Точка неповернення та останні дні вдома: спогади переселенців про «референдум» 11 травня 2014 року

11 травня 2014 року бойовики «ЛДНР» провели на підконтрольних їм на той момент територіях так званий «референдум». Громадське радіо публікує спогади переселенців про той день та їхні міркування з приводу того, чому великий відсоток населення підтримав сепаратистів.

Адвокатка з Луганщини Ольга Семенюк зазначає, що після закриття шахт у Брянці та у навколишніх містах багато місцевих чоловіків поїхали на заробітки до Росії. Жінки тим часом залишалися вдома і раділи можливим змінам територіального устрою України. Наслухавшись пропаганди про так зване повернення Криму, місцеві подумали, що й у них зараз будуть російські пенсії та зарплати.

«Люди тривалий час їздили до Росії і вважали, що будуть жити, як у Росії, що зарплати будуть які у Москві у лікарів, у вчителів. На той час, мені здавалося, що люди вже сиділи і чекали, а коли ж російська влада зайде до міста і вчителька буде отримувати ту заробітну плату, яку отримує вчителька у Москві. Я бачила, як під час так званого «референдуму» люди стояли у чергах, щоб віддати свій голос. Бо думали, що за тиждень чи два ми будемо вже у Росії».

А журналіст з Алчевська Сергій Стулов сам брав участь у «референдумі».

«У «референдумі» я брав участь як приватна особа. Мені було цікаво, як він організований з точки зору закону, чому він був організований і чому туди пішли люди. У день «референдуму» я поїхав до Алчевська, тому що я там зареєстрований як виборець. Пройшов по чотирьох виборчих дільницях. Мені вдалося проголосувати на всіх. Тобто, про яку законність «референдуму» може йтися?

Мені була цікава не участь в цьому «референдумі», а процес: чому все так організовано, що хто хоче, той голосує. Я впевнений, якби я пішов в Луганську, я б і у Луганську проголосував. Я не пам’ятаю, як формувалися ці питання. Їх там, здається, було два. Але я голосував за те, щоб залишитися у складі України».

Пригадує Сергій і атмосферу, яка панувала на виборчих дільницях. Підкреслює: тиску на тих, хто прийшов, не було.

«Ніякого тиску не було. На одній з дільниць я був від початку до кінця, за виключенням того часу, коли відходив на інші ділянки. Група місцевих нібито забезпечувала порядок на цій ділянці. Вони були озброєні, але це була індивідуальна зброя. Деякі з них — мої знайомі. У них була особиста зброя: пневматика з гумовими кулями, «газ». Іншої зброї не було. Нікого ці люди не примушували, не змушували голосувати і не рекомендували, як голосувати. Народ йшов сам по собі. Було багато пенсіонерів. Зустрічалися і молоді люди — до 30 років. У мене є серія фото на всіх дільницях».

Для правозахисника та ветерана добровольчого батальйону «Айдар» Юрія Гукова 11 травня 2014 року стало його останнім днем вдома. На той момент він вже вступив до лав батальйону, але ризикнув приїхати до Алчевська та побачити, як проводять «референдум» на власні очі.

«Журналіст у мені все одно взяв верх. Я вирішив, що мені обов’язково треба буде поїхати і подивитися, як буде проходити «референдум». Ми роззброїлися, перевдяглися у цивільне і обхідними стежками проїхали до Алчевська. Там я побув трохи з сім’єю, потім проїхався Перевальськом, Брянкою, Стахановом, Алчевськом, Михайлівкою, подивився, як проходить «референдум». Він проходив так, як звичайні вибори. Ніякої різниці я не помітив, крім того, що «референдум» — дуже сумнівний.

11 травня вийшов погуляти з дітьми у двір. Я чекав дзвінка від свого товариша, ми мали повертатися. Я не говорив, куди я їду. Дружина не знала, діти не знали. Сказав, що треба до Києва. Ось це був останній день — 11 травня 2014 року».

У день так званого «референдуму» донеччанка Анастасія Галасюк була у Горлівці. Вона приїхала до батьків, бо у самому Донецьку ставало дедалі небезпечніше. Згадує, подзвонив знайомий, сказав, що у Донецьку багато людей на виборчих дільницях, що вони залюбки голосують.

«А там народні гуляння як на день міста. Всі святкують, веселяться. І тоді друг мені каже: «Бачиш, які всі радісні, які всі щасливі, завтра Володька Путін прийде, всіх нас врятує і бачили ми ту Україну». Я просто дивилася на них і думала: «Ого, і ви зараз радієте тому, що буде війна».

Колега Анастасії Галасюк — Дар’я Куренна — у травні 2014 року написала заяву про звільнення. Відповідно до трудового законодавства, вона мала відпрацювати ще два тижні. І 11 травня 2014 року був її робочий день.

«Ще два тижні у цих просто пекельних умовах. Я працювала під час так званого «референдуму». Я ставила новини на сайті, всі бігали, приносили той потік нісенітниці, інакше це не назвеш. Так і працювали. Я пам’ятаю, що 11 травня працювати було дуже складно. Ставиш новину, виходиш або випити кави, або просто поплакатися і розумієш, що місто — порожнє».

Представниця «Громадського сектору» луганського Євромайдану Юлія Красильникова розповідає: до травня чимало її однодумців виїхали із міста. Хтось — через погрози, хтось — через те, що не розумів, чим далі займатися у Луганську. Юлія ж залишалася. Вона хотіла поспостерігати, як пройдуть вибори президента. Коли зрозуміла, що у Луганську їх не буде, все одно вирішила не квапитись з від’їздом. На той момент у місті активно готувалися до так званого «референдуму» і Юлія перенесла поїздку на кілька днів після його проведення.

«Вирішила, що все-таки хочу подивитися на прощання, переконатися, що це комусь тут потрібно і це підтримують. Хотіла подивитися своїми очима, як це буде. Але стався ще один момент, який став для мене відправною точкою. Це був день «референдуму» 11 травня. Ми зрозуміли, що «шаритися» по ділянках і дражнити своїми обличчями — не дуже здорова ідея. Тому зібралися несподівано цікавим складом активістів, які не виїхали. Це була компанія однодумців, які у такому складі ніколи близько не спілкувалися. І ось всі, хто був в місті, зібралися і поїхали у садибу Мсциховского.

Ми йшли туди пішки, степом. Це був дивовижний, умиротворений день. Ми ходили по дуже гарних місцях. Всі були щасливі, заворожені. Ми розуміли, що десь там зараз проходить якийсь «референдум», але коли дивилися на прекрасний степ навколо, складно було уявити, що це правда. Дорогоб назад в автобусі почали дивитися Facebook. У стрічці з’явилося відео, як одного з активістів затримали біля СБУ, водили на четвереньках і змушували хрюкати. Це відео мене настільки шокувало, що у мене просто все обірвалося. Я подумала, що люди таке робити не можуть і я не можу перебувати в одному місті з тими створіннями, які здатні на таке».

Саме після «референдуму» подружжя Єсіних із міста Щастя, яке на той момент ще було окупованим, вирішило покинути місто. Бойових дій ще не було, але емоційне напруження не вщухало.

«Перше відчуття у мене з’явилося у день так званого «референдуму». Ми з Іллею (чоловік Наталі — ред.) зустрілися. Він тільки приїхав із Західної України з міні-відпустки. Ми гуляли містом, я йому розповідала про події, які він пропустив, поки був без інтернету. Саме у цей час проходив «референдум». Ми це спостерігали, поки «навертали» кола Щастям, розмовляли.

Я зрозуміла, що вже не можу у повний голос говорити, тому що страшно. Ми йшли, я оглядалася, перевіряла, чи не йде хтось за нами. Тоді зрозуміла, що вже не почуваюся спокійно. Якраз напередодні був випадок, коли куля снайпера зачепила дитину і моя мама, гуляючи з дитиною, сказала, що вона озиралася на дахи. Коли я сказала це Іллі, він сказав, що прийдемо додому, купимо квитки і поїдемо».

Археолог Сергій Теліженко — луганчанин, але до 2013 року працював у кримському філіалі інституту археології у Сімферополі й, відповідно, багато часу проводив на півострові. З початком окупації повернувся у Луганськ і долучився до місцевого осередку Євромайдану.

Каже, коли відкрито закликати до збереження територіальної цілісності стало неможливо, він та його однодумці вдались до інших методів.

«Стало досить небезпечно. Ми перейшли на інший рівень проукраїнської агітації — надсилали або розвішували наліпки. Потім почався «антиреферендум». Тоді я із донькою або сам, як правило увечері, ходив і зривав ці заклики йти на референдум або зверху наклеював «вас розшукує СБУ».

Валентина Троян, Громадське радіо