Прощення — не амністія, злочин залишається фактом — кандидатка психологічних наук

Чому потрібно прощати?

Світлана Чуніхіна: У ситуаціях важких конфліктів як наслідок виникає неможливість продовження відносин у ситуації нормальності. Але з часом конфлікт втрачає свою гостроту. Рутинне мирне життя вимагає функціонування відносин на більш менш нормальному рівні. Прощення — один із елементів нормалізації чи поновлення тих відносин, які іноді мають в тому числі й прагматичний сенс. Наприклад, ситуація між Німеччиною та Францією після Другої світової війни. Без прощення не могла б відбутися об’єднана Європа. Світ був би не таким, яким ми його зараз маємо.

• Прощення — це крок до поновлення відносин, які можуть бути важливі та актуальні.

Щодо ситуації з заявою Каньє Веста. Річ у тім, що як би ми не ставилися до цієї фігури, він зараз є політичною постаттю в США. Він є функціонером, наскільки я розумію, республіканської партії й навіть щось там натякає на політичну кар’єру в межах офіційної американської політики. Про нього говорять. Наприклад, після інтерв’ю Зеленського на Нетфлікс, його автор сам давав інтерв’ю.

Так от, одна половина запитань до нього була про Зеленського, а інша — про Каньє Веста. Його обговорюють. І це означає, що це фактор громадської думки в США. Не можна списувати його заяву на психологічний стан чи ексцентричність. Це факт політики. Американської, світової та української в тому числі.

• З цією ситуацією абсолютно точно проглядаються паралелі з тим, що відбувається і буде відбуватися після того, як війна закінчиться. Сенс обговорювати ці паралелі дійсно є.

---

Читайте також: Нам доведеться жити в умовах війни, поки Росія не розпадеться і на наших кордонах не виникнуть демократичні держави — Зісельс

---

Що може спонукати до прощення?

Світлана Чуніхіна: Немає такої сили, яка спонукає чи примушує людину прощати. Це не є безальтернативним сценарієм.

1. Ніхто не повинен прощати. Це не є необхідністю. Це дуже інтимний процес. Він відбувається між сторонами, які мають драматичну історію стосунків.
2. Прощення зазвичай стосується ситуацій, де є асиметрія ролей: де одна сторона — жертва, інша сторона — агресор.
3. Прощення — це двосторонній процес. Це не тоді, коли жертва прощає агресора. Це відповідна реакція на каяття. Щоб простити, треба, щоб хтось попросив пробачення. Тільки тоді прощення можливе. Вибір прощати чи ні виникає тоді, коли агресор бажає спокутувати провину за свої злочини чи шкоду, завдану жертві. Тоді виникає вибір «прощати чи не прощати». Тільки в такому форматі прощення може відбутися.

Те, про що каже Каньє Вест в цьому випадку, це односторонній процес. Тобто ти маєш простити, а ніхто не просив пробачення. Це не прощення. Це виправдовування агресора. І це не про нормалізацію відносин чи трансформацію конфлікту в інший стан і можливість мирного співіснування. Це фактично психологічна капітуляція та консервація відносин асиметрії, де залишається агресор і жертва.

• Є тільки дві альтернативи. Або прощення — двосторонній процес, який відбувається у відповідь на каяття агресора. Або просто толерування насильства. А воно примножує зло у світі.

Чи передбачає прощення прийняття?

Світлана Чуніхіна: Важливо розрізняти прощення від нормалізації. Навіть якщо ми прощаємо злочин за умов каяття, ми не визнаємо ці злочини нормальними, не приймаємо їх. Прощення — не амністія. Злочин залишається фактом. Ми не кажемо, що те, що накоїв агресор — нормальне. Ні. Щобільше, прощення можливе лише в рамках розуміння ненормальності того, що сталося. Тільки в цьому контексті можливо простити.

Церква не завжди справляється з протистоянням злу. Іноді вона навіть є інститутом, який стоїть на боці зла. Наприклад, те, що ми чуємо від Московського патріарха Кирила. Це не просто заплющення очей, виправдовування зла та пряма підтримка. Фактично російська церква благословила війну, яка зараз іде в Україні. Папа Римський потрапляє в ситуацію двозначності саме через тему прощення та гуманізму. Але ці ідеї до ситуації війни незастосовні.

Колективна відповідальність

Світлана Чуніхіна: Тільки ті люди, які відчувають себе громадянами, можуть мати почуття колективної відповідальності.

«Я несу частину свої відповідальності за нашу спільну справу, якою є наша сучасна держава». Той стан, в якому перебуває російське суспільство, це не стан громадянського суспільства. Вони не є суспільством в прямому сенсі слова. Вони не є громадянами, вони — піддані. А з точки зору підданих, жодної відповідальності наступити не може. Такий громадянин не має важелів впливу на ситуацію, але й відповідати не доведеться. Тому колективна відповідальність для росіян — неможлива річ. Ми не отримаємо від них каяття. Вони зовсім на іншому рівні суспільного розвитку.

• Треба ставити прагматичні цілі: що ми можемо вимагати від Росії у відповідь на війну, руйнування та забрані життя.

---

Читайте також: Закопування в ямах, знищення без документів, як за Голокосту, тепер відбувається і у нас — історикиня

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS