«Важливо робити щось для себе і довкола себе»: досвід адаптації маріупольки в Києві

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

Життя до повномасштабного вторгнення

Єлизавета Цареградська: Ми постійно долучали вас до етерів як журналістку, яка розповідала про стан справ у Маріуполі та про те, що там відбувається. Ви створили сайт, який мав шалену кількість переглядів. Тобто маріупольці відвідували його у неймовірних масштабах. Перегляди ж нараховувалися мільйонами?

Анна Мурликіна: Чотири з половиною мільйони щомісяця.

Єлизавета Цареградська: Сайт 0629 мав справді колосальну кількість переглядів.

Зараз ми чудово розуміємо, наскільки складно зібрати таку аудиторію. Наразі ви мешкаєте в Києві. Також у вас є досвід життя в Запоріжжі та Дніпрі. Розкажіть, будь ласка, про цей шлях від початку повномасштабного вторгнення. Де ви його зустріли і що відбувалося з вами далі?

Анна Мурликіна: Я зустріла повномасштабне вторгнення вдома. Але питання, виїжджати чи не виїжджати, для мене тоді не стояло. Так склалася доля.

Я добре розумію людей, яким дуже важко зробити цей вибір. Особливо важко було зробити його у 2022 році моїм землякам — маріупольцям. Тому що до такого життя звикаєш, навіть якщо воно проходить поруч із лінією фронту.

У моїй родині сталася трагедія. Напередодні повномасштабного вторгнення я дізналася про важку хворобу мами. 21 лютого у неї виявили онкології. Вона перебувала в лікарні й потребувала термінової операції. Операцію призначили в нашому маріупольському онкоцентрі на 24 лютого.

Але того дня в онкоцентрі вже не проводили жодних операцій. Щобільше, частини лікарів там уже не було. Тож нам із родиною довелося терміново вирішувати, де лікувати й рятувати маму.

Нам порадили звернутися до Запорізького онкологічного центру. І я, до речі, дуже вдячна його працівникам. Онкоцентр — це не швидка допомога, але ми зателефонували, попросили нас прийняти, і нас прийняли фактично без попереднього запису. Так ми й виїхали.

Ми виїхали 25 лютого. Чекали на документи з лікарні, де лежала мама, щоб мати змогу перевезти її. Потім приїхали до Запорізького онкологічного центру, і так опинилися в Запоріжжі.

Тобто я не робила того складного вибору. Можливо, якби не мамина хвороба, я б затрималася на кілька днів, а потім, як і більшість містян, уже не змогла б виїхати. Тому я часто думаю про те, що ми рятували маму, а насправді вона рятувала нас.
На жаль, мама померла на Великдень. На той час ми вже були в Дніпрі. Тобто врятувати її ми не змогли. І я дуже часто думаю про те, що якби не війна, то, можливо, я могла б зробити більше.

«Думали, що їдемо на два тижні»

Анна Мурликіна: Ми виїхали з переконанням, що їдемо лише на два тижні. Тому взяли із собою тільки найнеобхідніше для перебування в лікарні поруч із мамою: спортивний костюм, капці та інші базові речі. Усе дороге, цінне й важливе залишилося в Маріуполі. Ми були впевнені, що скоро повернемося.

Але повернутися вже не змогли. Ми їхали, а за нами ніби зачинялися двері — російська армія наступала. Запорізький онкологічний центр, де перебувала мама, розташований на околиці міста. З вікон її палати ми бачили, як летять ракети, адже лінія фронту проходила фактично за кілька кілометрів від лікарні.

Узагалі всі мої спогади про Запоріжжя — це якесь пекло. Абсолютно порожні магазини, де неможливо було нічого купити. Пам’ятаю, мама, вже хвора, каже мені: «Донечко, так хочеться пюре з котлетою». А я не знаю, де взяти те пюре з котлетою. Не можу нічого зробити, тому що я тут, у чужому місті, без дому, без кухні. Нас тоді поселили в хостелі.

Я дуже вдячна колегам із Запоріжжя, які допомогли нам із житлом і розмістили в хостелі. На той момент ситуація була надзвичайно складною: знайти житло було непросто, усе перебувало в стані невизначеності.

Це справжнє випробування, коли ти не можеш допомогти рідній людині навіть у найпростішому — нормально нагодувати її чи забезпечити необхідний догляд. Тому після того, як маму прооперували, ми дочекалися, поки їй знімуть шви й вона зможе перенести подальшу дорогу. Так ми потрапили до Дніпра. У Дніпрі прожили рік, а потім переїхали до Києва.

«Я ніколи раніше не орендувала житло»

Єлизавета Цареградська: У Дніпрі як вам вдалося облаштуватися? Хоча проживання там було відносно нетривалим, рік — це все ж певний період життя. Як вам жилося в Дніпрі? Наскільки вдалося налагодити побут і створити для себе комфортні умови?

Анна Мурликіна: Уся ця історія з орендою житла була для мене абсолютно новою. Мені пощастило: я навчалася і жила вдома. У мене був родинний дім, у якому жили три покоління моєї сім’ї, який будував ще мій прадід.

Я ніколи раніше не орендувала житло, тому це стало для мене великим стресом. Я боялася власників квартир, боялася щось ненароком пошкодити в орендованому помешканні. У мене починалася паніка від усвідомлення того, що навколо все чуже, нічого не належить мені.

Ми почали шукати квартиру. Тоді в Дніпрі було багато груп для переселенців, де рієлтори пропонували житло за дещо нижчими цінами та без додаткових внесків. Так ми знайшли квартиру на проспекті Гагаріна — пам’ятаю це досі. Там ми й оселилися.

Перші тижні життя в Дніпрі були дуже важкими. Мені й зараз складно про це згадувати. У пам’яті залишився якийсь туман, темна пляма і стан тотального стресу. Пережити все це було надзвичайно непросто. Потім маму лікували в одній із дніпровських лікарень.

Я дуже вдячна людям, які допомагали мені на різних етапах цього шляху. Мені здається, що без їхньої підтримки мені було б значно важче.

Моя колега Зоя Красовська родом із Дніпра. Я просто написала їй, що не знаю, до якої лікарні везти маму. Вона все організувала: домовилася з лікарями, допомогла з усіма питаннями. Ми привезли маму, і її одразу госпіталізували для продовження лікування. Я безмежно вдячна цим людям. Мені здається, саме така підтримка тримала багатьох із нас у той час.

Мені також писали колеги з різних регіонів України. Хтось пропонував фінансову допомогу, хтось переказував гроші на картку, хтось пропонував житло в різних містах.

«У 2022 році я відчула, що таке журналістська спільнота»

Анна Мурликіна: Насправді саме у 2022 році я відчула, що таке журналістська спільнота. Раніше я цього не знала. Коли працюєш у регіоні, на тебе не завжди звертають увагу.

А коли до твого міста приїжджають столичні колеги, часто трапляється, що вони поводяться зверхньо: ставлять свої камери просто перед тобою, демонструють власну значущість. Тому починаєш думати, що твоя маленька спільнота, твоя редакція — це і є весь твій професійний світ.

А потім виявляється, що це не так. Виявляється, що журналістська спільнота дуже потужна, а люди в ній — відкриті й готові допомагати. Я всім безмежно вдячна.

Так ми й жили далі. А потім нас із сестрою викликали до лікарні. Лікарі сказали: «Забирайте маму додому, їй залишилося жити буквально кілька тижнів». Прогнози були дуже песимістичними, і сенсу тримати її в лікарні вже не було.

Ми привезли маму до тієї хрущовки на першому поверсі, поклали її на ліжко. І я дивилася, як мама помирає в чужих стінах, серед зелених, жахливих шпалер. Це неможливо передати словами. Це дуже важко.

Ти просто думаєш і думаєш. У той момент я втішала себе лише тим, що можу тримати маму за руку. Багатьом моїм друзям і знайомим не пощастило навіть у цьому. Вони не могли нічим допомогти своїм рідним, які залишалися в блокадному Маріуполі.

А потім до нас прийшла господарка квартири. Коли ми орендували житло, то спілкувалися з її чоловіком. Саме він розмістив оголошення про пільгову вартість оренди, а дружина на той час перебувала за кордоном.

Коли вона повернулася, то почала переконувати нас, що орендна плата надто низька. Виявилося, що стара хрущовка на першому поверсі, майже без опалення, на її думку, розташована в надзвичайно престижному місці — на так званій червоній лінії в Дніпрі. Тому вона вирішила підвищити нам вартість оренди заднім числом. З огляду на мій невеликий досвід у таких ситуаціях, я була, звісно, дуже шокована.

«Важливо відчувати себе частиною громади»

Анна Мурликіна: До речі, у мене в Дніпрі був і більш приємний спогад. Коли ця жінка підняла нам ціну, ми були згодні на будь-що, адже в мене лежала мама, і я не могла її транспортувати. Але коли її не стало, перше, що ми зробили, — зібрали речі й переїхали на іншу квартиру.

Там ми, по-перше, жили ближче до Дніпра. Для мене, як і для всіх маріупольців, і я впевнена, для всіх, хто виріс біля моря, близькість до води — це ніби кисень. Тому я дуже раджу всім, хто виїжджає з таких місць, шукати житло поруч із водою — це справді дуже допомагає психологічно.

І там у нас були чудові сусіди, які згодом стали друзями для мене і мого сина.

Вони були просто сусідами, з якими ми разом створювали спільний простір. І я хочу сказати, що це надзвичайно важливо. Коли ти починаєш у місті, навіть в орендованій квартирі, щось робити для себе і довкола себе — висаджувати квіти, облаштовувати футбольне поле, ставити ворота чи робити щось подібне — ти починаєш відчувати, що ти не відірваний, а є частиною громади, частиною цієї країни. І це дуже допомагає.

Про переїзд до столиці

Єлизавета Цареградська: Який досвід ви отримали вже в столиці? Що з вами там відбувалося?

Анна Мурликіна: Ми переїхали до Києва, тому що мій син саме закінчив четвертий клас, і мені потрібно було вирішити, чи залишатися надалі в Дніпрі, чи обирати інше місце. Я не могла нескінченно змінювати йому школи, тож треба було визначитися, де він зрештою закінчуватиме навчання. Це вже була третя школа, яку він змушений був змінити після повномасштабного вторгнення.

Так ми опинилися в Києві, на Оболоні. Це був абсолютно випадковий вибір: ми просто переглядали оголошення і знайшли варіант на Героїв Дніпра, адже там були відносно недорогі квартири. І, знову ж таки, там багато води — озера, затоки.

Це був вибір, який дуже сильно змінив життя мого сина. Наша квартира розташована зовсім поруч зі стадіоном і футбольними полями, і він щодня проходив повз, де тренувалися діти. Не маючи жодного футбольного досвіду, він сказав: «Мамо, можна я спробую?» Я відповіла, що не знаю, і пообіцяла зателефонувати, адже зазвичай у такі секції набирають дітей 5–6 років, а йому вже було 11.

Я зателефонувала, і так збіглося, що саме в його віковій групі, 2013 року народження, був недобір. Його погодилися взяти без жодного досвіду. І за два роки тренувань з абсолютно «нульового» хлопчика він став форвардом команди у своїй віковій групі. Я дуже ним пишаюся.

Про соціалізацію у Києві

Анна Мурликіна: Моя соціалізація проходить набагато проблематичніше, ніж у сина.

Єлизавета Цареградська: А в чому проблема? Здавалося б, ви з журналістської спільноти, тепер бачите своїх колег, з якими раніше були знайомі лише в соціальних мережах. Журналістська спільнота у великому місті, навпаки, відкриває ще більше можливостей для журналістки. Багато хто може так подумати.

Анна Мурликіна: Так, це справді так. Ми спілкуємося з колегами, і деякі з них буквально витягують мене з моєї з квартири — щоб кудись піти, щось відвідати. Я вдячна їм за це, адже це теж своєрідна програма соціалізації.

Але є те, що неможливо відтворити. Є те, що мені не вдається повернути. Маріуполь був особливим містом. Я не знаю, як в інших містах, але там, де я мала досвід роботи, було дуже сильне громадянське суспільство й активна спільнота, яка реально рухала зміни.

Ті зміни, які всі спостерігали в місті, з’явилися не просто так. І не лише тому, що влада могла залучати кошти європейських донорів і спрямовувати їх на розвиток. Це було й завдяки тиску та впливу громади. І цю громаду відчували — і її неможливо компенсувати.

Я йшла вранці пішки на роботу, дивилася навколо себе в Маріуполі й думала: «Яке ж це шикарне місто, я тут просто кайфую». Ось Площа Свободи, а ось зупинка транспорту — зламана, її ніхто не полагодив. І я розуміла: зараз прийду на роботу, зателефоную в комунальну службу, візьму коментар, напишу новину — і я точно знаю, що будуть зміни, що це зрушиться.

Як журналістика впливала на владу в Маріуполі

Єлизавета Цареградська: Після 2014 року було багато запитань до влади, зокрема щодо того, що вона фактично відмежовувалася від святкувань і будь-яких заходів, пов’язаних з Україною, як це пояснити? У чому тоді феномен?

Анна Мурликіна: Питання були, є і, я впевнена, будуть, адже це нормальний процес. Це взагалі нормальна комунікація: є влада, є медіа як інструмент контролю і є суспільство як контроль за діяльністю влади. І лише в такому форматі можливі конструктивні зміни.

У чому секрет? У тому, що медіа, в якому я працюю, є впливовим. Тобто ти спочатку працюєш на свою аудиторію, а потім вона допомагає тобі розв’язувати проблеми. Це також про суспільство: коли твоє медіа щомісяця має 4–4,5 мільйона переглядів, влада не може цього ігнорувати.

По-друге, це наша позиція як журналістів — абсолютна неупередженість. У Маріуполі 90% медіа належало одній людині — Рінату Ахметову.

У певний момент дійшло до того, що журналісти навіть не ходили на заходи: виходив один оператор і знімав матеріал для всіх медіа й сюжетів. Це було зручно й комфортно — адже, здавалося, всі все одно дають приблизно однаковий текст.
Тому, коли ми приходили на пресбрифінги, міський голова іноді повертався, дивився на мене і починав пояснювати щось саме мені. Бо він знав, що це напишуть МТБ і «Сігма». Але він не знав, що напише 0629.

Для нього це було важливо — не тому, що я була «розумнішою», а тому, що нас читали й на нас реагували. Саме тому існував вплив і можливість впливати.

Окремо ми завжди підтримували не лише громадянське суспільство, а й ті громадські організації, які не просто критикували, а виходили з конкретними, дієвими пропозиціями й допомагали втілювати зміни.

«Закликаю всіх, у кого є діти, не залишатися в окупації та прифронтових територіях»

Єлизавета Цареградська: Чи взялися б ви радити або закликати людей виїжджати з прифронтових територій або з окупації попри все, враховуючи ваш досвід і всі труднощі, які існують?

Анна Мурликіна: У 2022 році я була дуже радикально налаштована. Для мене, як і для більшості, усе було абсолютно чорно-білим. Я не розуміла людей, які залишаються в окупації після бомбардувань та всього пережитого.

Згодом я багато спілкувалася з дуже різними людьми — і тими, хто залишився в окупації, і тими, хто виїхав. Також я спостерігала, як відбувається адаптація, як люди облаштовуються на новому місці. І поступово я стала менш радикальною.

Я почала розуміти тих, хто не наважується ухвалити складне рішення — зробити крок у невідомість і почати життя в іншому місці, поза рідним домом. Чому? Тому що, по-перше, всі люди різні. У когось є внутрішній ресурс і сили, необхідні для змін у житті. У когось цього ресурсу немає. Так склалося, і людину в такому стані дуже складно змусити змінитися. А інколи це й зовсім неможливо.

По-друге, існує дуже важливий момент — люди пенсійного віку. Якщо в таких людей на підконтрольній території немає рідних дітей, які можуть взяти за них відповідальність, їхнє життя тут стає фактично неможливим.

У таких випадках їм часто краще залишатися там, де вони є. Це наші реалії. Неможливо вижити лише на пенсію без додаткової допомоги. І навіть із допомогою у 2 тисячі гривень людина не може існувати на підконтрольній території без підтримки рідних. Це теж правда.

А щодо родин із дітьми — моя позиція не змінилася з 2022 року. Якщо у вас є діти, ви маєте використовувати будь-які способи, щоб виїхати: виповзати, виходити пішки, робити все можливе, аби не залишати дитину там.

Я знаю деякі родини, які самі не могли виїхати й дуже трималися за своє житло, але передавали дітей рідним — або за кордон, або на підконтрольну територію. Таких випадків небагато. Бо Росія знущається з дітей, ламає їх, знищує українську ідентичність і свідомість.

Найжахливіше те, що їхня доля, особливо хлопчиків, — це загибель у російській армії, у чергових війнах. Коли про це говорили ще у 2014 році, батьки в окупованому Донецьку відмахувалися від цих тез, казали, що все буде добре, що вони стануть частиною Росії.

Зараз значна частина тих дітей, які тоді були школярами, загинули у 2022 році, бо саме вихідців із Донецька й Луганська кидали як «гарматне м’ясо» в цю війну. Їх ніхто не рахував і нікому не виплачували компенсацій. Для влади Російської Федерації цих людей фактично не існує — вони просто загинули.

І коли я сьогодні бачу новини про те, що деякі маріупольські родини віддають дітей до морських училищ, створених в окупації, де вони уявляють собі, що хлопець виросте, стоятиме в білому кітелі на палубі військового корабля й підійматиме прапор, — вони, здається, не усвідомлюють, що насправді роблять. Це фактично означає заздалегідь віддати дитину на смерть.

Я просто закликаю всіх, у кого є діти, не залишатися.