, могли й не казати, що ви усміхаєтесь, тому що усмішку дуже добре чути у вашому голосі. Я сподіваюся, зараз і в моєму.

Є дуже серйозне запитання на цьому тлі. Багато роботи, багато завзяття. І я його чую і в голосі Тетяни Рогожан, і в голосі Марії Сех. Але живемо в реальному світі. І на всю цю діяльність потрібні гроші. Де ви їх берете і наскільки їх вам вистачає?

Марія Сех: Якісний догляд неможливо забезпечити без стабільного фінансування, особливо коли кількість людей, які потребують сторонньої підтримки, зростає.

І наша діяльність значною мірою також залежить від місцевих бюджетів і міжнародної донорської підтримки, тому що через війну бюджети громад мають додаткове навантаження, і їхні можливості різняться. А залучати донорське фінансування з року в рік стає дедалі складніше.

Андрій Куликов: Зрозуміло. А зараз знову звертаюся до Тетяни Рогожан, соціальної працівниці Карітасу Хмельницького УГКЦ. І запитання буде дуже просте, хоча я не знаю, чи ви колись замислювалися над цим і підраховували. Стільки ви на день відвідуєте людей? І скільки кілометрів за день проходите в такому місті, як Хмельницький?

Тетяна Рогожан: Я навіть точно можу відповісти вам на це питання, тому що в мене підключений крокомір. І я щоразу за цим стежу. Десять кілометрів в середньому я проходжу за день. Не враховуючи ще того, що я користуюся транспортом, тролейбусом. У нас є проїзні, тому можемо користуватися тролейбусами.

Андрій Куликов: Тетяно, і на закінчення нашої розмови дайте нам уявлення про ваш, хтось скаже, рутинний день. Ні, не рутинний. Про ваш звичний день, коли ви опікуєтеся людьми старшого віку вдома.

Скажімо, якщо це не занадто приватна інформація: я прокинулася о такій-то годині, вийшла, дійшла, доїхала, зробила те і аж до того, як повернулася додому.

Марія Сех: Так, Таню, розкажіть про день соціального працівника, про вашу щоденну роботу. 

Тетяна Рогожан: Прокидаюся я зазвичай десь пів на сьому ранку, з дому виходжу о 8:00, тому що робочий день у мене починається о дев’ятій. В цей час я вже можу перебувати в людини або телефоную, запитую, що мені придбати, що принести. Ми зазвичай наперед домовляємося з підопічним, що я роблю наступного разу, тобто я дію згідно з планом. Візитів у мене за день приблизно сім, з 9:00 до шостої вечора.

Так, я від однієї людини переміщаюся до іншої. Там також є запас часу залежно від того, де людина проживає. І з цього починається мій робочий день. Приходжу до людини, так як ми вже домовилися: або я прибираю, або розвішую білизну, або допомагаю у догляді за зовнішнім виглядом, або ми йдемо десь на прогулянку, або супроводжую людину в лікарню чи, приміром, у соцзахист.

Може бути таке, що я можу просто людині читати. Є у мене такий підопічний, який дуже любить Біблію, але, на жаль, втратив зір, і я йому можу до півгодини кожного разу читати Біблію.

Потім переміщаюся до іншої людини і те саме, за планом, працюю вже з нею. І так до 18:00.

Андрій Куликов: Дякую, Тетяно. От я вас слухав і мені спало на думку, а розпитують вони вас про інших людей, яких ви доглядаєте, і, можливо, просять: «Таню, а передай записку» або «Познайом нас»?

Тетяна Рогожан: Взагалі більше за мене розпитують. А в основному люди можуть спілкуватися між собою. Більшість із тих, хто відвідує заняття психолога, вже так чи інакше спілкуються між собою. Можуть щось один від одного мені передавати. Це рідко, тому що вони самі між собою контактують, можуть щось сказати один одному по телефону або вже зустрітися на занятті, щось обговорити. А зазвичай вони знають, що я ні про кого нічого не розповідаю, бо це конфіденційна інформація.

І на їхні запитання про мене можу сказати: «Я почуваюся добре, тому що побачила вас, чимось вам допомогла, і дуже рада з цього».

Андрій Куликов: Отже, правила практичної психології Тетяна Рогожан уже теж знає і застосовує.

Фото — Карітас України