Що таке «Репресована коляда» та як вона повʼязана з українськими шістдесятниками?

Фото обкладинки: з кримінальної справи Стефанії Шабатури, 1972 рік/ Електронний архів українського визвольного руху

Про «Репресовану коляду»

Олег Бажан: Події 12 січня 1972 року увійшли в історію як «Великий погром», а також як «Репресована коляда». Річ у тім, що саме плеяда шістдесятників у 60-х та на початку 70-х років зберігала народні традиції. Вони ходили по домівках і співали пісні. Це викликало невдоволення у радянських спецслужб, які сприймали такі дії як прояви «українського буржуазного націоналізму».

Коляда відбулася 31 грудня 1971 року. Студенту з Бельгії Ярославу Добошу запропонували подивитись на цю акцію. Репресії 12 січня 1972 року проходили саме під гаслом справи Ярослава Добоша. Радянські спецслужби хотіли повʼязати дисидентську правозахисну діяльність українських шістдесятників зі співпрацею з «зарубіжними центрами». Добош був своєрідною ланкою, яка могла б показати, в умовах радянської пропаганди, українських дисидентів як «шпигунів», «агентів іноземних розвідок».

 Читайте також: Краще слова «дисиденти» та «політики» поряд не ставити — Кіпіані

Роль В’ячеслава Чорновола у встановленні Дня українського політв’язня

Олег Бажан: Хочу відзначити роль В’ячеслава Чорновола в утвердженні Дня українського політв’язня. До цього у пермських та мордовських таборах відзначали День радянського політв’язня. Чорновіл наполіг, що в хроніці опору радянському тоталітарного режиму потрібно встановити День українського політв’язня. Це потрібно було, аби привернути увагу до того факту, що в Радянському Союзі переслідували людей за їхні погляди, бо СРСР не визнав те, що в таборах сидять політичні в’язні. В’ячеслав Чорновіл вважав за потрібне виокремити з увʼязнених саме борців за незалежність України.

День українського політв’язня відбувався у формі одноденного голодування. Учасники акції вимагали набуття статусу політв’язня. Такий статус передбачав право на частіші зустрічі та листування з рідними, а також можливість носити цивільний одяг. Окрім В’ячеслава Чорновола, в цих акціях активно брали участь Семен Глузман й Іван Світличний. Цей день гуртував українських політв’язнів. Це була своєрідна консолідація і сигнал до міжнародних організацій, що Україна бореться за свою незалежність.

Читайте також: Стус, Чорновіл та інші: як КДБ полювало на дисидентів 50 років тому

Як намагалися знищити українську інтелігенцію

Олег Бажан: 12 січня — початок великої хвилі переслідувань українських дисидентів. Вона відбувалась упродовж усього 1972 року і 1973 року. Протягом 1972 року за ґратами опинилися близько 70 дисидентів, а за два роки ув’язнили майже 200 людей. Серед них були й письменниця Ірина Стасів-Колинець, публічний діяч Іван Гелів та В’ячеслав Чорновіл.

Працівники КДБ хотіли не просто увʼязнити їх, а й вплинути на їхній моральний стан. Про це свідчать документи. Спецслужби підсаджували в їхні камери агентів, щоб ті все слухали й дізнавались про учасників коляд, організацію позацензурного видання «Український вісник». На Вʼячеслава Чорновола були лише донесення, а от прямих фактів скоєння «злочину» не було. Тому КДБ намагався дізнатись деталі таким методом. Спецслужби також шантажували. Чорновола змушували визнати, що це він організував мережу поширення самвидаву. Вони тиснули на родину дисидента, сестру Валентину Чорновіл та дружину Атену Пашко. Спецслужби погрожували, що його рідних кинуть до слідчого ізолятора, якщо він не співпрацюватиме зі слідством.

Ана Море: Тут не можна не згадати історію Грицька Чубая. Репресивна каральна машина змусила підписати такі списки тих, з ким він співпрацював як поет, письменник та дисидент. Так йому вдалось уникнути найстрашнішого. Однак, Чубай потім не зміг жити з таким тягарем відповідальності. Про Грицька Чубая зняли чудовий документальний фільм «Чубай. Говорити знову», який допомагали робити його діти Соломія Чубай та Тарас Чубай.

Чи змінився інтерес до видатних постатей за час незалежної України

Олег Бажан: Ця тема невичерпна, бо йдеться не тільки про механізми політичних репресій, але і про людську гідність, вчинки. Це про те, що ціннісні думки переважають над якимись матеріальними благами. Понад усе – людина та свобода, а решта є вторинним.

Владислав Бундаш: Ці історичні події показують цінність нашої свободи й незламність українців.

Читайте також: «Якщо ми не збережемо ці матеріали, вони зникнуть»: Архівний центр дисидентських студій збирає документи

Більше про «Репресовану коляду»

З перших днів січня 1972 р. КДБ розпочав спецоперацію з нейтралізації людей з відвертою громадянською позицією. Вона призвела до масового погрому опозиційної інтелігенції та сотень арештів, засуджень із набагато суворішими вироками, аніж у середині 1960-х рр. У поле зору радянських спецслужб потрапили учасники різдвяної коляди 1972 року. Її організаторами була дисидентська молодь зі Львова та Києва.

Так, на початку 1972 року в одній з львівських квартир разом з колядниками зібралися Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські та інші українські митці.

За кілька днів після цього КДБ відзвітувало секретарю ЦК Компартії України Шелесту про офіційний початок операції «Блок», під час якої у людей проводили обшуки та вилучали  «антирадянські й політично-шкідливі» матеріали. Наприклад, тексти колядок, українські статті та вірші, журнали «Український вісник» тощо. Також співробітники Комітету держбезпеки забирали папери, чернетки, друкарські машинки та фотообладнання.

Разом з обшуками розпочалися затримання в Києві та Львові. Серед арештованих за справою «Блок» були Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, онука Івана Франка Зіновія, Іван Світличний та інші.

Нагадаємо, дисидентські рухи 1960-1980-х років — рухи, учасники яких виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні (УРСР) — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

На початку 60-х років XX століття радянська влада придушила українську збройну боротьбу. Про це Громадському радіо в інтерв’ю розповів член Української Гельсінської Групи Йосиф Зісельс. За словами Зісельса, у той час паралельно починалася друга фаза української боротьби, не пов’язана зі зброєю — процес Кандиби-Лук’яненка 1961 року, багато інших процесів. Були арешти 1965-1966 років, але багатьох відпустили. Потім була велика хвиля арештів 1971-1972 років, почали застосовувати психіатричні лікарні — до Плюща, до Григоренка. У 1975 році були підписані кінцеві акти Гельсінської угоди. Відбувся вихід у легальну площину — 10 людей заснували групу з нагляду за дотриманням Гельсінських угод.

Більшість дисидентів пройшли арешти, в’язниці й табори, а ті, хто залишився на волі, не служили радянським ідеям. Після звільнення ті дисиденти, котрі вижили, наприкінці 80-х–початку 90-х активно продовжили свою діяльність, створювали партії, частина з них була обрана до парламенту, відроджували незалежну Україну.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі