Депортації 1944 року: статистика національного руху кримськотатарського народу дуже відрізняється від офіційної — дослідниця

В Україні щорічно 18 травня відзначається День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

У гостях дослідниця історії кримськотатарського народу, авторка книжки «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки)» Гульнара Бекірова.

Василь Шандро: Пані Гульнаро, про що вас, як дослідницю, найчастіше запитують люди, які багато знають про історію кримських татар?

Гульнара Бекірова: Складне запитання. Є доброзичливо налаштовані люди, а є скептики. Іноді, коли я читаю коментарі, навіть під моїми статтями, від різних людей, які транслюють одні й ті ж самі речі, бачу: «А за що кримських татар вигнали? Вони ж зрадники! А от почитайте те, а от почитайте це».

Зараз в Україні з достатнім рівнем розуміння ставляться до дати трагедії депортації, кримськотатарського геноциду 18 травня. Є набагато більше розуміння, аніж це було 7-8 років тому — до 2014 року. Я вважаю, що це позитивний момент у стосунках українців з кримськими татарами. Це важливий сегмент формування української політичної спільноти. Українці почали краще розуміти кримських татар. Це позитивно.

Василь Шандро: Чи коректно говорити, що в одну мить, буквально за кілька днів усіх кримських татар — без називання цифр, просто усіх — вигнали з їхніх домівок?

Гульнара Бекірова: Я думаю, так. Добре, що ви сказали «без цифр», бо насправді статистика депортацій доволі складна. Я завжди трохи сварю своїх колег, які захоплюються інфографікою, намагаються уявити якусь статистику.

Річ у тому, що офіційна статистика і статистика національного руху кримськотатарського народу дуже відрізняються. Це теж закономірно. Але важливо, щоб наші слухачі розуміли суть. Ось ви лягли спати. У вас гарний настрій, бо було 2,5 роки окупації, а тут ви нарешті зітхнули з полегшенням, нарешті спокійно лягли спати. Весна. Все цвіте. А хто бували у Криму, ті знають, що навесні там просто рай. І ось в такий день, коли вже тиждень як Крим звільнено, усі люди, і кримські татари також, радіють цій весні та цьому звільненню. (Я багато знаю про той щасливий тиждень 1944 року між 11 та 18 травня, мені мама розповідала.)

Раптом людей зганяють в ешелони, й кудись вивозять. А там 12 років тримають у статусі колективного політичного в’язня. Радянський Союз поширював і підтримував міф про те, що, мовляв, кримські татари були раді німецьким окупантам. Це неправда, ми були в такій самій окупації із зашморгом на шиї, як і інші народи.

У мене надзвичайно багато історій звичайних кримськотатарських людей, родин. Ніякого ефіру не вистачить, аби переповісти їх. Кримських партизан також депортували, когось розстріляли.

Василь Шандро: Я хочу акцентувати для наших слухачів, що ми говоримо не про конкретну дату. Події травня 1944 року були трагічними для усього народу: для батьків, дітей, живих і ненароджених. Як було дітям, народженим не на батьківщині? Як ви домовились говорити про це? Як ви ставились до цього і як інші люди ставились до вас?

Гульнара Бекірова: Кримські татари протягом довгих десятиріч після 1956 року не могли повернутися в Крим, навіть після того, як з них був знятий статус спецпоселенців. Але вони намагались переїжджати якомога ближче до самого Криму. І таких людей було чимало. Моя родина змогла дістатись Мелітополя, закріпитися там. Там народилась і я. Напевно, один з найяскравіших спогадів мого дитинства — це, як ми урочисто в’їжджаємо в Крим. Це була та райська довгоочікувана мить, яку я відчула до глибини душі. Такий сакральний акт — ми їдемо в Крим!

Дискримінації в Мелітополі тоді не було. Моя найкраща подруга була єврейкою, друга подруга — болгаркою. А от вже після так званого «реабілітаційного указу» від 5 вересня 1967 року (коли на папері було написано, що кримські татари реабілітовані, а по факту кримських татар так і не прописували) з’явився спротив суспільства. Багато родин спробували скористатись цією директивою, повернутись на історичну батьківщину, але були відкинуті за межі півострова. Так з’явились спілки кримських татар в Генічеську, Херсоні, Мелітополі. Ми теж були там.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Довідка

Головна хвиля депортації відбулася 18-20 травня 1944 року. Тривала Друга світова війна. 13 травня 1944 року армія нацистської Німеччини відступила з Криму, півострів перейшов під контроль радянської влади. За наказом з Москви бійці НКВД зігнали до залізничних вагонів майже все кримськотатарське населення, яке залишалося на півострові, та відправили в бік Узбекистану.

Офіційною причиною примусового вивезення стало звинувачення всього кримськотатарського народу у державній зраді та співпраці з нацистами. Хоча близько 15% кримськотатарських чоловіків воювали на боці Червоної армії. Серед справжніх причин дослідники називають історично тісні зв’язки кримських татар з Туреччиною, яку СРСР вважав потенційним суперником, а Крим – стратегічним плацдармом у випадку конфлікту з цією країною.

Депортованих використовували як дешеву робочу силу. За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих.

Розмова відбулась у партнерстві з Дискусійним ПЕН-клубом

Восьма дискусія «Культура пам’яті: Як ми говоримо про геноцид кримських татар» відбудеться 18 травня о 18 год на сторінці Українського ПЕН-клубу. Серед спікерок та спікерів Гульнара Бекірова, Антон Дробович, Бекір Мамутов та Валентина Самар. Модеруватиме розмову Алім Алієв.

Дискусійний ПЕН-клуб – спроба вийти за межі соцмереж, де обговорення часто перетворюються на сварки, а також за межі псевдодебатів на телебаченні, де сценарій розмови визначається інтересами власників медіа. Мета Дискусійного ПЕН-клубу – сприяти розвитку громадянського суспільства, формувати культуру поваги до співрозмовника.

Попередні розмови:

  1. Травми минулого і виклики майбутнього: Маринович і Лубківський про взаємини України та Польщі
  2. Світ зараз занурений у радикальну непередбачуваність, але в Україні це почалося задовго до COVID-19 — Козловський
  3. Сьогодні ми можемо собі дозволити не просити, а вимагати української мови — Макаров
  4. Популісти атакують інституції — Зоя Казанжи
  5. Треба говорити правду: війна — жорстока штука, де одна сторона стріляє в іншу — Білозерська
  6. Свобода слова — справа, щодо якої не можна заспокоюватися ні на хвилину — Верстюк
  7. Чорнобильська катастрофа як вирок командно-адміністративній системі СРСР — Бажан

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS