Пошук зниклих безвісти: яких вдосконалень потребує державна система

Проблема мережі держустанов, що займаються пошуком зниклих безвісти

За словами Наталії Ящук, наразі в Україні офіційно налічується 114 тисяч зниклих безвісти. Під час дослідження цієї теми Центр громадянських свобод супроводжував справи зниклих військових та цивільних. Як пояснює менеджерка, щоб сповістити про зникнення людини, її сім’я має звернутися одразу до декількох держустанов. Потрібно зареєструвати кримінальне провадження, отримати його номер, тримати зв’язок зі слідчими, які дуже часто змінюються. Далі необхідно звернутися до Національного інформаційного бюро, Міжнародного комітету Червоного хреста, а також завести особистий кабінет у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.

«І таких реєстрів — п’ять і більше. І в кожну державну установу або дорадчий орган потрібно надати одну й ту ж інформацію. Гаразд, якщо ми говоримо, що ця рідна людина розуміється на новітніх технологіях. А якщо ми говоримо про людину поважного віку? Як у нас було в практиці, коли 80-річна мама розшукувала свого сина, вона навіть не знала порядку дій, що їй потрібно зробити, щоб зафіксувати, що її син зник безвісти на лінії фронту. Я вже не говорю про подальшу передачу справи від одного слідчого до іншого, збір доказів, ДНК-експертизу, яку потрібно було здати. А коли немає рідних людей?», — говорить старша менеджерка ЦГС.

При цьому, за її словами, цей хаос можливо подолати: консолідувати державні органи та побудувати єдину інституцію, що опрацьовувала б інформацію та передавала її рідним зниклих.

Громадські та правозахисні ініціативи

Через відсутність такої моделі, говорить Наталія Ящук, родини самі розшукують інформацію, об’єднуються, створюють громадські організації, а разом із цим — часто травмуються через те, що вони знаходять.

«Ці люди не довірилися повністю державі. Це один з факторів, які вказують на те, що державі потрібно змінити систему пошуку безвісти зниклих осіб. І коли ми говоримо про безвісти зниклих, ми не маємо на увазі лише військових, ми маємо на увазі й цивільних», — зазначає старша менеджерка напрямку подолання наслідків війни.

За її словами, держава не має системи пошуку цивільних людей, які зникли на окупованих територіях. Про окремі випадки тортур, вбивств, викрадень та незаконного утримання вдається дізнатися за допомогою засобів OSINT або зі свідчень людей, які вибралися з неволі. При цьому, наголошує Наталія Ящук, ми знаємо лише про частину злочинів щодо цивільного населення, які чинять окупанти.

Центр громадянських свобод збирає інформацію про зниклих людей, обмінюється нею з Архівом війни, і той взаємодіє з Координаційним штабом, а також веде перемовини з Національною поліцією. Така співпраця спрямована на передачу правоохоронним органа якомога більшої кількості інформації про злочини росіян.

Що відбувається з людьми в місцях несвободи

Багатьох людей окупанти утримують у статусі incommunicado — без зв’язку з рештою світу. Особливо часто так «ховають» медійників, правозахисників, представників органів місцевого самоврядування. Частина з них гине у полоні через катування, інші подовгу перебувають у місцях несвободи без обмінів та можливості контактувати з кимось зовні.

Наталія Ящук припускає, що такі дії росіяни вчиняють, зокрема, щоб маніпулювати рідними утримуваних та вимагати від них вчиняти певні дії проти України. Про такі випадки повідомляють СБУ та Координаційний штаб. Крім цього, росіяни схиляють людей, яких вони незаконно утримують, до співпраці, а часом навіть служби у своїй армії.

«Ми стовідсотково не досліджували це, але отримували такі звістки. Тобто були випадки, коли дійсно примушували брати російські паспорти у місцях несвободи, і в подальшому пропонували підписувати контракти і йти служити в збройні сили РФ. Про такі випадки одразу сповіщалися служби. Люди часто можуть не витримати того, що відбувається в місцях несвободи. Коли ми документували людей, які повернулися з неволі, іноді уже після реабілітації, реінтеграції, так траплялося, що людина казала, що вона не хоче про це говорити, бо це важко навіть проговорити, а ще важче — усвідомлювати, що про це почує твоя рідна людина», — говорить Наталія Ящук.

Евакуація та ідентифікація тіл

Окремий великий обсяг роботи — ідентифікація тіл загиблих. Досі триває залучення у цьому напрямку міжнародної допомоги та експертів, які мають відповідний досвід. Зрештою, говорить менеджерка ЦГС, ця робота може тривати десятиліттями та навіть довше.

Ще до повномасштабного вторгнення пошукові групи з ризиком їздили на окуповані території, намагалися повертати тіла загиблих та передавати їх на подальші експертизи. Зараз праця починається з дій українських військових, які забирають з позицій тіла своїх побратимів та посестер. Росіяни вбивають і членів евакуаційних команд, як нещодавно загинув Олексій Юков.

«І насправді мало фахівців, які мають таку експертизу. Більше того, у нас зростає нове покоління фахівців-рідних, які глибинно розбираються з цією тематикою, вбирають міжнародний досвід, їздять у Гаагу до Міжнародної комісії безвісти зниклих, збирають їхній досвід, досліджують його, намагаються його накласти на досвід України. На жаль, це все відбувається дуже помірно в часі, а об’єми роботи дуже стрімко зростають», — говорить менеджерка напрямку подолання наслідків війни.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі