Говоримо з кандидаткою психологічних наук, соціальною і політичною психологинею Світланою Чуніхіною.
Світлана Чуніхіна: Досить парадоксально і дивно, що ми з вами взагалі обговорюємо, чи доречно в соціальних мережах викладати особистий контекст. Коли соціальна мережа Facebook рівно з цією метою і створювалась: Цукерберг створив засіб обміну персональною інформацією розважального характеру: просто, щоб люди давали знати іншим людям, що в них важливого відбувається в житті. Щоб бути у такий спосіб на зв’язку, знати приємні події життя один одного і залишатися в контакті.
Але ж, як ми бачимо, життя складніше, ніж робота-дім-сім’я і все таке інше, в житті трапляються політичні кризи, війна і трагедії. І це все, звичайно, потрапляє в соціальну мережу. Перша теза, яку запропоную — обмін емоціями та переживаннями й потреба розділити своє переживання з іншими — це є потужний соціальний клей. Це те, що нас утримує як спільноту, дозволяє функціонувати не тільки як особистостям, а і як членам спільноти.
Людина — істота гіперсоціальна. І умова цієї гіперсоціальності — це якраз потреба ділитися емоціями та розділяти переживання. Тобто перший висновок: це нормально, що в соціальних мережах з’являється особиста інформація, пов’язана з переживанням.
Навіть інтроверти (люди, які не дуже люблять перебувати у компанії чи у фокусі чужої уваги) теж, в принципі, не можуть жити поза межами людських спільнот. Так чи інакше, все одно вони теж залучені в коопераційні ланцюжки та взаємодіють з іншими людьми, потребують розділяти переживання з іншими. Просто цих інших, з якими для них це можливо, менше.
Читайте також: Якщо батьки знервовані, то і дитина, яка навіть не чула вибухів, буде знервованою — психологиня про допомогу дітям під час війни
На війні є простір не лише для негативних переживань. Так, війна — це трагедія, горе, лють, страх, тривога, невизначеність, сором, в тому числі провина. Це повний спектр тяжких негативних переживань, які може уявити собі людина, і з якими може у своєму житті стикатися.
Вважати, що одним емоціям на війні є місце, тому що на війні ми маємо всі ходити тільки з трагічним виразом облич і немає місця іншим емоціям, окрім постійних переживань — це теж неправильно. Потрібно давати простір всьому спектру переживань, якими ми реагуємо на мінливі події війни. Не можна блокувати ті чи інші переживання, які виникають природно у людей. У людей, які є частиною спільноти, є жертвами агресії.
Як, наприклад, з акулою (йдеться про те, як російський турист загинув під час нападу акули в Червоному морі біля Хургади на очах у численних свідків — прим. ред.). Якщо ваша природна реакція — відгукнутися на цей епізод радістю — хай буде радість. Ну, звичайно, це може вас шокувати, тому що це суперечить, наприклад, вашому розумінню себе як гуманної людини. Але якщо ви відчуваєте радість, то хай буде радість. Якщо ви відчуваєте навпаки розпач чи шок, що інші люди можуть так реагувати, думаєте, чи не перетворимося ми на таких самих росіян, які знелюднюють інші народи, то це теж природна ваша реакція. І те й інше може бути нормальною законною реакцією на події війни.
На війні може бути місце всім емоціям усього спектру. І вони є набагато яскравішими, ніж у мирному житті.
Читайте також: «Рятує не слово «тримайся», а розуміння, що люди поруч переживають щось подібне» — дружини військових про свої емоції під час війни
Соціальні мережі — це простір для вільних людей. Ти людина вільна, ти можеш вільно виражати все, що для тебе є важливим і нести відповідальність за реакцію та наслідки.
Це другий бік цієї медалі. Лише вільна людина може бути відповідальною. Якщо зробити ще крок далі, то ми відповідаємо не тільки за наслідки, але й у разі, якщо ми задаємо комусь шкоду, ми відповідаємо за те, чи будемо ми відшкодовувати, чи ми будемо про помилку виправляти, залагоджувати провину чи лікувати ці відносини, які були раптом зруйновані.
І ось ці тези приводять мене до висновку, що те, що відбувається зараз — це ті дискусії, які ми зараз з вами ведемо — це частина процесу вироблення певного кодексу поведінки людини в соціальних мережах в умовах екстремальної ситуації. Коли ми всі чутливі, поранені, травмовані.
Хтось для себе визначить, що не повинен радіти («Я не буду постити нічого, буду радіти собі тихенько»), бо це може когось образити. Чи навпаки людина скаже: «Плювати я хотіла, це мій виклик Путіну, він хоче, щоб я не жила, а я буду демонстративно жити, як я хочу».
Я не ставлюся до цього, як до висновку, в якому визначені «можна» і «не можна». Я ставлюся до цього, як до процесу — ми випробовуємо різні способи поведінки співіснування один з одним в ситуації соціально-інформаційної відкритості.
Читайте також матеріал: «Як ти, сонечко?»: в Україні вийшов посібник про спілкування з дітьми під час війни
Раніше в ефірі Громадського радіо говорили про те, як пережити втрату близької людини, за що триматися, як допомогти тим, хто проходить цей шлях? Радив психотерапевт Антон Семенов.
Аби дитина мала змогу пережити те, що відбувається навколо неї сьогодні, їй треба вивільняти емоції та говорити про них, розповідала Олена Холоденко про проєкт «Почуймо дитину».
Що людина переживає, коли втрачає когось з близьких? Як допомогти у цьому стані собі та іншим? Як не загубити в цій втраті себе? Говорили у подкасті «Де не стоятиму — вистою», в епізоді: «Будьте поруч, помовчіть разом, або надайте простір»: як допомогти пережити втрату близької людини?
Головна редакторка Громадського радіо Тетяна Трощинська днями також опублікувала пост про стереотипи у сприйнятті суспільства, як «правильно» переживати втрату, з бажанням привернути увагу до проблеми звинувачень з цього приводу, яких зазнала у своєму досвіді.
Слухайте також: Як підтримати людину, яка пережила втрату?
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS