«Караїми зробили великий внесок в розвиток України» — членкиня «Спілки караїмів України»

Караїмська історія Єлизавети Литвинчук

Єлизавета Цареградська: 21 травня був Всесвітній день культурного різноманіття в ім’я діалогу та розвитку. Мені здається, це прекрасна нагода поговорити про тих, про кого ми зазвичай говоримо не так багато. Хоча, звісно, в рамках програми «Зустрічі» ми цю тему вже підіймати, обговорювали, але цього ніколи не буває забагато. Тож сьогодні ми будемо говорити про караїмів. І моєю співрозмовницею є Єлизавета Литвинчук, членкиня Громадської організації «Спілка караїмів України», членкиня Консультативної ради з питань корінних народів при Державній службі України з етнополітики та свободи совісті. 

Пані Єлизавето, ви є членкинею організації «Спілка караїмів України».  Думаю, що тут дуже цікаво розпочати це обговорення з вашої особистої історії. Як ви стали частиною спілки? І я думаю, що історія вашої родини теж була б цікавою.

Єлизавета Литвинчук: На жаль, історія моєї родини — це яскравий приклад втрати якихось зв’язків, я б навіть сказала, національної ідентичності. Чи то через політично-соціальний вплив тих часів, чи то через те, що всередині родини не змогли зберегти сімейні цінності, про караїмів у своєму дитинстві я чула лише історії моєї бабусі, які сприймала як якісь цікаві розповіді, як легенди, але нічого про реальність.

Але з часом, як ми з моєю мамою жартуємо, в мене стався «клич роду», і ми почали вже свідомо шукати інформацію. На жаль, на той час моєї бабусі вже не стало, тому нам дуже допомогла діяльність місцевих музеїв, архівів, бібліотек, а також сімейний фотоархів. Таким чином ми змогли дійти до 1910 року, коли мої предки переїхали в Херсон з Євпаторії. Я сама херсонка. Але те, що було раніше, треба шукати в Криму. А до Криму вже доступу на той час не було, він був анексований. 

Але через те, що сім’ї караїмські завжди були багатодійними, це дерево хоч і не входило вглиб, але воно гарно розгалужувалось. І так ми знайшли таких родичів, дальніх-дальніх, з якими почали тісно спілкуватися, обмінюватись тим, хто що знає, хто яку історію, хто яку легенду. 

І вже в часи повномасштабного вторгнення один з цих родичів мені подзвонив і запросив приєднатися до закритої групи «Караїми України» в соціальній мережі. Так я й потрапила до спілки.

Єлизавета Цареградська: Ось такий шлях. Здавалося б, як легко можна почати якусь діяльність, просто долучившися до групи. І це дуже круто, насправді.

Знову ж таки, про ваш досвід, вашої родини. Ви вже так побіжно зазначили, але мені здається, що, особливо в ситуації, коли ми з такою наполегливістю, з такими ресурсами намагаємося зберегти цю пам’ять, дуже важливо проговорювати особисті історії кожного і кожної. Що вам вдалося віднайти про свою історію? Ви кажете, що це до 1910 року вдалося дослідити. Власне, що ви вважаєте за доцільне, і чи можна вас попросити нам розповісти якусь інформацію про це?

Єлизавета Литвинчук: Брат мого прадіда був професор ветеринарії. Це я дізналася вже завдяки тому, що розкопувала музеї. Їхня сестра була першою жінкою-капітаном. Але тут більше легенда, не знайшли ми інших наукових джерел щодо цього.

Було цікаво дізнатися, що в Херсоні була кенаса, але вона була зруйнована. Багато архівів було перенесено в Миколаїв.

Один з продмаркетів належав саме моїй родині. Ми навіть знайшли вирізку з газети, де був напис з караїмським прізвищем Пембек, ще написано з твердим знаком у кінці. Дуже цікаво дізнатися, що у твоєму роді є такі визначні події, люди.

Єлизавета Цареградська: Щодо вашої родини й, наприклад, вашого дитинства. Коли у вас з’явилося відчуття, і чи взагалі воно якось пропагувалося, якось підкріплювалося саме в родині, що ви караїми, наприклад. Чи якось була артикульована ця ідентичність?

Єлизавета Литвинчук: На жаль, як я казала, це було лише в розповідях моєї бабусі, таке цікаве меню. Але не більше. На жаль, отак. Знаю, що в інших караїмів все передавалося з роду в рід: і рецепти, і книжки, і деякі речі. На жаль, у мене так не сталося.

Єлизавета Цареградська: Так, це справді дуже прикро.

Єлизавета Литвинчук: Але є фото, старовинні фото.

Єлизавета Цареградська: Я з Києва, і для мене 2000-ні роки закарбувалися як період, як етап, коли ми як українське суспільство взагалі не були готові до інакшості. Тобто якісь відмінності усіляко замовчували й намагалися не артикулювати, не проговорювати, не комунікувати. Хотіли бути як усі. Я припускаю, що, можливо, це надбання Радянського Союзу й відголоси практики соціальної. Але все одно дуже цікаво почути й побачити вашу оптику і бачення того, наскільки етнічна, національна ідентичність корінних народів пригноблювалась, обмежувалась. І якою є ситуація зараз? Я припускаю, що зараз, швидше, більше з цікавістю та інтересом ставляться до цього, аніж з якимось острахом чи осудом, чи ще якимось обмежувальними такими проявами.

Єлизавета Литвинчук: Так, я з вами погоджу, що наразі все навпаки дуже цікавить: «Хто це?», «Звідки ви?». А ми пишаємось своїм родом. Адже серед караїмів були дуже освічені, талановиті, інтелігентні люди: вчені, діячі культури, лікарі. І вони зробили дуже великий внесок в розвиток країни. Тому ми цим пишаємось. Я підіймала цю тему, і ми не стикалися з цькуванням чи іншими формами неприйняття.

Читайте також: Караїми: народ, що всюди створює «маленький Крим»

Коротка історична довідка про караїмів

Єлизавета Цареградська: Я думаю, що для тих наших слухачів та слухачок, котрі, можливо, вперше слухають програму «Зустрічі» або пропустили попередні випуски, де ми говорили про караїмів, доречно зробити невеличку довідку. Я розумію, що ви не є історикинею, тому фахово і глибоко говорити про це наразі не випадає. Та й не бачу насправді аж такої потреби — думаю, що це має бути інший формат обговорення. Але принаймні для теоретичного розуміння: звідки взялися караїми, де вони проживали і яку віру сповідають? Тому що, я так розумію, назвати караїмів юдеями у класичному визначенні не випадає.

Єлизавета Литвинчук: Почну з того, що процес формування караїмського етносу дуже довгий, непростій, що пов’язано з війнами, переселеннями народів, зміною влади й устрою. Але найголовніше, що слід зазначити, це те, що караїмський етнос зароджувався саме в Криму. І перші наукові дослідження сягають початку V століття до н. е. А кінець формування етносу як цілісного явища можливо датувати приблизно XVII століттям.

Ще я повинна назвати XIII й XIV століття як ті, що дуже вплинули на формування етносу, а також діалектів мови. У XIII столітті частину громад виселили в Галич та Луцьк, а в XIV — в Литву. Звісно, звідси й пішли діалекти мови: галицький діалект, луцький, а в Литві — тракайський.

Щодо мови, то десь у XIII столітті був значний вплив з Візантії. Тому часто зустрічаються грецькі імена. А от уже після була тюркська мова і її вплив. Однак священною мовою є іврит. 

Щодо релігії, то караїмізм доцільніше вважати віросповіданням, а не релігією. Оскільки караїми мають традиції, але вони не обрамлюють себе якимись правилами, обрядами тощо.

Богослужіння проходять у вигляді збору громади та загальної молитви в єдиному дусі. Читають Сидур, це такий молитвеник, який має загальну структуру з цитат Тори, Псалмів Давида. Але саме наповнення може бути різним, залежно від потреб тієї чи іншої громади.

Читайте також: Наші прапори, і українські, і караїмські, дуже схожі – харківський газзан Дзюба

Про сучасних караїмів та караїмську культурну спадщину

Єлизавета Цареградська: Повернемося до теми караїмів і обговорення проблем. Мені взагалі дуже не подобається формулювати саме в такий спосіб, говорячи, що ми обговорюватимемо проблеми. Але усвідомлюємо, що виклики насправді дійсно значні, і зберігати культурну спадщину в Україні загалом зараз важко, враховуючи те, в яких ми обставинах. А говорячи про корінні народи, які не такі чисельні, то тут важко і поготів. Ви вже зазначали у контексті мови про діалекти, з чого можна зрозуміти, де розселені караїми. Чи розуміємо ми станом на зараз взагалі, яка кількість караїмів є в Україні?

Єлизавета Литвинчук: Останній перепис населення був ще у 2001 році. І тоді було нараховано близько двох тисяч караїмів по всьому світу. Тому ми розуміємо, що пройшло вже 23 роки, і нові цифри страшно уявити.

Єлизавета Цареградська: Так, це справді так. І тому розуміємо, наскільки важко тут може бути у всіх питаннях щодо збереження культурної спадщини.

Чи маємо ми конкретне місце, де можемо прийти й побачити якісь предмети або культурне надбання? Чи є конкретне місце, де це все зберігається? Я розумію, що на цілий музей навряд чи тягне, але принаймні якісь місця, напевно що, мали б бути.

Єлизавета Литвинчук: Я повинна зараз сказати про найбільші центри. Це Чуфут-Кале, що в Криму, який, на жаль, анексований, де ми не маємо доступу. Також були фонди кенас, дві величезні колекції Авраама Фірковича, які він збирав по всій Євразії. Але вони також були конфісковані й вивезені в бібліотеку Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Що зараз з ними — невідомо. 

Зараз ми можемо подивитися архітектуру кенас в Києві, на Ярославовому Валу, 7. Там Будинок актора. Також є в Миколаєві. Є одна, єдина робоча на всю країну кенаса, яка знаходиться в Харкові. 

Також є літературна спадщина. Є опублікований каталог надгробних пам’ятників з описом родових історій. Це насправді дуже цікаво. 

А зараз, в часи повномасштабного вторгнення, основним хранилищем є музей караїмської громади в Галичі. До речі, вони завжди раді провести екскурсії. Тому, хто буде проїздом в Галичі, обов’язково звертайтеся. 

Ну і, звичайно, найцінніше кожен зберігає у своїй родині. Передає з покоління в покоління. До речі, однією з традицій здавна було те, що жінки записували кулінарні рецепти, рецепти лікарські, молитви, славослів’я в книжечки. Ці книжечки навіть мали окрему назву. Мати таку у своєму архіві — це дуже дорого.

Читайте також: Повертатися до караїмської релігії було важко — Авраам Кефелі

Караїми й Друга світова

Єлизавета Цареградська: Щодо збереження пам’яток і взагалі культурної спадщини, то очевидно, що ми не можемо оминути теми Другої світової війни, коли фашисти винищували так багато всього. І я припускаю, що про караїмів теж йшлося. І очевидно, що вони страждали, як і всі. Що відомо нам про караїмів Криму? Можливо, тут є якісь відмінності? Яким був стан справ на час Другої світової?

Єлизавета Литвинчук: На жаль, для жодного з корінних народів це питання не є простим. Але офіційного указу щодо знищення караїмів з боку німецької окупаційної влади не було. Однак, через доноси місцевих, караїмів розстрілювали разом з євреями. Хоча це було не всюди. Ми знаємо багато випадків, коли люди навпаки допомагали сховатися від загибелі. Також було й багато представників караїмів, які достойно носили службу, захищали свої домівки, навіть були нагороджені. В принципі, на жаль, це і зараз відбувається: нащадки тих караїмів мають воювати.

Читайте також: «У 1944-му з Криму виселили не лише кримських татар, а й караїмів, греків і нащадків генуезців», — історик Максим Майоров

Про діяльність «Спілки караїмів України»

Єлизавета Цареградська: Не можу не запитати про діяльність спілки. Мені здається, що це теж є дуже прикметною особливістю. І мені, наприклад, важко уявити, скільки багато викликів і задач ви маєте як організація. Адже, знову ж таки, враховуючи все вище сказане, це справді важкий процес. Тож, чим займається «Спілка караїмів України» наразі?

Єлизавета Литвинчук: На сьогодні основними цілями спілки є, звичайно, об’єднання народу, підтримка братів і сестер. Бо, як я зауважила раніше, нас дуже мало. Тобто ми реально один одному родичі, хоча й дуже-дуже далекі. Тому нам головне змогти триматися разом і багато про себе заявляти й говорити, оскільки нам дуже потрібна підтримка з боку держави.

Єлизавета Цареградська: Яка саме підтримка з боку держави? Я розумію, що інституційна підтримка дуже важлива, коли ми говоримо про поняття збереження будь-чого на державному рівні. Але чи може бути це щось намацальне, особливо зараз, в часи повномасштабного вторгнення?

Єлизавета Литвинчук: Перше і найсильніше бажання, в якому мене підтримає кожна людина, це мир в країні. Як тільки буде розв’язане це питання, ми зможемо озвучувати глобальні питання. Перше — це реалізація закону про корінні народи, який був ухвалений у 2021 році. Він надав нам офіційну змогу чогось вимагати, якщо можна так сказати.

Я не побоююсь зауважити загально, що ми виступали за реституцію та репатріацію. Звісно, в наших реаліях це звучить трохи незрозуміло, але ми хочемо створити Україну, про яку кожен караїм світу знатиме як про батьківський дім, в якому завжди тепло зустрінуть. Тобто, що б не сталося, завжди можна повернутися сюди, зустрітися зі своїми, доторкнутися до своєї спадщини.

Про полікультурний діалог в Україні

Єлизавета Цареградська: Хочу повернутися до того інформаційного приводу, який є причиною нашої зустрічі. Це те, що 21 травня — Всесвітній день культурного розмаїття в ім’я діалогу та розвитку. І мені здається, що про культурне розмаїття, а ще й діалог та розвиток, тут дуже важливо говорити в контексті України як держави й, наприклад, українського населення, титульної нації. 

Ми знаємо, що корінні народи, етнічні спільноти — це люди, які не існують у вакуумі. Тобто, навіть якщо ми говоримо про якесь компактне проживання, це все одно український контекст. І говорити про те, що, наприклад, культура надазовських греків є суто грецькою, але в Україні, нам не випадає. Ми розуміємо, що це набір традицій, якихось особливостей, які сформувалися такими саме тому, що вони, власне, в Україні. 

Чи маєте ви відповідь на запитання про те, як ось цей діалог, розуміння плекати, розвивати, як воно має виглядати наразі в нашому соціумі, чому так важливо цей діалог взагалі підтримувати.

Єлизавета Литвинчук: Про різні культури потрібно говорити відкрито, багато — на масових заходах, в соціальних мережах. Про народи, що живуть тут, повинен знати кожен українець. Бо багатство культур створює підтримку один одного та здорову конкуренцію. А здорова конкуренція запускає розвиток суспільства і держави. Тому, думаю, це якраз той плюс, до якого ми повинні прагнути. І, звісно, умовчувати про корінні народи не маємо права.

Єлизавета Цареградська: І дуже хотілося б тут наголосити про те, що вкрай важливо нам усім долучатися до цього і дізнаватися трошки більше. Це може якось перегукуватися, можливо, з не найкращими нашими досвідами пострадянської або навіть радянської школи, коли нас всіх заганяли в музей, і це було нецікаво, нудно і таке інше. Звісно, що зараз уже все не так. І тому, думаю, що це прекрасна нагода, зокрема, долучитися, сходити в музей, який ви зазначали, якщо буде нагода.

Навіть якщо ви не маєте караїмського коріння, або взагалі не маєте у своєму оточенні караїмів, це все одно наше надбання як держави, як української культури зокрема, тому що вона велика і її розмаїття справді вражає.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі