Аліна Сарнацька: Чи був ти психологом до повномасштабного вторгнення?
Андрій: Я був психологом, але не військовим, а клінічним. Моєю спеціалізацією були: тривожні розлади, розлади настрою, депресії, біполярні розлади. Біполярний розлад був моїм науковим інтересом. Я писав магістерську, моя аспірантська теж мала бути про біполярний розлад.
Аліна Сарнацька: Але ти не написав свою роботу на доктора філософії?
Андрій: Зараз вона у мене на паузі, бо почалися дещо більш нагальні події.
Аліна Сарнацька: Розкажи, як ти вирішив стати психологом і чи подобається тобі твій вибір?
Андрій: Нещодавно, проводячи заняття, я розказував про перше самогубство, свідком якого я був. Всі курсанти думають, що саме це мене штовхнуло бути психологом. Але це не так.
У школі я хотів бути хірургом. Мене дуже цікавила жива природа. І різати живу природу теж мене цікавило. Я думав, це хороша ідея.
Аліна Сарнацька: Це як тріада маніяка: знущання з тварин, енурез і підпали.
Андрій: Енурезу у мене не було, а підпали були. То це діада маніяків. То я «недосостоявшийся» маніяк, виходить. Я різав жаб. Дід мені казав, що я як нацистський лікар. Дід мій був дуже не задоволений цим. Він був євреєм. Більшу частину його родини розстріляли в Бабиному Яру. Для нього це була болісна тема. Але його друг, відомий київський хірург, сказав: «Не переживай. Це у твого онука природний дослідницький інтерес. Давай він буде ходити до мене в операційні». Я почав ходити туди. Дивився, як вирізають ракові пухлини, як спаюють ( це метод зварювання живих тканин) пневмоторакс. Походив я в операційні. Думав бути хірургом. Одного ранку я прокинувся, треба було йти в школу, 11 клас, я робив собі чай і в мене трусилася рука, коли я насипав собі цукор. У мене промайнула думка, що з такими руками, можливо, хірургом бути не варто. Тоді я вперше піддався сумнівам. Це був підлітковий переляк. Я почав про це думати й згадав, що раніше я хотів бути психологом. Але я відкинув цю думку тоді, бо мій друг хотів стати психологом. І я подумав, що два психологи в компанії — це занадто. Але мій друг став барменом, то я вирішив, що можна назад взяти роль психолога. І я дуже радий. Бо це хірург, тільки без рук.
Ти робиш втручання, оцінюєш момент для втручання, а перед цим обов’язково робиш діагностику. Ти не лізеш наосліп. Керуєшся етичними стандартами. Не лізеш в рану голими руками — надягаєш рукавички — це аналог етичного стандарту психологів. Це дуже схоже на хірургію, тільки руки тут не потрібні. Потрібний приємний голос, канапа і трошки зорового контакту.
Аліна Сарнацька: Я теж думала, що хочу стати психологом. Я здобула освіту бакалавра з психології. Але зрозуміла, що психологом бути не хочу.Тому що для цього потрібно сидіти вдвох і довго її слухати. У результаті я пішла на соціальну роботу, тому що мене теж цікавили втручання, але в групи, а не в конкретну людину.
Андрій: Я був у своїй квартирі в Києві. Ввечері 23 лютого я слухав якесь звернення ворожого диктатора і так заслухався, що у мене згорів рис (я варив собі рис). Це була остання страва, яку я для себе готував. Мій колишній друг, який переїхав до Росії та служив там в армії, написав мені «С праздником. Как дела?». Я йому нічого не відповів. Я був дуже злий на нього, бо був на напередодні великого вторгнення. Це був болісний крах нашої дружби. Зранку 24 лютого я прокинувся від вибухів. Відкрив наш із ним чат і написав: «Київ бомблять». А він мені: «Такого не може бути». Я заблокував його і з того часу ми не спілкувалися. Я сподіваюся, він вже загинув десь на фронті.
Аліна Сарнацька: Я теж сподіваюся на це.
Аліна Сарнацька: Коли ти почув вибухи, ти пішов на балкон?
Андрій: Так, я пішов подивитися. Дістав пачку цигарок. Я тоді вже 2 тижні не палив, кинув. Але у мене була пачка цигарок на випадок війни. І ось війна сталася. Я з чистою совістю дістав ту пачку, викурив її всю і думав, що треба робити. План у мене був готовий.
У мене був план. Я знав, що треба йти у військкомат, бо там якісь люди в зеленій формі, професія всього їхнього життя — війна. Вони — засіб стримування. Вони — освічені люди, я прийду до них і вони скажуть, що мені робити. Я мало знаю про війну. Я грав у шутери весь підлітковий вік. Це було весело. Таке у мене було уявлення про війну до того часу. Мій батько до того вже встиг послужити зенітником в АТО. Він стріляв по наземних цілях. Мені він розказував свої армійські історії. То я знав, як в шутерах і знав, що робить зенітник.
Я жалкую, що в ті роки був визнаний непридатним до служби та не проходив військову кафедру. Мені було 17. Хоча мій батько воював, але мені не здавалося, що військова кафедра — це хороша ідея. Хоча все вказувало на те, що війна неминуча.
Аліна Сарнацька: Моєю мрією 2022 року було займатися такмедом. Для цього потрібно було мати хоча б початкову медичну освіту. Я жалкувала, що коли не вивчилася на медсестру. Зараз не жалкую. Медицина не стала моєю і не почала мені подобатися.
Читайте також: Відчуваю провину, що у 2014-му році не пішов воювати — військовий лікар
Андрій: Я прийшов у військкомат. Дядьки, від яких я очікував професіоналізму та компетентності, спитали у мене чи маю я бойовий досвід. Я сказав, що не маю. І тоді мене відправили в коридор ліворуч. Тих людей, які казали «є», відправляли в коридор праворуч. Цей коридор «вів» до Гостомеля. А мій коридор вів у ТрО. Там я підписав заяву. Номер та назву своєї військової частини я дізнався тільки за півтора місяця. Коли у військкоматі мене спитали яка у мене цивільна спеціальність, я сказав, що я психолог. І уточнив «а що я психологом працюватиму?». Жінка сказала, що я написав стрілець, а далі «розберуться». Так от спойлер — не розібралися. У червні 2022 року я розібрався, що ніхто не розбереться. Я був стрільцем.
Я розібрався, що всі дядьки в формі, від яких я очікував компетентності та професіоналізму, дуже впевнено говорять про речі, які вони не завжди розуміють. Вони самі не знають, як правильно, але дуже впевнено щось кажуть.
Це сподобалося моєму командиру. Він пішов до психолога батальйону і запропонував мене у допомогу. Психолог батальйону на той час вже четвертий місяць був у шоку, вигоранні, завалений роботою. Йому дуже була потрібна допомога. Ми почали співпрацювати. Потім він пішов на підвищення, я мав іти на його посаду, але його посаду скоротили. Тому я пішов на іншу посаду, а потім мене почали викликати у відрядження. Там я працював по різних профілях: і зі звільненими військовополоненими, і робота з відновлення частин тощо. Це був такий «відряджальний» період. А потім я знайшов своє місце в психологічній підготовці.
Слухайте також: Відчув себе військовим, коли змирився з армійським довбограйством — Утер
Андрій: Є два види психологів.
Андрій: Я дізнався, що можу розбиратися в речах й ухвалювати рішення не гірше, ніж інші дорослі дядьки, які дуже впевнено говорять.
Дуже добре пам’ятаю дев’ятигодинну засідку в нічних кущах. Було дуже холодно. Дуже невизначено. Київська область. Час тягнувся дуже повільно. У небі йшла повітряна боротьба, літали дуже різноманітні снаряди: червоні, злотисті. Я — великий фант «Зоряних воєн». Я дивився на це небо і це виглядало, як «Зоряні війни». Щось довкола постійно вибухало. Нам видали аптечки (дуже цікавим чином) і сказали: «Ми зустрічаємо ворога за пів години». Одну аптечку на двох. Це був целофановий пакетик, у якому презерватив і прокладка.
Я так тоді прислухався до всіх звуків, що мені здавалося, що всі вони — росіяни. Пташка кує — росіяни перегукуються. Це був такий рівень тривоги з параноєю на грані з панікою. Нас було близько 100 людей. Всі мовчали. Говорити не можна, курити не можна. В атмосфері відчувався гранично тривожний вайб.
Андрій: Ні. Я вважаю себе магом. Якщо говорити про комп’ютерні ігри, в яких є така класифікація.
Аліна Сарнацька: А що таке воїн?
Андрій: Воїн — це той, хто воює за свою землю. За цим визначенням я теж стаю воїном. Ми з цим воїном стикаємось у парадоксі. Бо воїн — це про воювати. Якщо я — воїн, то чи воюю я? Я займаюся підготовкою свіжого поповнення. Чи можна це назвати «війною»?
Андрій: Кожен раз я відповідаю собі «через рік». Так я казав і рік тому. І зараз так кажу. Мене мотивують мої курсанти, мої учні. Найважче в моїй роботі зараз — це адміністративна та методична робота. А викладання мене вимотує фізично. Голос сідає інколи. Але емоційно я дуже насичуюся, коли я бачу ці зацікавлені очі. Будь-яке питання курсантів насичує мене силою, бо я розумію, що їм цікаво та важливо розібратися. А це значить, що для них цінно — якісно воювати. Вони хочуть бути хорошими солдатами. Доки такій кількості людей не байдуже, то перемога за нами.
Аліна Сарнацька: Якщо нас слухає молодий хлопець-психолог, такий як ти, і думає чи не піти йому в армію, що ти йому скажеш?
Андрій: Я скажу — піти. Обрати роль, у якій ти хочеш бути. Якщо ти психолог, але хоче бути гранатометником, то іди в гранатометники. А якщо ти хочеш бути психологом, треба здобути відповідну освіту.
З попередніми випусками подкасту можна ознайомитися ТУТ
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі