Анастасія Багаліка
У Маріуполі під обстрілами, проговорювали рецепти, щоб не забути, хоч і не знали, що буде далі — підприємиця
Автор
Маріуполь не був адміністративним обласним центром Донеччини. Але після 2014 року по праву став її серцем, адже залишився найбільшим неокупованим містом області. Всі ми знаємо, що у 2022 році місто відстояти не вдалося і зараз воно відділене від нас лінією фронту, зруйноване російськими бомбардуваннями, знекровлене масовими вбивствами. І хоч ніхто поки не готовий назвати вголос скільки цивільних загинули у Маріуполі, ми розуміємо, що це десятки тисяч людей.
Сумним вийшов початок. Це черговий випуск проєкту «Економічний анамнез», його авторка і ведуча Анастасія Багаліка і розмова Донеччину.
Довідка «Економічного Анамнезу»:
Донецька область має площу 26 517 кілометрів квадратних. До російського вторгнення Донеччина була найбільш густонаселеною областю України. У 2014 році тут проживали майже 5 млн людей, а у 2020-му — 4,2 млн. На той таки ж 2020-й рік на непідконтрольних територіях Донеччини та Луганщини разом проживали майже 1,6 млн людей. Скільки з них саме на Донеччині — не уточнювалося.
Область розташована на південному сході України. На заході межує із Запорізькою та Дніпропетровською, на північному заході — з Харківською й на північному сході та сході — з Луганською областями України. З півдня область омивається Азовським морем. На сході та південному сході має кордон з російським агресором. Адміністративним центром є місто Донецьк, але оскільки з 2014 року місто окуповане, то тимчасово роль адміністративного центра і по нині виконує Краматорськ.
«Економіка Донеччини — це те, що нам залишилося після розпаду Радянського Союзу»
Стан справ в області майже 10-річної давнини пригадувати не легко. Цифри, люди, підприємства — усе змінилося. Але точно можна сказати, що до початку російського вторгнення у 2014 році економіка Донеччини, попри значний потенціал, мала радянський фундамент, пригадує доктор економічних наук, професор Приазовського державного технічного університету Михайло Верескун:
«Варто зрозуміти, що, так чи інакше й економіка Донецької області, й економіка всієї України — це те, що нам залишилося після розпаду Радянського Союзу. Удалося так чи інакше пристосувати металургію, вугільну промисловість. Тобто те, що йшло на експорт. Вижили якісь частини галузі машинобудування. Це насамперед Новокраматорський машинобудівний завод. Машинобудування Маріуполя, на жаль, було втрачене. Приладобудування, важке машинобування на Донеччині переважно втрачене. Залишився видобуток ресурсів: сіль, вапняк і таке інше. Тобто це була така насамперед ресурсоорієнтована економіка».
Як змінилася економіка Донеччини після 2014 року
Російське вторгнення 2014 року змінило геть усе, каже Михайло Верескун:
«Економіка — це насамперед логістика, ланцюги постачання, ланцюги взаємодії. Маріуполь став логістичним центром того, що залишилося. А до того головним логістичним центром була Донецька агломерація. Всі залізничні, автомобільні, авіаційні шляхи, трубопроводи — усе йшло через Донецьк. Із захопленням Донецька все це довелося перебудовувати. Я вже не кажу про втрату інших галузей. Наприклад рекреаційна галузь, все узбережжя Азовського моря, починаючи від Бердянська і закінчуючи Новоазовськом, була орієнтована в основному на мешканців Донецької та Луганської області. Ці люди приїжджали, відпочивали влітку і це було вигідно для усіх».
І якщо замість жителів Донеччини та Луганщини на узбережжя Азову почали приїжджати, щоб відпочити, люди з інших регіонів, то в інших галузях не всім пощастило знайти нових клієнтів і нові ринки.
«Про якийсь особливий розвиток мені важко казати. Тут швидше йдеться про виживання і вміння зберігати те, що є. Звісно, перебудовувалися ланцюги постачання. Залишилася єдина залізнична мережа через Запоріжжя. І ми знаємо як це ускладнювало транспортне сполучення для південної частини Донецької області. Також відсутність прямого сполучення через Донецьку трасу на північ ускладнило сполучення з іншими регіонами», — додає Михайло Верескун.
За його словами, область виявилася логістично розірваною навпіл:
«Залишилася північна агломерація: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка. Ну і південь — Маріуполь і все, що його оточувало. Дуже важко було побудувати взаємодію. Але впоралися. Хоча у металургів виникали складності з постачанням сировини. Буди складності з постачанням природного газу, електроенергії, води. Все це треба було перебудовувати. так чи інакше за 8 років вдалося це все перебудувати, але сказати, що це все стало ефективніше я не можу».
Відчуття тимчасовості справді було. Усі чекали деокупації та об’єднання регіону, пояснює Михайло Верескун:
«Так чи інакше вся політика будувалася на тому, що все це тимчасово. Все, що ми тут і зараз будуємо в тих умовах, які є. Маю на увазі проміжок часу з 2014 по 2022 рік. Що все це якісь тимчасові заходи, які мають нам допомогти зберегтися, розвинутися, а далі будемо робити так, як потрібно».
Читайте також: «Три кити», на яких встояла економіка України за цей рік: які вони?
«Маріуполь став вітриною південного сходу України»
А проте у Маріуполі за цей час збудували місто-вітрину південного сходу.
«При всьому при цьому мушу сказати, що за останні роки, 4-5 років, дуже багато було зроблено щодо відновлення і розбудови Маріуполя, перетворення його у яскраве європейське місто. Комфорт проживання та естетичні відчуття від перебування в Маріуполі дуже і дуже поліпшилися. Це була справжня вітрина південного сходу України», — розповідає доктор економічних наук, професор Приазовського державного технічного університету Михайло Верескун.
З 2014 по 2022 рік на підконтрольну частину Донеччини спрямовували багато грантів. Це давало малому і середньому бізнесу шанс на розвиток, який з часом став помітним. Насамперед це впливало на людей і культуру ведення бізнесу, каже пан Верескун:
«Це настільки позитивний момент, що ми навіть не можемо уявити.Тут все значно глибше. В чому проблема міст з великими підприємствами? Річ у тому, що більшість населення працюють на зарплату як наймані робітники. А культура підприємництва — це насамперед — про взяття відповідальності на самого себе. Ти не чекаєш заробітної платні, завдань, що тобі робити й скільки ти будеш отримувати. Ти не отримуєш, ти заробляєш.
Це зовсім інший погляд на світ. І завдяки цим грантовим програмам вдалося у досить великої кількості людей, насамперед молодих, змінити цей погляд на світ.
Культура підприємництва, ведення власної справи, взаємодії з грантовими закордонними програмами, культура відповідальності, культура створення якісного продукту — це все було. Це було дуже важливо і це суттєво розвивалося».
Як Бубнові почали виготовляти заморожені крем-супи
До першого російського вторгнення родина Бубнових постачала фрукти для супермаркетів Донеччини. Тож у 2014 втратили майже все, розповідає Марія Бубнова:
«До 2013 року ми доросли до постачання фруктів. Створили ТОВку, юридичну особу, „Азовська фруктова компанія“ і постачали фрукти до супермаркетів, таких як „Амстор“, „Абсолют“ тощо. У 2014 році почалася війна, частину Донецької та Луганської областей у нас відібрали й ми втратили свій ринок збуту, принаймні значну його частину. Але ми не припинили займатися бізнесом, просто стали релоковані та працювали тільки в Маріуполі. Ми розширили свій асортимент з фруктів на овочі. Стали найсильнішими на оптовому ринкові у Маріуполі. І почали постачати овочеву групу в супермаркети Маріуполя».
Не обійшлося і без грантових коштів. У 2018 році Бубнови вирішили не просто продавати сировину, а й щось створювати, займатися переробкою:
«Перший грант ми виграли у 2018 році. Була програма „Український донецький куркуль“. Ми виграли грант на 500 тисяч гривень і купили обладнання. Вклали ще значну частину своїх коштів, тому що постійно реінвестували в бізнес. Все, що заробили, вкладали постійно в розвиток. Ми тоді почали виготовляти овочеві салати. Квашена капуста, морква по-корейськи».
Грантові кошти допомагали давати життя новим ідеям і розвивати бізнес, додає Марія:
«У 2021 році ми вже змогли приготувати перші готові страви. Це були повністю готові крем-супи. Але вони були заморожені повністю. Ми пробували виходити з таким продуктом на ринок. Продавали через супермаркети, а також я доставляла по місту, розвозила. Через інтернет замовляли».
Читайте також: Які бізнеси найчастіше відкривають українки в Польщі?
«Врятувати вдалося тільки вантажівку, склади компанії розбили росіяни»
Коли росіяни прийшли вдруге, Маріуполь майже одразу опинився у блокаді. Родина Бубнових не встигла ні виїхати, ні вивезти й урятувати бізнес. Крем-супи із запасів підприємства просто роздали військовим, пригадує Марія Бубнова:
«Ми сказали, що все, що у нас, є можете забирати. Все з цеху, де були овочі, фрукти. Просто, щоб це досталося нашим людям, військовим, волонтерам, цивільним. Щоб не пропало, чи ворог не забрав».
Виїхати з Маріуполя родина змогла в середині березня. Не змогли забрати нічого ні з дому, ні з підприємства. Врятувати вдалося тільки вантажний Fiat. У склади компанії пізніше було влучання росіян, а виробничі цехи з технікою окупанти пограбували. У дорозі з Маріуполя на захід України Марія Бубнова отримала звістку, що донори підтримають проєкт, підписаний перед російським вторгненням, якщо бізнес залишиться в Україні.
«Вирішуємо, що я з дітьми та собакою поїду в Нідерланди на автівці, а чоловік лишається в Україні. Тому що коли ми ще їхали в Дніпрі, я отримала повідомлення від донорів, що вони зможуть підтримати проєкт, який ми підписали ще в Маріуполі, якщо ми плануємо відновити бізнес в Україні. Тому ми вирішили, що такий шанс в таких умовах випадає не кожному і ми маємо ним скористатися», — згадує Марія.
Далі були пошуки нового дому для підприємства і для родини. Бубнових прийняли в Славутичі. За словами Марії, родині, яка була готова інвестувати та створювати робочі місця, знайти приміщення і хороші умови допомогла міська влада:
«За півтора року, поки я була в Нідерландах, ми онлайн знайшли приміщення, де зможемо відновити бізнес. Це місто Славутич. І ми змогли написати купу грантів на всі заявки, які бачили, щоб залучити ще кошти. 90% грантів ми отримали. Це дуже масштабний проєкт. Ми ще отримуємо обладнання. Частина вже підключається, частина ще їде з-за кордону. Під замовлення виробляється лінія, вона повністю автоматична. Потрібно було розробити ось цей весь бізнес проєкт. Місту Славутич я дуже вдячна за підтримку. Вони зробили все для того, щоб ми релокувалися саме до них. Це єдине місто в Україні, яке змогло виділити нам приміщення під харчове виробництво і потужності до 4 МВт».
Читайте та слухайте також: «Основне завдання — вижити»: яку воду доводилось пити маріупольцям на початку блокади?
«З Маріуполя родина вивезла тільки досвід і знання»
З Маріуполя родина вивезла тільки досвід і знання, а ідею нового продукту, каже Марія, привезли саме з Нідерландів:
«Це буде виробництво перших страв, повністю готових, не сухих, в реторт-пакеті. Поки що в лінійці буде 4 страви: борщ з м’ясом, сирний крем суп, грибний суп з куркою і вершками та суп з фрикадельками. У нас буде переробка м’яса для цього. Продавати будемо на всю Україну. В планах після запуску в перші 7 днів випустити 30 тисяч порцій.
Коли я була в Нідерландах, я побачила, що в супермаркетах продаються супи в реторт-пакетах, повністю готові просто на полицях, а не в холодильниках. Люди їх купують, це звичні для них страви. Я купила, сама скуштувала, відправила чоловіку. Але це був дуже незвичний продукт саме за рецептурою, не ті прянощі, інша культура кухні. Тому ми захотіли зробити наші страви, звичні для України, які будуть зрозумілі людям».
Страви в реторт-пакеті можуть стояти без холодильника майже 2 роки. Це новітня технологія, яка дозволяє зберегти страву за допомогою пакета і не додавати консервантів. Саме тому обладнання для виробництва роблять на замовлення і чекають так довго. Але є заради чого, каже Марія:
«Ми розуміємо, що війна закінчиться перемогою України. І Україна буде розвинутою державою після цього всього. І ми хочемо бути в бізнесі. Хочемо приймати людей на роботу, сплачувати податки, щоб Україна розвивалася. І тому навіть коли ховалися у Маріуполі у підвалі від обстрілів, ми проговорювали рецепти, щоб не забути. Говорили, що будемо робити далі. Ми ще не знали, що буде, але говорили про те, що може бути».
Читайте та слухайте також: «Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольський драмтеатр
«Разом ми обов’язково подолаємо цей шлях»
Такі приклади, як Бубнови, дуже цінні. Бо врешті, після завершення війни та деокупації, активні люди, їхні сили й досвід для регіону будуть неоціненні. Не треба забувати, що на так званій «староокупованій» території люди вже 9 років живуть за іншими правилами. Доктор економічних наук, професор Приазовського державного технічного університету Михайло Верескун порівнює це з об’єднанням Східної та Західної Німеччини:
«Дуже часто чую, що ми от зараз повернемося і відбудуємо як було. Нам буде хочеться відбудувати як було. Але нам доведеться будувати наново.
Нам потрібно відповісти на запитання: а яку Україну ми хочемо побудувати? Що це за Україна? Як вона буде виглядати через 30, 40, 50 років? І, відповідно, яке місце в цій Україні буде займати Донецький регіон, Донецька і Луганська область. Що вони будуть виробляти та давати в цей загальноукраїнський пазл? І у загальносвітовий».
Картина наслідків війни для області буде дуже різною. Відповідно і підходи до відбудови повинні бути гнучкими й різноманітними, каже Михайло Верескун:
«Загального шаблону не буде. Буде велика кількість нюансів і індивідуальні підходи до кожного підприємства, міста і регіону. Три приклади можу привести. Перший — місто Донецьк, масштаби руйнувань з Маріуполем непорівнянні. Місто майже ціле порівняно. З іншого боку, та промисловість, яка робила Донецьк потужним економічним центром, її вже немає, вона зруйнована.
Те про що я казав: чи потрібен буде цей радянський завод в тій Україні, яку ми хочемо побудувати? І може так статися, що повністю зруйновані міста на кшталт Маріуполя, Бахмута, Соледара, їх буде простіше, як то кажуть, побудувати з нуля ніж перебудувати. Я вбачаю в цьому як шалене горе, шалену людську й економічну трагедію, так і шанс побудувати з нуля щось принципово нове».
Ментально ми зараз — як Бубнови в березні 2022 року у підвалах Маріуполя. Коли ти повторюєш досвід, щоб не забути, плануєш плани, хоча ще не знаєш, що і як буде попереду. Знаєш тільки, що маєш вижити, перемогти, не стояти на місці, розвиватися і рухати себе, свою справу, місто і країну вперед.
«Але я впевнений, що ми обов’язково знайдемо ці відповіді. По-друге, ми обов’язково прокреслимо той шлях від точки „А“ сьогодні до тієї точки „Б“ в майбутньому, до тієї України, яку ми хочемо бачити та побудувати. І разом ми обов’язково подолаємо цей шлях», — підсумовує Михайло Верескун.
Попередні випуски «Економічного анамнезу»:
Як тільки лінія фронту посунеться на 40-50 км, почнеться відбудова, на яку потрібні мільярди — Гайдай
Єлизавета Ольшанська: На наших полях під Роботиним росіяни збудували свій «цар-окоп»
Повернути людей, які працюватимуть на розбудову економіки, буде набагато важче, аніж знайти гроші на відновлення — Артем Ващиленко
Коли ти бачиш, як горить хліб, то сенсу про щось мріяти вже нема — фермер з деокупованої Херсонщини про повернення до поля
Віримо у краще, тож остаточно вирішили, що хочемо шити та жити у Харкові — власниця швейного бізнесу
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
