Перед роковинами повномасштабного вторгнення я подумала, що варто запитати колег: як цей рік змінив вас? Деякі співробітники Громадського радіо пішли на війну, у багатьох — воює чоловік або родич, чи інша близька людина, дехто — повністю змінив журналістську роботу на волонтерські проєкти, декому довелося пережити окупацію, виїзд за кордон, а співзасновник Громадського радіо, правозахисник Максим Буткевич — у російському полоні… Цей рік багато в нас забрав, вибив ґрунт з-під ніг, іноді зробив нас сильнішими, іноді вкинув у відчай, але з упевненістю можна сказати — він усіх нас змінив.
На 3 місяці повномасштабної війни я просила колег з Громадського радіо розповісти, що вони пам’ятають про ранок 24 лютого, коли спогади вже вляглися, перший шок минув і вони як журналісти та просто українці і свідки цього жаху, змогли би сказати про свої відчуття і досвід. Тоді цей експеримент був успішним, я почула багато роздумів, різних досвідів, складних переживань, нині ці спогади є насправді дуже важливими для нас самих та для нашої історії як медіа і громадян.
А ця стаття — це збірка рефлексій, роздумів та відвертості наших колег уже про те, що вони відчувають і про що думають у річницю війни, яка ніколи не мала б із нами статися.
Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної.
«Я часто читаю, як знайомі пишуть про цю війну, що вони почуваються так, нібито досі у лютому 2022 року. Щоразу думаю, що у мене цього відчуття немає. За цей рік ніби минула безмежна кількість часу, окреме життя. Іноді я ловлю себе на думці, що майже не пам’ятаю, як жити те інше життя, яке було до. Весною мене страшенно дратували люди, які писали, що після перемоги ніхто з нас не повернеться у довоєнне життя і що так як було вже не буде. На початку війни здавалося, що ці прогнози про те, що у довоєнному житті треба залишити комфорт, достаток, мирні звички і таке інше.
Насправді зараз я розумію, що це про інше. Про те, що ми будемо іншими, досвід війни змінить нас самих так, що все матиме інші сенси, не відомі нам до 24 лютого 2022 року. Я знаю, що мене він вже змінив. Внутрішньо я не почуваюся такою, як до вторгнення.
Чисто практичні речі, які змінив 2022 рік, теж є. Я навчилася водити машину, бо це тепер про безпеку. Стала дуже невибаглива у побуті, бо навіщо. Ношу термалку і кросівки, бо зручно. Не ношу сукні, бо не можу психологічно.
Влітку я вийшла заміж за коханого і тепер чекаю його з фронту.
Читайте також: «Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого
Здається, що це чекання займає понад половину мого психологічного ресурсу. Водночас ще ніколи, як під час війни, я не усвідомлювала настільки чітко, хто мені дорогий, кого ціную, чого хочу, і чого навпаки не хочу.
Тобто війна таки справді фарбує у чорно-біле і розставляє акценти».
Читайте також: Чому я вирішила взяти собаку під час війни: три історії врятованих пухнастих
«Я завмираю, коли треба розповісти щось про цей рік. Що він мені дав? А забрав що?
У цей рік мені пощастило вижити. Напевно, це достатньо вичерпний опис. Найгіркіший, але й найвичерпніший. Я вижила, уявіть-но тільки — і це категорія, якою я мислю у XXI сторіччі, у європейській країні. Цей рік навчив мене більше не триматися за стіни. Навчив триматися за людей, чим теж, до слова, не зовсім спростив мені життя. Навчив мене тривожитися до панічних атак, а приходити до тями за 40 (приблизно) кілометрів від міста, в якому я народилася і виросла, від столиці моєї країни, де на той час було менш безпечно, аніж за тих згаданих 40 і більше кілометрів. Навчив мене долати панічні атаки — тепер я знаю купу способів прийти до тями, і знаю, що допомагає конкретно мені.
Цей рік позбавив мене: апетиту, нормального сну, бажання і навіть спроб спланувати щось далі аніж за тиждень (а часом і пару днів), ілюзій щодо історії своєї родини, цінностей, у яких я зростала, та хибного уявлення, щó то таке живе на північ від моєї країни.
Цей рік навчив мене: плакати до відключки, сприймати звук літака як загрозу, що метро — дуже безпечне місце (не дарма воно мені завжди подобалось), що люди змінюються кардинально, що люди не змінюються в принципі (навіть кровожерливість росіян — не аргумент), що мовне питання досі найбільш дискусійне, що можна радіти теплому чаю у цю секунду, коли не прилетіло жодної поганої новини, що найбільше, чого я боюсь (тваринним страхом, до заніміння кінцівок) — що мою дитину скривдять (не хтось абстрактний, а росіяни, які можуть вбивати, ґвалтувати, калічити дітей), що родина — це далеко не завжди ті, хто рідний тобі по крові, що є значно міцніші зв’язки, що притомна клумба біля моєї хати буде лише у випадку, якщо нею займатимусь не я, що нам взагалі не треба було стільки електрики раніше, що бути українцем або українкою — непроста задача, що від визначення своєї ідентичності, часом, залежить, чи буде у твоєї дитини майбутнє.
І найголовніше: немає такого, чого б Україна не подолала».
Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.
«Мабуть, всі напишуть, що це був непростий рік — рік великої війни. Вона вже не десь там, в іншій країні чи на сході України, вона — у тебе вдома. За цей рік я, людина, яка ніколи не вважала себе бучанкою, бо народилась я не тут, мешкаю всього років 10 та й завжди мріяла про столицю, зрозуміла, як Я ЛЮБЛЮ БУЧУ! Як я хочу жити все життя в цьому маленькому, красивому містечку, в яке так підло, грубо й ненажерливо влізли росіяни.
Як я хочу, щоб місто знову ожило, а з очей його жителів та жительок зникли сльози та сум. Коли я повернулась сюди після деокупації, я багато ходила Його вулицями й дихала Його повітрям. Воно мало запах волі. Запах видертої з пащі ворога, але волі. Я згадую, що не могла ним надихатись. Я дивилась на знищені складські приміщення у мене під вікнами, на розтрощені будинки, на зруйнований «Епіцентр» і на сотні свіжих могил на нашому кладовищі. Тепер ми всі знаємо ціну волі. Ціну життя у своїй країні, у своєму місті й у своєму домі. Однак зараз Буча оживає: будинки відбудовуються, навколо будівельного супермаркету виріс паркан і там вже йде масштабне будівництво. Але кладовище… воно поповнюється.
І ти знову розумієш, що війна не десь там, не на сході України, вона — у твоєму домі».
Читайте також: Правда і тільки правда — єдине, що ми можемо протиставити російській брехні про Максима Буткевича — батько полоненого правозахисника
«Одного дня я вкотре подивилась у дзеркало і помітила дещо нове — глибоку лінію на переносиці. Придивилась пильніше. Дійсно, мімічна зморшка від насуплених брів. «Воу, тобі 22, не думала-не думала». Так, дуже банально, я усвідомила, що війна дійсно лишила на мені слід.
Пишу і ловлю себе на думці, що це звучатиме жахливо, але у мене не було такого гострого відчуття усвідомлення себе в моменті, в реальності, навіть коли на очах хитався будинок від прильотів, гупало ППО чи мій Херсон потрапив під окупацію. Мене здивувала ця пряма лінія на обличчі. І це притому, що я спокійно ставлюсь до вікових змін або певних неідеальностей тіла. Просто саме в той момент я усвідомила, що проблеми зі сном і харчуванням, які виникли після 24 лютого, — це не привід віджартовуватись.
Я зрозуміла, що моя підозріла спокійність у відповідь на всі події — ніщо інше як захисний механізм, який дозволяє трохи абстрагуватись від вимушених змін у моєму житті, який дозволяє не проживати глибоко кожну особисту історію, про які ми розповідаємо у нас на Громадському радіо. Це дозволяло триматись більшу частину часу.
У зв’язку з річницею великої війни, що невпинно насувала, я вирішила проглянути свою галерею у телефоні — вона часто зберігає спогади, які стираються з пам’яті. Знаєте, яким було перше фото, зроблене 24 лютого? Приготований мною рамен. Серйозно, у той день я в обід готувала рамен, тому що напередодні планувала це зробити. Так я намагалась повернути речі на свої місця, очевидно. Можливо, частково мої дії зумовлені стоїцизмом, який гартувала в собі зі школи.
Це те, за що я собі вдячна. За те, що намагалась шукати опору у зрозумілих і близьких речах. За те, що намагалась шукати щось позитивне.
Щоб отримати хліб, треба вистояти чергу? Зате всі живі. Ще й пізніше сусідка примудрилась спекти свіжу буханку і поділитись. Казка! (В окупації ми не голодували, бо встигли закупитись продуктами. Але такого смачного хліба, здається, я ніколи не їла).
Читайте також: «Вижити і зрозуміти сенс існування»: регіональні кореспондентки Громадського радіо розповіли про свій рік великої війни
Виїжджаємо з рідного міста через окупацію? Нічого, робота віддалена, прорвемось.
Будемо жити вдесятьох і з собакою у двокімнатці? Зате діти кумедні, кав’ярня поруч з домом і повітря чисте.
Я повністю перейшла на українську. Дозволила собі говорити вільно, невихолощено, а ще лаятись рідною. Бо українська — це не тільки про високу культуру і тим паче не про мову села. Це про життя таке, як воно є. Про те, як ми думаємо, сваримось, кохаємо. Я також зрозуміла: якщо виростав у зросійщеному середовищі, будеш вбивати у собі малороса ще дуже довго. Навіть якщо тепер знаєш, як саме Росія культурно окуповувала твій регіон і твоє інформаційне оточення у дитинстві. Навіть моє ім’я, Сніжана, більшість мого життя писалось і вимовлялось через «е».
Я зрозуміла, що мене тригерить російська. Злюся зараз, страшне. Хоча, знову ж таки, я виростала в російськомовному середовищі і була російськомовною. І вважаю, що року вже більш ніж достатньо, щоб говорити мовою рідної України — і неважливо, скільки років ти до цього говорив російською. Якщо саме твоє нутро не противиться російській, тоді у мене виникає питання, чи справді людина має українську ідентичність.
***
Зараз більшість днів прив’язана до дому, на відміну від минулого життя, коли я була на навчанні/роботі/соціальних активностях по 12-14 годин на добу. Зараз робота — у ноутбуці, нове хобі, яке відкрила для себе під час великої війни — теж у ноутбуці.
Якщо чесно, я відвикла від активного спілкування з людьми, адже всі мої друзі розкидані по Україні та світу. Однак одного дня я випадково на вулиці зустріла дівчину, теж ВПО, яка розділяє мої інтереси, тож ми почали постійно вигулювати себе на свіжому повітрі і знайшли місцеву організацію, яка влаштовує різні заходи для вимушених переселенців та місцевих. Це стало для мене необхідним виходом за межі комфорту (як я писала раніше, я просто відвикла від людей). Ми почали ходити на лекції, обговорення, згодом я ще й почала трохи співати там і ми примудрились концерт для своїх зробити. Іноді наважитись на щось таке, нове, мене змушує думка: «Життя й так коротке, а зараз взагалі будь-коли прилетіти може. Усім все одно на твої помилки, які часто тільки ти й бачиш«. Хоч і складно, але намагаюсь пробувати, виходити за власні рамки.
Чим довше розповідаю про свій рік, тим більше згадую. Тим більше хочеться написати.
Однак у підсумку напишу коротко: цього року у мене забрали дім і спокій моїх батьків, але я почала повертатись «до джерел» — вивчати сучукрліт, забутих художників, заглиблюватись ще більше в історію. І впевнена, що це і є шлях до перемоги. Це те, що люди у тилу мають робити».
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
«Дивний час: то каву п’ємо, то від бомб ховаємось», — сказала героїня фільму «Еймі і Ягуар», який розповідає про події Другої світової війни. Мені ця фраза дуже відгукнулась.
Наче вчора колега відраховував: 10, 9, 8, 7… до прямого ефіру зранку 24 лютого. А я до останньої секунди не знала, що сказати. «Доброго ранку, дорогі слухачі, почалась велика війна?».
А вже сьогодні я пишу текст, який приурочений до річниці вторгнення. І наче, з одного боку, цей час пройшов непомітно, а з іншого — минула ціла вічність. З одного боку, я живу новинами, ефірами та аналітикою про безжалісну війну, з іншого — продовжується звичайне життя.
Звичайне, але не звичне. Війна змінила, мабуть, кожну та кожного з нас. Я ж, у першу чергу, змінилась зсередини. Рішення почали прийматись швидко і без остраху. Сумнівів майже не залишилось. Бо завтра в твій будинок може прилетіти і післязавтра вже не буде. Встигнути жити — це принцип, яким я послуговуюсь від початку повномасштабного вторгнення.
Зараз згадую, що дуже хотіла поїхати на пляжі Херсонщини, але все відкладала, бо «куди та Херсонщина подінеться». Планувала більше побачити Донецьку область, але завжди знаходились більш нагальні справи. «Потім, — думала я собі, — встигну». Тут коментарі зайві.
Тепер же я намагаюсь встигнути прожити все те, що відкладала на потім. Більше цінувати моменти. При цьому не страждати від неспроможності планувати власне життя. Останнє далось найскладніше.
Іронічно, але велика війна дійсно може навчити.
Бути в потрібному місці, з потрібними людьми. Не нехтувати власними бажаннями. Не ігнорувати почуття. Кричати, якщо хочеться кричати. Плакати, якщо є таке бажання. Ненавидіти. Кохати. Дозволяти почуття та емоції. І приймати рішення тут і зараз».
«Мене цей #ріквеликоївійни навчив мовчати. Хоч я вважаю, що жодна та жоден з нас не мали б це проживати, що досвід усіх — цінний, та мені особисто стало дуже складно бути вразливою у публічному просторі. І на відміну від багатьох знайомих письменниць, які дають голос Україні по всьому світу, затихла й моя поезія.
Мені занадто тривожно, що переживання цивільної у відносно безпечному просторі (ніде більше не безпечно, звісно, але Київ зараз — не гаряча точка), у цілій квартирі, з кішкою, близькими поруч та невтраченою роботою можуть бути триґером для тих, хто проживає намацувальний біль, втрати, хто мерзнуть в окопі, захищаючи й таких, як я. І аби не тривожитися зайвий раз, випадково не бути нечутливою — я обирала менше говорити.
Цього тижня ми з Громадське радіо запустили спецпроєкт #ріквеликоївійни. Спецпроєкт історій найрізноманітніших людей про те, як цей страшний рік нас змінив. Тож, дякую дорога Олена Ребрик, завдяки тобі ділюся і я. А ті, у кого це може викликати негативні емоції, краще не читайте далі.
Цьогоріч я не взяла в руки зброю — і відчуття сорому та провини стало моїм найближчим другом. Коли мене питають «як справи?», як і більшість з нас, я відповідаю: «Жива». Бо я не знаю, як мої справи. І чи варто про це говорити. Моя стратегія: точно не відповідати на це питання чесно, коли питають військові. Я не кажу, що ця стратегія правильна, але обираю бути спокійною підтримкою. Я жива, все гаразд.
А за цим фасадом уже пів року я на антидепресантах з діагностованою депресією, щотижневою психотерапією та небажанням існувати. Але це скочування у прірву почалося задовго до вторгнення, загострилося за місяць до, а зараз — я цілком комфортно почуваюся у своїй дірі, бо все навколо стало прірвою. Час водночас спинився ще тоді, у січні. А водночас і летів цьогоріч, як ошпарений: осінь, наприклад, геть не пам’ятаю. Чи була у нас осінь?
Згадую, як знайомих з-за кордону найчастіше вражали дуже прості речі: «Ого, у вас є екскурсії містом під час війни. Нічого собі, ти готуєш сніданок під час ракетного обстрілу. Невже ви реально організовуєте вуличні літературки зараз?». Прості речі — життя під час війни. І я думаю, що всі ми, навіть ті, хто у відносній безпеці, — ого.
Бо попри усе — ми не спинилися жити, не втратили жагу до боротьби.
Я не хочу думати про «уроки» цього року, про «можливості» чи корисні зміни в мені, які він приніс. Так, наше вміння триматися, підтримувати одне одного, гуртуватися — це круто. Але війна не приносить ні*уя позитивного, як би я себе не обманювала.
Цьогоріч я — це багато злості та розчарування, багато втоми та тривоги. А ще — залізна впевненість у тому, що росія обов’язково буде знищена».
«Початок повномасштабки на кілька днів позбавив мене письменництва, зникла навичка оповідачки, що завжди в мені жила: жити, відчувати і водночас переповідати, що відбувається. Це зжер страх. Я відчула вперше таку тваринну застрашеність.
За пару днів все повернулося, хоча мені здавалося, що це тривало дуже довго, але месенджери, нотатки, фото комп’ютера в телефоні, здивували мене тим, що я доволі швидко себе опанувала. Цей час дав мене зрозуміти мою силу і рівень відповідальності. Людей. На кого можна покластися, а на кого — ні. Навчив приймати допомогу беззастережно і вдячно, я звикла давати, тепер вмію приймати. Мої професії і навички дозволяють допомагати людям і собі. Навчилася зберігати оптимізм під час стану зажуреності і втрат, цінувати людей, відчувати високу залежність від себе і людей, і звіриків.
Зрозуміла, яким високим може бути мій рівень агресії, — щоб це потребувало фахової допомоги. А ще я зрозуміла, як я на рівні фізіології відчуваю місто, Київ, як місту бракує любові, і вперше подумала, а чи не піти мені згодом до місцевого самоврядування, бо місту потрібні люблячі та відповідальні управлінки.
А ще весь час думаю про те, що нам доведеться наново вчитися говорити між собою, створювати абетку чутливості, і це порозуміння, пробачення і прийняття своїх, відторгнення інакших, страхи, журба, втрати, шалена сміливість, героїзм, згуртованість, межеві емоції, втома і вигорання стануть викликами, яким треба давати раду».
«Уже намагаючись зібрати докупи свої думки, аби написати щось про те, як мене змінив цей рік, я зрозуміла, що дуже мало насправді відрефлексувала. Здається, що історій, болю, смертей, несправедливих розлук і подій, які вже ніколи не відбудуться, стільки, що якщо почати заглиблюватися, спробувати розкласти все по поличках, «прожити», як кажуть психологи, то не вивезеш. Тому мені спокійніше ніби трохи обмежувати себе в цьому.
Мене навіть якийсь час хвилювало те, що я не плачу над кожною записаною історією. Бо, «а що якщо я стала надто цинічною, що якщо я не зможу розказувати історії людей, бо мені буде байдуже». Тоді мій хлопець порадив ставитися до цього, як до свого роду «нагороди» від моєї психіки. Бо якщо це дає мені можливість працювати, вислуховувати десятки людських історій і при цьому не впасти у депресію чи не спитися, то чому б і ні?
Крім того, за цей рік, я дещо переглянула свої пріоритети — на перше місце вийшли мої близькі, тоді як матеріальне перемістилося кудись зовсім униз списку. Воно не лідирувало і раніше, проте саме повномасштабка дала зрозуміти, що можна поїхати у відрядження на початку лютого з ноутом, камерою і парою комплектів одягу і з цим же набором речей евакуюватися і жити ще місяці в іншому куточку країни, спати на підлозі у спальнику по кілька годин і розуміти, що і так ок, бо головне, що серед своїх і аби з близькими все було добре.
За майже місяць «в евакуації» в Ужгороді я зрозуміла, що це не для мене. Я хочу бачити все, що проживає моя країна на власні очі, бачити війну в різних містах і селах — на деокупованих територіях, в мирних містах і в прифронті — аби ніколи не забути, аби передати ненависть до російської армії і Росії в цілому своїм дітям, аби в суперечках з ліберальними росіянами чи недовірливими європейцями впевнено говорити: «Це не так, я бачила».
Хочу бути тими ще одними ручками, які можуть зафіксувати реальність на фото чи відео, аби знову ж таки через роки не затерлось, не загубилося, не здалося, що то лиш вибрики пам’яті.
За рік роботи журналісткою в країні, де триває війна, зрозуміла, що все складніше залишатися відстороненою і обʼєктивною (як того потребують стандарти), бо ти не можеш абстрагуватися від всього, що відбувається, якщо це все не «десь», а в твоїй країні, помирає не «хтось», а твої друзі.
Не можеш не допомогти людям зібрати гроші на відбудову розбитого будинку чи не говорити про важливість примусової евакуації дітей із зон бойових дій, коли бачиш малих, які лишаються у Бахмуті на сьомому місяці наступу росіян на місто…».
Читайте також: «Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини
«По пунктах:
Що змінилося у моєму житті: зникла впевненість у завтрашньому дні.
Коли ти солдат, то являєш собою найнижчу ланку в усьому цьому «дурдомі». Ти ресурс, який може виконувати завдання (копати, стріляти, ходити, лежати тощо). Вийти з цієї системи ти не можеш (лише через смерть, важке поранення тощо). Керувати своїм життям — теж. Неважливо, ким ти був до війни — професор з мікробіології чи будівельник на заробітках у Польщі.
Намагаєшся частіше спати, бо сон допомагає забутися, абстрагуватися. Поняття, що я втомився чи не можу — не існує. Стаєш максимально цинічним, живеш одним днем. Спочатку, поки не було усвідомлення, куди я потрапив, було простіше. Потім відбувся етап прийняття реальності. Адреналін майже зник від подій. Виглядає це так: завжди сонний, злий Сміян, якого вчать життя випускники військової кафедри, колишній кур’єр глово чи ще хтось…
Мої проблеми зараз виглядають так: щоб дров для буржуйки вистачило, щоб морозу сильного не було, щоб ракета не прилетіла, коли ти спиш.
Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
На проблеми зі здоров’ям усім все одно: проблеми з серцем/колінами/просто застуда — забудь). Найголовніша проблема — це відсутність якогось дедлайну щодо закінчення війни, ти не знаєш, коли чекати ротації хоча б. Про відпустку для військових — теж забудь, як відпустять, то добре. Але є багато крутих людей навколо, що мотивують.
Що змінилося у житті моїх близьких (тепер це тільки мама): дядько, брат моєї мами, що допомагав їй (їй уже 60) просто не витримав всього цього і повісився. Довелось мамі вирішувати самій усі похорони та займатися ревізією хати після того, як тіло провисіло тиждень на спеці. Схожа історія була в родича мого друга, в якого не витримало серце під час чергової ракетної атаки по Києву. Теж знайшли через тиждень.
Тепер мені ще треба кожен день заспокоювати в режимі онлайн не тільки себе, а ще й матір. Також багато хто з друзів втратив житло, на яке довго збирав (Ірпінь, Буча). Хто знає, як їм тепер. Навіть з радіо знаю деяких людей таких. Ще можу додати про зміну вектора життя моїх колег — військових. На 180 градусів, чи якось так. У багатьох вже нема цього самого життя».
«Це був рік величезних втрат і намагань шукати справи, які би перетворювали лють до Росії на допомогу Україні — військовим, завдяки яким у мене є «сьогодні», та постраждалим від цієї жорстокої війни. Я також намагаюся знаходити сили думати про цей рік як про свій особистий шанс переглянути підхід до життя. За цей час я змінила роботу, почала вчитися водити авто, чого раніше дуже боялася, пройшла кілька навчань, зокрема з тактичної медицини. Вірю, що такий шанс на «ревізію» зараз є у кожного і кожної, хто вижили.
У 2022-му у мене з’явилася нова роль, в якій я почуваюся дуже дивно. Тепер я дружина військовослужбовця. Сергій, мій чоловік, залишив нашу квартиру 24 лютого, в перший день повномасштабного вторгнення. Вранці він купив берці, а після обіду сів в авто знайомих. Звичайно, прощаючись, ми усвідомлювали, що це може бути остання наша розмова. Я турбувалася, що він забуде щось потрібне і спитала, чи треба принести каримат, а Сергій вибачився, що має їхати від мене, і сказав, щоб я не лишалася сама в разі чого. Наступного разу ми побачилися за кілька місяців.
Цей час я намагалася підтримувати наших батьків, сестру та інших родичів, які живуть у Харкові, а вони намагалися підтримувати мене, розповідаючи, як їхні справи. Спілкування у ті дні абсолютної невизначеності дуже допомагало триматися.
Дивлюся на Сергієві фото із зони бойових дій і дивуюся, як можна бути таким бадьорим й усміхненим, коли ніч перед тим проспав в окопі під дощем. З однієї з його бойових світлин я намалювала акварель до річниці нашого весілля. Тепер вона стоїть на полиці як чергове свідчення пройденого шляху.
Цей рік показав мені, як багато ми з чоловіком маємо друзів і подруг, готових підставити плече. Нам вдавалося знаходити практично усе найнеобхідніше для Сергія та його побратимів, збори завжди підтримували, з логістикою допомагали. Я переконана, що серед тих, хто читає цей матеріал, є люди, які нам допомагали, тож нагадаю: ваша участь дуже цінна. Хоч наразі я не працюю на Громадському радіо, велику частину цього важкого року ми були разом, і саме за допомогою колег ми провели перший масштабний збір для мого чоловіка і його побратимів.
Зараз Сергій на реабілітації після травми, тож ми маємо можливість спілкуватися про те, що сталося, і про те, що на нас чекає. На жаль, ми часто говоримо про поранення, похорони, згадуємо знайомих бійців, які загинули. Не так давно ходили на прощання з надзвичайно світлим чоловіком, патріотом і борцем — Олегом Юрченком. Ми раніше спілкувалися родинами, а тепер його дружина Людмила сама роститиме 5-х дітей.
Війна — це завжди біль, сльози і втрати, які неможливо забути, але я дуже сподіваюся, що цим шансом на перегляд власного життя скористається багато людей, і ми станемо більш зрілим й сильним суспільством, здатним гідно прийняти й підтримати ветеранів та ветеранок, а також допомагати родинам загиблих, аби військові відчували свою цінність.
Це непросто, але на Перемогу не можна лише чекати, її варто наближати і готуватися до неї, адже за наші життя заплачено неприпустимо високу ціну».
«Я кілька днів намагалася написати цей текст (і редакторка знає, що віддала його буквально останньої хвилини, коли дедлайн практично минув), і кожного разу не знала, із чого почати. Частково тому, що, мабуть, підсвідомо не хочеться згадувати життя до повномасштабної війни і порівнювати його з тим, що ми маємо зараз. Не порівнювати і жити тим, що є зараз — це, мабуть, одна з найважливіших навичок «психологічного виживання», якому мене навчила війна.
Десь у кінці весни я зрозуміла, що якщо і згадую довоєнне життя, то радше з ностальгією, як це буває зі спогадами про дитинство. Я не сумую за ним, бо знаю, що воно не повернеться — але також через те, що відчуваю, що найважливіші спогади, людей, стосунки із цього життя вдалося зберегти і зараз.
Я також багато думаю про те, що у певному сенсі війна вже назавжди залишиться з нами — навіть коли бойові дії вже закінчаться і Росія капітулює (а в капітуляцію Росії я щиро вірю). Але досвід цих років — так само як і теплі спогади дитинства, і ностальгійні спогади нашої «довоєнної молодості» — завжди буде зі мною, вже до кінця життя. У цьому немає нічого трагічного, я радше відчуваю через це більшу відповідальність — щоби зберегти спогади і пам’ять про тих, хто вже не побачить перемоги України за свого життя. Я не знаю, який є найкращий спосіб це зробити. Як людині, що працює з історіями (у журналістиці і в письменництві), мені би, мабуть, хотілося втілювати цю пам’ять у текстах, аби люди, які не пережили того, що пережили ми, колись змогли би відчути певну спільність досвіду завдяки художній літературі чи репортажу.
Мабуть, я найбільше боюся того, що ця війна залишиться лише страшним досвідом нас — кількох поколінь людей — який взагалі не розумітимуть наші діти чи наші однолітки в інших країнах. Можливо, мені так наївно видається, що розуміння може врятувати нас від повторення історії. Але я не знаю, чи це правда. Точніше, знаю, що вже кілька разів те, що вважали розумінням, не врятувало нас від війни в Югославії, окупації грузинських, українських територій і зрештою повномасштабної війни Росії проти України.
Я майже ніколи не думаю і не уявляю якихось конкретних днів, що настануть після перемоги — не можу собі цього дозволити, цей час все ж залишається абстракцією (попри те, що я у нього твердо вірю). Але я багато думаю про «завтра» у ближчих часових категоріях і дозволяю собі будувати плани на найближче майбутнє.
Зберегти здатність думати про майбутнє — це ще одна дуже важлива навичка війни».
«Ця велика війна забрала у мене аж цілий рік, у якому могли бути теплі враження від київського вечірнього Дніпра, замилування заходом сонця десь на Поділлі чи блукання годинами у різних книгарнях у пошуку останнього примірника якоїсь книжки.
Натомість я отримала супертренінг із виживання тривалістю аж у рік. І досі не знаю, як закінчиться цей тренінг.
Рік, коли пріоритети викристалізувались. Рік, коли я вперше чітко розумію, що я уже нічого не боюсь і я уже все можу. Рік, коли є мить тут і зараз, і її треба використати максимально. Рік, коли внутрішнє світло таки не згасло, хоча здавалося, що жевріє вже попіл.
Але цей рік стер останні краплі меншовартості, сумнівів, ніяковіння і вагань. Я примножила силу, віру у свої можливості, неймовірну лють до русні і гордість за нас усіх.
І вдячна собі за давні принципи, яких трималась сильно: знати, який рід за тобою стоїть, розвивати мову, вчити історію і пильнувати ворогів. І з роком великої війни ці принципи у стократ підсилились.
Моя вдячність, гордість і безмежна шана усім захисникам і захисницям. Це особистості, які «пишуть» історію України набіло: без наративів, у боях, з кров’ю і потом. Вони — нова віра і єдина надія на порятунок.
Все буде Україна і перемога».
«Мені хочеться вірити, що цей рік змінив мене на краще. Хочеться вірити, що я став сильнішим (як морально, так і фізично) і витривалішим. Став більш адекватно сприймати проблеми. Загалом можна все це описати таким чином: у мене піднявся «больовий поріг» у контексті реакції на стрес та проблеми.
Однак я також почав частіше стомлюватися. З’явилися певні проблеми з тиском, яких не було до цього. Періодично я задумуюся, чи моя витривалість насправді не є певною апатією та байдужістю. Коли до проблем ставишся як до буденного фактору. Людина все ж таки живий організм, а всі організми пристосовуються до умов навколишнього середовища.
Іноді у мене є відчуття, що я не маю морального права говорити про свої проблеми. Тому що проблеми тих, хто захищає нас, є значно більшими. Однак у будь-якому випадку, я вважаю, що загальна тенденція особистих змін за цей рік скоріше позитивна. Можливо, я тільки хочу так вважати, але це вже питання для психолога після війни.
Що цей рік забрав у мене? Можливо, це буде дещо примітивна відповідь, але саме під категорію «забрав» потраплять тільки 2 епізоди: поїздка до Хорватії, яка мала б відбутися весною 2022 та випускний в університеті. Це те, що саме втрачено. Решта планів просто були відтерміновані. Деякі з них були відтерміновані на роки.
Я часто чув від друзів, що ця війна забирає у нас найкращі роки життя. Сам намагаюся про це не думати, але усвідомлюю, що я просто боюся про це думати. Ще з дитинства я «помішаний» на темі нашої смертності. Завжди лякав той факт, що я колись помру і на цьому все. Через війну такі думки відвідують частіше. Можливо, можна розглядати це як те, що війна «принесла» мені. Але очевидно, що це негативна новинка.
Щодо більш позитивного «завдяки» війні. Можливо, війна дала мені більш чітке розуміння та візію мого подальшого життя. Планів на майбутнє. Я маю на увазі далеке майбутнє — на роки. Також я помічаю за собою, що почав значно активніше працювати на це майбутнє, розвиватися в тих сферах, які потрібні для моєї візії майбутнього. Частково я навіть знаходжу в цьому заспокоєння та певний спосіб розслабитися. Це стабільність у нестабільному світі. А дефіцитне завжди цінується.
Вище я вже писав про те, що цей рік зробив мене витривалішим та стійкішим. Я б не хотів називати це словом «подарунок». Радше це вимушена реакція організму задля того, щоб вижити. Але, безумовно, це гарна зміна.
Щодо емоцій, які я відчуваю. Зараз це вже точно не ті емоції, які були на початку війни. Я добре пам’ятаю 5-ту годину ранку, коли я прокинувся від звуку сирени, вийшов на кухню та почув від бабусі: «Едік, війна. Росія напала». Тоді я стояв секунд 10 на місці. У той момент не було шоку насправді. В університеті я вивчав політологію і через призму цієї науки можна було чітко побачити те, у що так не хотілося вірити: «він все ж таки нападе». Тому не було шоку. Але було відчуття розгубленості і небажання вірити, що це сталося. Потім був страх. Періодично страх є і зараз. Однак більшість думок зводяться до того, що я маю робити те, що я роблю. Я маю пережити цю війну, тому що попереду дуже багато роботи. І після війни також. Особливо після неї.
Тому які емоції у мене є зараз? Ненависть. На жаль. Але це не ненависть, яка мене випалює. Вона мотивує. Із неї виходить відчуття обов’язку. Обов’язку стояти і працювати, не опускати руки і не тікати, а працювати на майбутнє».
«Моє життя змінилося з першим вибухом, який пролунав 24 лютого близько 6 ранку. Тоді я поїхала зі свого дому. З одним рюкзаком, документами та кішкою. Більше я туди не поверталася. І не повернусь. Мій дім став не моїм. Це перше, що забрав у мене цей рік. Дім.
Я не бачила своїх рідних 365 днів. Не обіймала свого дідуся, не тулилася до батька, не заплітала племінниці коси. 365 днів ми не сиділи на кухні до ранку з розмовами, не дискутували щодо кінця світу та не з’ясовували, чиї квіти краще. Складно не бачити так довго тих, з ким почуваєшся щасливим і захищеним. 2022 рік забрав у мене ці відчуття. Але дечому навчив.
Цей складний і страшний рік навчив мене завжди бути готовою. До всього. Мати в голові алгоритм дій. Рюкзак, документи, гроші. Навчив розраховувати тільки на свої сили. Вірити тільки в себе. Довіряти тільки собі. А ще я дізналася, що я сильна. Я завжди це знала. Але зараз я наче та Супержінка, яка може буквально все. Чи хотіла я цього? Ні. Але я рада, що тепер це знаю.
2022 рік змінив мене та мої погляди на життя. Назавжди. Знаю, що маю цінувати кожен день. Знаю, що маю жити. І любити. Україну і себе».
«Твої чи мої, я не знаю вже де, руки чиї.
Я іду навпростець, поміж нових могил,
Іду навпростець, де ніхто не живе.
Я іду і молюсь, поки сонце зійде.
Іду і молюсь, поки серце ще б’є
Я іду навпростець, поміж свіжих ран
Іду навпростець
У свій храм
За цей рік це слова єдиної пісні, яку я змогла написати. Випадково, без намагання чи натхнення. Така річ, як натхнення тепер серед інших, про які я молюся щодня. Але спочатку, кожної ночі, як і в березні під віддалений гуркіт артилерії, так і сьогодні, під безперервний метроном смертей у голові, я прошу тебе, Боже, захисти військових, волонтерів, медиків, енергетиків, комунальників, працівників критичної інфраструктури, вчителів, фермерів, лікарів швидкої, цивільних, біженців, касирів, дітей і літніх, юних, зрілих, жінок, чоловіків, — захисти мій народ, де би хто з них не був.
Я не розумію, чому небо не впало на голови всього світу, чому гори не зійшли з місця, чому не згасло сонце, і не зник весь всесвіт у той момент, коли впала російська бомба на Драмтеатр у Маріуполі, коли російська ракета влучила у вокзал у Краматорську, коли дівчина із дощиком в руках простягала руки до рятувальників на руїнах свого життя у Дніпрі, коли рука жінки з Бучі торкнулася землі востаннє, коли діти задихалися від страху у підвалах міст під вогнем, коли близькі люди мали розлучитися, коли села і міста стирали з лиця землі.
Нашої землі. Наші села. Наші міста.
Якщо кожен удар серця до кінця моїх днів прозвучить у мені в пам’ять про кожну дівчинку, що мріяла, кожного хлопчика, що сподівався, кожну жінку, що любила, кожного чоловіка, що вірив,
я би хотіла стати церковним дзвоном».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS