Лише третина вірмен проживає у самій Вірменії. Решта — близько 7-10 мільйонів — живуть по всьому світові. Доволі велика громада вірмен проживає і в Україні — це сотні тисяч людей. Та вірмени в Україні не гості. Перші представники цього народу в Криму з’явилися ще у II–I століттях до нашої ери. Південно-східна частина Криму у середні віки називалась «Морською Вірменією». Вірмени складали значну частину населення ряду кримських міст. Наприклад, тільки у Кафі (сучасна Феодосія) в XV столітті мешкало понад 50 тисяч вірмен.
Ба більше, існує навіть вірменська версія заснування Києва. Розповідає директорка Регіонального центру з вивчення вірменської діаспори України Олена Оганесян:
«У VIII столітті історик Тарон записав літопис, у якому імена братів-засновників Києва аналогічні, як у Нестора Літописця. Правда, з вірменським уклоном: якщо в українській мові Щек, то в літописі Тарона — Мелтей, але обидва значення цього слова — змій.
Були вони князі — Маміконяни. Це видатний, знаний вірменський царський рід. А у Нестора ми читаємо про те, що засновник не міг бути перевізником, адже їздив до імператора, який приймав його в Константинополі. Він був князь.
На сьогодні є дуже біла пляма. Це така тема, яку треба ще розробляти роками й не одним дослідником».
У цій версії заснування Києва ще дуже багато цікавих історичних деталей, які потребують додаткового вивчення. Проте точно очевидно — це вклад вірмен у державотворення.
«У багатьох країнах Західної й Східної Європи (більше — Східної) вірменам надана культурна автономія. Вірменський етнос визначений як державотворчий. В Україні поки що це не сталося, але я надіюсь, що колись воно буде. І тут буде.
Тому що, наприклад, у нас є така дівчина — Марія Арсенян, архітекторка. Вона захистила дисертацію, а потім видала її як книжку, яка називається «Храмова архітектура вірмен на території України». Там описані 167 вірменських церков України.
Якщо поїхати на захід України, то майже в кожному місті, де було визнане магдебурзьке право, є, по-перше, вірменський квартал, по-друге, вулиця Вірменська. Також збереглася вірменська церква, зберігся будинок настоятеля цієї церкви й будинок школи», — каже Олена Оганесян.
Цікаво, що вірменські церкви в Україні побудовані з фороського туфу — каменю, який привозили з Вірменії. Ним також облицьовані будівлі в Єревані. Зараз тільки в Києві є три вірменські церкви. А ще пам’ятна дошка і частина тієї церкви, яка на Подолі була побудована ще в XIV столітті. Туди щороку вірмени приходили на церковні свята та у день пам’яті жертв геноциду вірменського народу.
Крунк — журавель вірменською. Таку назву має пісня, яка важлива для всіх вірмен. Її виконують на пам’ять жертв геноциду початку XX століття, коли вірмени мали покинути все і шукати новий дім. Ті вірмени, яким вдалось вижити.
Починаючи з 1915 року понад 1,5 мільйона вірмен були вбиті, піддані тортурам та депортації на територіях, які контролювала тодішня Османська імперія. Вірменський геноцид вважається другим найбільшим актом геноциду після Голокосту. Говорить засновник Міжнародного благодійного фонду дослідження Вірменії Сурен Петросян:
«Півтора мільйона вірмен було вбито за короткий термін, велика кількість людей зникла. Багато хто втікав в Америку, в арабські країни, в Україну, Болгарію. Потім війна тривала — Румунія, Болгарія. Ті самі полководці, які воювали за звільнення західних вірмен на території сучасної Туреччини. Вони воювали так само за свободу болгар, їх підтримували греки, це 1918 рік… Це все тривало дуже довго».
Геноцид вірменів офіційно визнали й засудили в цілій низці країн світу. Проте не визнали в Україні. Сурен Петросян — автор петиції й законопроєкту про визнання в Україні геноциду вірменського народу Османською імперією.
«Ми просили український народ визнати геноцид вірмен Османською імперією. Бо це жахливі сторінки в історії нашого народу, наші пращури це бачили. Ми не хотіли допустити, щоб таке повторилось. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я казав: “Хіба якщо тебе хочуть вбити за те, що ти українець, це не геноцид? Це є геноцид. Хіба те, що називали гуманітарною кризою не було Голодомором? Це був Голодомор”. То визнаваймо це про всі народи, які мали таку жахливу історію. І я ніколи не казав: “Вимагаймо у Туреччини повернення територій”. Ні. Це для того, щоб був визначений календарний день пам’яті жертв геноциду вірмен», — каже Сурен Петросян.
А поки вірмени України відзначають цей день самостійно. Щороку 24 квітня проходять пам’ятні заходи. До прикладу, в столиці представники народу збираються біля вірменського пам’ятника хачкар — у центрі міста.
Читайте також: Геноцид — це болюче і наднаціональне питання, — представники спільноти вірмен в Україні
Вірмени дуже пишаються своєю культурою, стійкістю народу, вмінням цінувати родину та дружбу. А Україну відчувають єдиним домом. Великі діаспори проживають в Одеській, Львівській, Донецькій областях. Багато вірмен проживало в Криму, каже Сурен Петросян, який сам, до слова, з Севастополя:
«Ми все залишили й поїхали, звісно. Зрадниками ми ніколи не були й не будемо. Громадянство у мене одне — українське. Іншого і думки не було отримувати. Коли почалось повномасштабне вторгнення, були розмови, що можна в будь-який момент попросити паспорт Вірменії. І цього навіть на думці не було.
В Україні, я скажу не тільки про себе, а загалом про всі народи, я ніколи не відчував, що я тут не вдома. Це мій дім, моя країна, я люблю її й нікуди не їду. Я тато трьох дітей. Я маю таку можливість, але ми нікуди не їдемо, тому що любимо цю країну, і тут нам найкраще.
Всі жартома, коли я кажу, що я українець, кажуть: “Ну а ми ж вірмени”. Ми всі один народ насправді. Живемо разом. Я не вважаю, що я десь живу, я вважаю, що живу вдома».
А ще вірмени пишаються своєю мовою. Вірменська мова належить до сім’ї індоєвропейських, серед яких є однією зі старописемних, і становить особливу групу.
«Написання це і не кирилиця, і не латиниця, а зовсім інше написання», — пояснює Олена Оганесян.
Вірменську абетку створив Месроп Маштоц у 405-406 роках за зразком грецького алфавіту й деяких давніх вірменських систем письма. У вірменській мові 6 голосних і 30 приголосних фонем.
«Нас мало, але ми звемо себе вірменами, ми себе не ставимо вище, але ми маємо визнати, що тільки у нас є гора Арарат», — це рядки з відомого вірша Паруйра Севака, одного з перших віршів, які діти вивчають у першому класі. Про це розповіла вірменка Анна Мірзоян, арттерапевтка, яка у 1990-х роках переїхала в Україну з Вірменії:
«Вірменська мова співуча, дуже схожа на українську. У нас нема таких різких звуків — мова дуже мелодійна і пісні дуже красиві та мелодійні».
Читайте також: Як з’явилась найповніша досі версія вірменського епосу «Давид Сасунський» українською: розповідає автор
Носії вірменської мови та культури також долучилися до формування української культурної спадщини. Це відомі митці, музиканти, скульптори, письменники, художники, кінорежисери. До речі, і художник-мариніст, якого всі знають як Івана Айвазовського, насправді — Ованес Айвазян. На жаль, випадки, коли вірмени були змушені змінювати закінчення своїх прізвищ, — дуже розповсюджені.
«Ти нікуди не просунешся, якщо твоє прізвище не закінчується так, як треба Москві. Ми ж всі прекрасно розуміємо, як це було. Нічого прихованого в цьому нема. Як і царська Росія, так і сучасна Росія любить приписувати собі історії відомих людей всіх народів», — стверджує Сурен Петросян.
Не можна не згадати й про одного з найвідоміших митців, який творив на перетині вірменського й українського — кінорежисера Сергія Параджанова. Переповідають, що покійна дружина кінорежисера Світлана Щербатюк так казала про свого чоловіка: «Його вірменську буйність прошила українська музикальність». Наша гостя Олена Оганесян була подругою цієї родини та створила музей Сергія Параджанова у «Київському міжнародному університеті». А історія створення цього музею і сама могла б стати сценарієм до фільму.
«Сталася пожежа в будинку, де жила Світлана Щербатюк, колишня дружина Параджанова. Приїхали наші відважні наші пожежники й все завили водою. В них, як завжди, не було піни. Залили водою. Шостий поверх видно просто неба. П’ятий, четвертий поверх – все розмите. А вона жила на третьому поверсі із сином. І всі стіни мокрі, всі книжки мокрі.
Я приїхала наступного дня, бо була на семінарі за Коломиєю. І це все треба якось спасати. Куди телефонувати? Я зателефонувала відразу президенту “Київського міжнародного університету”. Кажу: “Хачатуре Володимировичу, рятуй, рятуй”. Він каже: “Що тобі треба?” Кажу: “Сухе приміщення, щоб я вивезла всі ці книжки, висушила, виклала, які є колажі, — дуже багато колекцій”. Він каже: “Давай, я тобі надам таке приміщення”. Приїхали дівчата, вірменки, зі своїми фенами. Одна перегортає, а інша піддуває феном. І так ми врятували велику кількість книжок, які автори написали. Перше видання і перший екземпляр з дарчим надписом “Світлані”.
Я сиджу з цими скарбами, займаюсь. І тут мені телефонує мій приятель з Верховної Ради. Каже: “Оленко, ти в курсі, що ми зараз будемо розглядати на післяобідньому засіданні?” Я запитую, що саме. Він каже: “Рішення Верховної Ради про надання вишам України можливість мати свої музеї”. Кажу: “О, як цікаво. А матеріали є?”. Він сказав, що є, і скинув мені проєкт рішення.
Я сіла, написала одну сторінку наказу. Прийшла до нещасного Хачатура Володимировича й поклала наказ на стіл. Він каже: “Це що?” Я кажу: “Це проєкт вашого наказу. Пункт перший — заснувати музей на підставі рішення Верховної Ради. Пункт другий — призначити директором (місце вільне). Пункт третій — відповідальність за збереження покласти на (і також пусте місце)”. Я дивлюся, що він знаходить якусь кнопку і каже секретарці свої: “Юриста мені, юриста”. І я пішла, залишивши цей проєкт.
Днів десять пройшло. Зустрічаюсь з цим юристом біля ліфта. Кажу: “Ну щось там вийшло?” У відповідь: “А ви що, не в курсі?” Я кажу, що ні. “Та він підписав саме того дня”. Ось так з другого вересня 2020 року існує наш музей», — розповідає Олена Оганесян.
Сергій Параджанов мало розмовляв вірменською, завжди говорив грузинською, погано російською і дуже любив говорити українською, згадує Олена Оганесян. З Україною пов’язана значна частина творчої біографії кінорежисера. Назавжди ввійшов в історію і культовий фільм «Тіні забутих предків», відзнятий у 1964 році на кіностудії імені Олександра Довженка. Його називають найкращим українським фільмом і саме він зрештою став крапкою в кар’єрі кінорежисера.
Читайте також: Коли почалися зйомки «Тіней забутих предків», ми не розуміли, що робить Параджанов, — Кадочникова
Говорити про визначні постаті, історію вірмен України, їхнє мистецтво, побут та традиції можна нескінченно довго. Надзвичайно важливо для вірмен зберігати традиції й у родинному колі, шанувати старших, а молодшим передавати знання та мудрість. Незмінним атрибутом свята у родинному колі є приготування страв. Вірменська кухня відрізняється від інших своїм підходом: ставленням до м’яса та тіста. Говорить Сурен Петросян:
«Є така вірменська страва, яка називається кюфта. Такої страви немає в жодній країні, окрім Вірменії. Але вже і в Україні її готують. Це яловичина, яка рубається на гострих ножах на великих обертах і стає м’ясною пастою. Ця паста дуже ніжна, вона вариться і подається з топленими маслом. Це надзвичайно смачна і корисна їжа».
Вірмени — дуже гостинний народ, який любить частувати та дивувати гостей. У родинах зберігають і секрети приготування.
«При цьому дружина дзвонить всім родичам, ставить питання кожному: “Чому у вас так вийшло, а у нас так сьогодні не вийшло?”. І за 10-15 спроб це питання вирішується. Вчишся швидко, якщо хочеш смачно поїсти, здивувати гостей. А гостей треба дивувати, приділяти увагу, щоб було не так, як у всіх, щоб було цікаво, і вони чекали на наступне запрошення», — розповідає Сурен Петросян.
Зараз вірмени України, хто як може, наближають нашу перемогу у війні. Дехто чекає на деокупацію рідних міст та селищ, тим часом впроваджуючи культурні проєкти, а хтось за будь-яку ціну намагається зберегти цінні артефакти.
«Щонайменше у п’яти моїх подруг знаходиться по сумці, по ящику, по коробочці, по валізці найбільш значущих артефактів. Тому що в перші дні війни треба було ховати, адже не знаєш, куди впаде. І на сьогодні не знаємо.
Так от, що ми робимо. Я допомагала Галині Мокан створити музей у Верховині. Все, що є в мене нове, — книжки, афіші, запрошення, світлини — все є і в неї. Ми робимо запасні схованки, щоб по закінченню війни й відбудові України була можливість створити державний музей. Ми все це зможемо зібрати, адже в когось якісь втрати, а в когось збереглося. Є впевненість, що від нас залежить, як буде відновлюватись Україна, українська культура, який її стан. Бо я розумію, що це як ріка — вона не може зупинятись», — каже Олена Оганесян.
І при всьому цьому — «головне, щоб у дзеркалі людина бачила людину».
Авторка програми: Вікторія Єрмолаєва
Звукорежисерка: Юлія Соганчі
Обкладинка: Катерина Юркова
Фото у студії ГР: Мар’яна Чорнієвич
В оформленні програми використана музика з ютуб-каналу з вірменською народною музикою
Проєкт створений за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS