Із 24 лютого 2022 року регіональна служба Громадського радіо посилила роботу. Наші кореспонденти оперативно повідомляють в ефірі про події у своїх містах. Хтось уже мав досвід роботи на війні, а хтось — був змушений набути його за останній рік. У своїх спогадах вони розповідають, як цей рік змінив їхнє життя, і за що попри все, вони готові подякувати 2022-му.
Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної.
«Напередодні 24 лютого містяни зібралися на мітинг перед драматичним театром. Тоді був концерт гурту «Бумбокс». Люди вийшли з українськими прапорами, щоб показати, що Маріуполь — українське місто. Я прийшла на той мітинг і тоді у мене з’явилася якась тривога. Не знаю, як це пов’язано, але тоді, коли я побачила велику кількість людей, я подумала: «А раптом щось справді може бути?»
До того, як прийти на площу перед театром, я була біля моря. Там були доволі великі хвилі. Я не можу пояснити, що насправді на мене так вплинуло, але тоді я просто сиділа, дивилася на море. Пам’ятаю, подумала: «Щось море неспокійне…» Ми якраз обговорювали різні чутки про можливу війну зі знайомими, бо біля моря я була не сама. І після, біля театру, побачила людей і подумала: «Вони ж зібралися не просто так». Тобто, у Маріуполі це була звичайна історія — люди збиралися на мітинги і це не було чимось дивовижним. А ось у купі із цими розмовами: «Ой, щось буде, ой, щось буде…».
Коли я побачила, що соліст «Бумбокс» Андрій Хливнюк вийшов до мітингувальників і сказав якусь промову, то це якось «стукнуло». Я подумала: якщо люди намагаються показати, що Маріуполь — це Україна, то, напевно, щось буде.
Наступного дня, 23-го, мене відпустило, а зранку 24-го, коли все почалося, був шок.
Читайте також: Історія Маріуполя: рибний базар, радянський курорт, опера у Міському саду
Я не закарбувала у пам’яті саме дату, 21 лютого. Пам’ятаю, цей момент, коли було оголошено, що Росія «визнає території «ЛДНР» саме у адміністративних межах наших українських областей. Не пам’ятаю, щоб серед колег це якось тривожно сприйняли. Більшість людей говорили: «Мало, що він там каже — це ж вже не вперше». А мене «різануло» саме те, що у межах областей (визнання — ред.). Я спочатку думала, що йтиметься про визнання у тих межах, які були окуповані з 2014-го. А коли прозвучала фраза «у межах областей», то тоді мене це найбільше і стурбувало, бо розуміла, що тоді ми теж «попадаємо».
Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
Озираючись, я розумію, що дуже багато втратила. До війни у мене були у житті якісь трагічні тяжкі події. Я теж втрачала близьких людей, але після цього якось доволі швидко «вигрібала», якщо можна так сказати.
Що забрала війна? Це люди, це дім, це місто. Це — море. Це доволі символічно. Можливо, звучить якось несерйозно, але для мене це теж серйозна втрата. Для мене Азовське море — це не шезлонги і пляж. Це про друзів, проємні спогади. Воно теж у мене асоціюється з домом.
Не можу сказати, що війна мене зламала, але надломила. По-перше, померла бабуся саме під час бойових дій. Я втратила близьку людину. У мене забрали дім у буквальному сенсі і у переносному. Мій будинок повністю згорів. У мене забрали можливiсть обійнятися із найближчими, забрали можливість вільного пересування, забрали частку свободи у багатьох сенсах. Я багато речей зараз не можу зробити із того, що хочу. Раніше я думала: прикольно, коли ти кудись їдеш. Це цікаво — за кордоном і просто по країні. Але зараз, коли мені довелось багато поїздити, я зрозуміла, що це прикольно, коли ти їдеш, тому що ти сам хочеш і коли тобі є куди вертатися. Коли тебе змушують, це вже геть інша історія і тоді вже не треба цих поїздок.
Коли я тільки виїхала з Маріуполя, у мене була велика проблема, було питання: «Навіщо?»
«Для тих, хто хоче згадати, яким було місто» — онука загиблої у Маріуполі журналістки публікує книгу її рукописів
У цьому коловороті важко виокремити щось хороше… Попри те, що багатьох людей я втратила, я познайомилася із багатьма людьми, які мене підтримали, які теж якимось чином допомагають мені триматися. Все одно у моєму житті з’явилися нові хороші люди. Війна наштовхнула мене на багато думок. До прикладу, на банальне, про те, що не треба зволікати, треба жити тут і зараз. Я почала багато різних навчань, згадала, що я хотіла, але завжди відкладала. Якимось чином це дало поштовх… до вдосконалення. Це звучить пафосно, але я почала займатися творчістю, перестала це відкладати.
Я думаю, всі ці події якимось чином зміцнюють. Але роблять це, коли є підтримка. Мені пощастило, що у мене є люди, які можуть мені, умовно кажучи, протягнути руку, щоб не з’їхати з глузду і тому, кожен цей новий етап якогось жаху я вже потрохи навчилася приймати. Можливо, це не дуже добре. Можливо, так захищається психіка, щоб не здуріти. Знову ж таки, ми будемо думати, що обстріли — це нормально.
Мене зміцнює те, і ми це обговорювали з друзями, що люди, які виїхали із Маріуполя, які вижили там, що для них Маріуполь — їхня супер сила.
Тримає надія на повернення і зміцнює думка про те, що щоб не сталося, я вже пережив таке страшне, тож наче далі я маю «вигрібати», значить далі я маю теж триматися. Хоча, ніколи не можемо виключати, що може бути ще щось страшніше».
Читайте також: «Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату
«Напередодні вторгнення жителі Харківщини стежили за скупченням військ біля кордону. Це дуже сильно обговорювалося. Говорили про колони біля Курська, Бєлгорода. У мене є частина знайомих, які підготували і тривожну валізу, продумали маршрут виїзду за потреби — зокрема, для того, щоб вивезти дітей, літніх батьків або ж себе. Хтось — намагався зрозуміти, як працювати. Але, здебільшого, якогось передчуття у більшості моїх знайомих не було. Максимум ці тривожні стуки посилилися надвечір 23 лютого — люди поїхали заправляти машини. І то не всі.
Читайте також: «Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого
Пам’ятаю, як ми у 20-х числах знімали велику підготовку, урок оборони. Це було якось незручно. Було таке відчуття незручності, ніби ти готуєшся незрозуміло до чого. Багато людей, кілька сотень, прийшли на цей урок безпеки. Я побачила там багато знайомих і ще подумала, що обов’язково піду на такий урок, щоб не розгубитися раптом що. Але це «раптом що» було надзвичайно далеко у моєму світосприйнятті.
За цей рік, напевно, змінився, якийсь емоційний поріг чи то взагалі сприйняття себе, оточуючих. Я часто ловлю себе на думці, що я, що люди поруч готові багато говорити про такі відверті речі, що аж іноді думаєш, що раніше ти і не почув би того і не готовий був слухати. Я сама насправді дуже закрита емоційно людина, але тепер виявилося, що — ні. Це не так.
Можливо, згадаю не все. Перші дні — кінець лютого-початок березня я гостро зрозуміла, що у мене забрали відчуття контролю, а для мене він був дуже важливий. Нещодавно я спілкувалася із подругою. Вона говорить про те саме. Цей контроль був від дрібниць — коли ти знав свій графік на завтра, на тиждень, ти планував щось. Воно таке побутове, буденне, але воно виявилося шалено важливим, коли ти точно знав, що опівночі чи о другій годині ночі ти можеш піти до супермаркету, ти можеш увечері вийти і подихати на вулицю. А тут виявляється, що небезпечно — комендантська година, все закрито і найстрашніше може трапитися просто зараз. Ти не залежиш від себе — все стало рівнятися на війну.
Читайте також: «Немає такого, чого б Україна не подолала»: рефлексії команди Громадського радіо про рік великої війни
І є більш важливі речі, коли ти розумієш, що ти не контролюєш життя своїх близьких людей. Ти його і раніше не контролював, але, виявилося, що людина не відповідає тобі на телефонний дзвінок і це може обернутися панікою. І ось дуже довго і це чи то довелося «затовкти» у себе у душі чи то воно саме якось відпало, відвалилося — ти тепер зосередився на інших речах, але ось цей контроль чи він не такий важливий чи то він переорієнтувався кудись. Це напевно, перше.
Також сильно змінилося сприйняття смерті. Я трохи допомагаю Меморіалу пам’яті «Вбиті Росією». Іноді я пишу статті, а іноді — некрологи. Порівняно з тим, яку велику роботу команда вже зробила, у мене їх всього кілька, але це виявилося однією із найскладніших видів роботи, яку я взагалі робила. Написати некролог трирічній дівчинці. Тут три крапки і це дуже складно, але це потрібно.
Що доброго сталося за цей рік попри все? Я вийшла заміж. Чому для мене цей крок такий важливий? Чому такий шалений? Тому що ми дуже багато років разом. Спільне життя у нас з 2010 року. Тобто, 13-й вже. А так виходить майже 20. Майже 20 років ми знаємо одне одного. І ось ми вирішили: а чому не зараз? І, правда, цей шлюб за годину був дуже важким, але дуже щасливим. Якби не повномасштабна війна, мені б це не було потрібно. Взагалі непотрібно — і так все класно. А тут, так, виявилося, що цей крок дуже важливий. Разом із нами розписувалися люди, була велетенська черга — хтось у військовому, хтось — у весільному, хтось — юний, комусь — під 60 років, хтось — з військовим баулом, з передової або на передову. Це, напевно, не досягнення, але це — щастя, яке дав мені цей рік і я рада, що це сталося.
Мене зміцнили люди, які не здавалися. Коли ти бачиш, що у людини немає житла, а людина все одно розгрібає ділянку і банально саджає картоплю чи цибульку і готова жити далі. Ти мимоволі ставиш себе на її місце і думаєш: «А ти б зміг?» Відповіді, на щастя, я поки не маю і, сподіваюсь, що не матиму.
Коли спілкуєшся з людьми — близькими, далекими, випадковими знайомим, то люди зміцнюють. А ще відчуття якоїсь гідності. Не те, щоб її не було, але відчуття самоповаги було трохи іншим, а тепер воно масштабне, більш перевірене на цій жахливій практиці. Ти просто пишаєшся тим, що ти є і, я переконана, що ти живий, поки поважаєш і знаєш, хто ти».
«Ще у середині лютого я розуміла, що це — початок повномасштабної війни. Про це говорили і військові на позиціях. У їхніх колах звучала дата 24 лютого. У неї ніхто не вірив, але вона просковзувала. Про те, що почнеться щось повномасштабніше, ніж до цього було, я розуміла ще у грудні 2021 року, але не хотіла у це вірити. Тоді мені колега сказав, що потрібно готуватися, зібрати тривожну валізу, треба розуміти план відходу, якщо треба буде терміново тікати з міста. Також він казав, що потрібно забезпечити себе зв’язком, якщо раптом я потраплю у якусь халепу.
Коли мені подзвонили 24 лютого вранці, я вже знала, що почую у слухавці. Бо навіть до цього — 23 лютого — я крайній раз пішла до спортзали і мені навіть мій тренер сказав: «Знаєш, що завтра почнеться війна?» Ми тоді пожартували: «Яка війна?» А о 5-й ранку, коли мені подзвонив телефон, я прокинулася з відчуттям, що, мабуть, усі були навколо мене праві, а я просто не хотіла у це вірити.
Читайте також: «Найболючіше я сприймаю загибель цивільних» — боєць Антон Бондаренко про рік великої війни
21 лютого росіяни почали бомбити моє рідне місто — Щастя. Я тоді намагалася вмовити маму поїхати із міста. Я їздила туди кожного дня, бачила обстріли і розуміла, що їй там залишатися небезпечно. 22 лютого я змогла її вивезти. Вже тоді у її будівлі був пошкоджений дах, кілька днів не було електрики, води, газу. У сусідні будинки були прильоти.
Коли 21 лютого я почула про визнання «ЛДНР», я подумала, що це якийсь черговий маразм Путіна. Ну, що там може бути? Але дід щось вигадав…
Разом із домом я втратила відчуття стабільності. Зараз я живу в усій Україні. Я не можу сказати, де мій дім. Коли мене зараз питають «Де ти зараз живеш?», то я навіть не знаю, де, бо я зараз постійно переїжджаю. Раніше я могла сказати, що — у Сєвєродонецьку. Зараз кажу, що я — усюди. Тобто, я їжджу по усьому Донбасу, я буваю у Дніпрі та інших містах України.
У мене немає зараз ніякої стабільності. Якщо раніше я знала свій розпорядок дня, мала змогу приділяти увагу своєму хобі, своїм захопленням. Я мага змогу ходити до спортзалів вечорами, то зараз я розумію, що на все це немає часу і сил, бо постійно війна. Морально це дуже важко.
Я розуміла, що війна триває з 2014-го року, але то не було так гостро, як зараз. Я розуміла, що мій дім — в окупації. Вдень я працювала у гарячих точках поблизу фронту, а ввечері я могла розслабитися і побути у відносній безпеці із людьми, з якими мені було комфортно. Я бачилася із друзями, а зараз, якщо я їх раз на півроку в один вечір побачила, то вже супер.
Дуже важко морально. У мене вже був момент вигорання, коли я ходила до психолога. Він казав мені, що то ПТСР і потрібно лікуватися. Також пояснив, що це наслідки такого життя у нон стопі. Ось у мене постійне відчуття, що я мало роблю, що працювати потрібно більше і ти постійно працюєш-працюєш і якоїсь миті розумієш, що енергії вже немає.
Коли 24 лютого я прокинулася о 5-й ранку і дізналася, що йде війна, я о сьомій ранку заклеювала вікна скотчем, о 8-й — збирала тривожну валізу, а о 10-й — принесла додому багато їжі, щоб забезпечити себе на 2-3 місяці заздалегідь. І того, що я купила у лютому, мені вистачило до окупації. Я виїхала з дому і зрозуміла, що у домі залишилася їжа.
Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
Минулого року я зустріла свого чоловіка, з яким зараз 24/7. Ми разом працюємо, разом живемо, разом розділяємо втрати. І, власне, все це дає мені сили. Чоловік дає мені сили, щоб рухатися далі, щоб не панікувати, не згадувати свій дім, те, що я втратила, те, що я наживала. Коли я починаю сумувати або плакати, він підходить до мене і каже: «Так, все — пішли розважатися, пішли дивитися кіно, пішли щось робити». Тобто, ця людина мене дуже підтримує під час війни. Разом ми з ним їздимо працювати до якихось дуже небезпечних місць. До прикладу, у Вугледар або Бахмут. Якщо мені потрібно піти і зняти щось у небезпечному кварталі, де все бахкає, де можна втратити руку чи ногу, я розумію, що ця людина піде зі мною і, за потреби, витягуватиме мене звідти.
Коли почалася повномасштабна війна, у березні-квітні я працювала сама, бо мій оператор поїхав. Мені було дуже лячно, бо до мене приходили із погрозами додому — казали, щоб я не знімала, не вела журналістську діяльність. Було дуже страшно. А зараз я розумію, що до мене ніхто не прийде додому — у мене є захист, є підтримка. Це те головне, що дав мені минулий рік і за що я, мабуть, трохи вдячна.
Мене зміцнило те, що всі ці вісім років, поки тривала і триває війна в Україні, підготувало мене до того, що я маю зараз. Я від початку розуміла, що будуть втрати, вибухи. Але я розуміла, що за вісім років моєї роботи на фронті, мене це загартувало і я знала, коли лягати, коли — повзти, знаю, як реагувати на бойові дії.
22 березня минулого року, у мій день народження, я була у Сєвєродонецьку і там вже була повномасштабна війна і вибухи. Місто було в оточенні. Але я пішла до майстрині манікюру, щоб зробити собі такий подарунок на день народження. Я пішла зі свого району до іншого. Коли я була у манікюрниці, то ми почули перший авіаналіт на Сєвєродонецьк. Коли я поверталася додому, то побачила, що всі будинки поруч розтрощені і що з балконів звисають тіла моїх знайомих.
Тоді я подумала, якщо я пішла у цей час з будинку, значить це для чогось було потрібно і моя місія не закінчилась і треба щось робити і що у мене у цій війні є місія — розповісти людям, що відбувається в Україні, у мене вдома, у моєму регіоні. Того дня я зрозуміла, що потрібно працювати і працювати більше».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS