Євген Шибалов — у цивільному житті журналіст, активіст із Донецька. Після 24 лютого 2022 року — стрілець-гранатометник, солдат 241-ої окремої бригади ТРО ЗСУ. 30 травня 2022 року опинився у полоні росіян. 31 грудня 2022 був звільнений за обміном.
Євген Шибалов: Станом на зараз мої командири дають мені можливість відновитися, підлікуватися після всього перебутого, тому я зараз маю відпустку і потроху реабілітуюся та готуюся до повернення на службу. Адже чинне українське законодавство не передбачає полон як підставу для демобілізації під час дії воєнного стану: тобто і під час полону, і після нього ми всі лишаємося військовослужбовцями.
Проте реабілітація у кожному випадку індивідуальна, тому що кожному потрібен різний час на лікування та відновлення. І воно залежить від того, у якому стані людина повертається з полону, адже майже всі потрапляють туди з контузіями, і багато хто — з пораненнями. Також дуже сильно впливають умови утримання, зокрема, доступ до медичної допомоги, і частіше — її відсутність. Тому майже кожен повертається з полону із загостренням тих хвороб, які мав раніше.
В одній партії зі мною повернувся полонений, який взагалі відмовився від реабілітації і через три дні написав рапорт, що він хоче знову на передову. З моєї точки зору, це було сміливо, але можливо не надто розумно. Я вирішив, що візьму стільки часу на відновлення, скільки мені дадуть. Нещодавно я теж проходив лікарську комісію, щоб повернутися на службу, але психіатр сказав, що мені повертатися ще зарано.
Євген Шибалов: Дуже розповсюдження річ, яку ми привозимо з полону, — це ПТСР. І його перша ознака — це порушення сну. У моєму випадку так: якщо я перед сном не пройду 5 тисяч кроків, то я не можу заснути навіть зі снодійним. І щойно лікарі пробують замінити сильнодіючі препарати чимось легшим, у мене починає зменшуватися межа прокидання — у котрій годині я б не ліг, я все неодмінно прокидаються о 6 ранку, потім у 5:30, о 5:00, о 4:00 і так далі. Тому знову доводиться повертатися до сильних психотропних препаратів.
Всі ми з полону повертаємося з психічними розладами, тому навіть найздоровішу людину я б відмовляв від того, щоб одразу повертатися на передову, адже ми можемо бути в стані «чіткий, але непередбачуваний».
Євген Шибалов: Сама процедура обміну налагоджена так, що одразу з’являється відчуття, що це все було недаремно. У подальшому нас дуже сильно рятує, що армійську медичну систему суттєво доповнює і волонтерський, і суспільний рух — не всі медичні заклади, у яких мені надавали допомогу, були військовими. Навіть приватні клініки, приватні психотерапевти приймають військовослужбовців або зовсім безкоштовно, або з великими знижками.
Щодо медичного обслуговування, то взагалі ні на що не можу поскаржитися, навіть на ту саму військово-лікарську комісію, яка зараз зазнає багато критики. У моєму випадку там без усіляких бюрократичних перешкод надавали мені відпустки на лікування, обстеження були об’єктивними.
Євген Шибалов: Колишні полонені повертаються у дуже сильно емоційно розхитаному стані. Причому спалахи емоцій дуже сильні, неконтрольовані, тому тебе кидає між крайнощами: в одну секунду ти панічно боїшся, що тебе знову повернуть на фронт, а через хвилину тебе охоплює спалах роздратування і агресія, і ти рвешся назад до зброї. Тому це саме те, що потрібно підлікувати — повернути собі здатність приймати рішення не під впливом сильних емоцій. Мені, наприклад, іноді на побутовому рівні складно прийняти рішення: збираючись на ефір, я стояв у дверях і думав — брати машину чи їхати на метро. Мені важко ухвалити навіть такі рішення — багато сумнівів і коливань, явно більше, ніж заслуговує така проблема. Тому я постійно кажу, що колишньому полоненому потрібен час на відновлення своєї психіки.
Слухайте також: Російські військові змусили мене роздягнутися і казали, що я схожа на снайперку — дружина полоненого маріупольця
Євген Шибалов: У мене був один із найбільших особистих страхів, коли я був у полоні — я дуже боявся, що до моїх рідних повернеться не та людина, яку вони любили, тому що я розумів, що на мене все тисне і мене змінює. Побутові коливання і незграба поведінка — це лише прояви внутрішньої трансформації, яка відбувається з людиною у полоні. І дуже довго її потрібно приводити до норми.
Євген Шибалов: Поки ми були у полоні, нам весь час розповідали, що Польща вже захопила західні регіони України. І я дуже радий, що цього не сталося. Воно, здається, не може виглядати правдоподібно, але в умовах, коли ти геть зовсім ізольований, будь-яка маячня мимоволі змушує замислитися. Бо ти думаєш, що не можуть же люди весь час брехати, мусять же вони хоч іноді, хоч частково казати правду.
Найбільшим відкриттям для мене стало те, що стосовно звільнення полонених проводиться дуже активна робота. Нас тримали в ізоляції, у першу чергу, від новин щодо нашої подальшої долі, і настільки щільній ізоляції, що ми в камері між собою сперечалися, чи обміни взагалі відбуваються. І деякі з нас, які зовсім впали у відчай, самі приготувалися і інших переконували, що ми будемо сидіти тут до кінця війни. Натомість, повернувшись, я побачив, що регулярно сотні людей повертають з полону.
Євген Шибалов: Кожен новенький у камері — це зірка дня. Його не залишать у спокої і будуть розпитувати кілька годин про все-все. З одного боку, дуже шкода, що у полон потрапляють все нові і нові солдати, але для тих, хто там давно, це дуже цінне джерело новин, якому можна довіряти.
Росіяни це усвідомлюють і розселяють по різних камерах полонених з одного підрозділу, щоб вони не могли змовитися, що казати під час допитів. Крім того, росіяни намагаються вербувати полонених, шукати серед них тих, то буде «стучати» і розповідати, про що говорять у камері та які лунають настрої.
Останні два місяці у мене з’явився доступ до телевізора, коли нас перевели з одного закладу в інший, з більш м’якими умовами утримання. Там була бібліотека і телевізор. Там ми вперше змогли пересвідчитися, що обміни дійсно відбувається. Телебачення, зрозуміло, російське, і показували там інтерв’ю з поверненням своїх полонених, але ми розуміли, що і наші хлопці повертаються додому.
Слухайте також: Велику частину інформації про полонених ми дізнаємося з російських ресурсів — мати полоненого бійця «Азову»
До речі, коментарі російських полонених я дивився з величезною пересторогою, бо коли російські солдати публічно розповідали про «жорстке поводження» в Україні, миттєво погіршувалися умови для українських полонених. Адже персонал в’язниць починав мститися нам за «жорстоке поводження» з їхніми полоненими на території України. Хоча я не можу сказати, що такі скарги були частими.
Євген Шибалов: Коли військовополонені повертаються з полону, є обов’язкова процедура — представники спецслужб, які займаються обмінами, збирають нас всіх і показують на екрані весь список зниклих безвісти, щоб ми сказали, чи не перебували ми разом із ними. А ми з хлопцями у камері вивчили напам’ять персональні дані одне одного, щоб при нагоді той, хто вийде першим, міг зконтактувати з родинами.
Наприклад, була історія, що хлопця, який потрапив зі мною у полон із підрозділу, що був прикомандирований до нас, навіть не було у списках зниклих безвісти. Тобто його командири вже півроку не можуть оформити необхідні папери, щоб бійця внесли хоча б у списки зниклих безвісти.
А інший хлопець з мого батальйону, якого командири вважали загиблим, насправді перебуває у полоні, і я про це розповів.
Це була спонтанна ідея — вчити напам’ять дані одне одного, але, як виявилося, це дуже корисно, і дає дуже багато інформації тим службам, які займаються обмінами полонених.
Євген Шибалов: З практичної точки зору, дуже корисною виявилася звичка запам’ятовувати номери рідних та близьких. Зрозуміло, що у дисциплінованого солдата в бою і не буде з собою телефону, а якщо телефон є, його все одно відберуть. Потім у полоні може випасти нагода подзвонити рідним, і я на власні очі бачив кілька дуже прикрих випадків, коли хлопцям дають подзвонити додому, а вони не можуть згадати жодного телефонного номеру.
Особисто мене дуже підтримувала думка про людей, які мене люблять і чекають.
Щоб протриматися там, потрібно постійно думати про те, чим ти будеш займатися, коли повернешся, постійно ставити собі питання — для чого це все, що я звідти привезу, що від цього зміниться на краще у моєму житті і житті інших. Тільки так можна протриматися. Оскільки у полон люди потрапляють у бою, у ситуації адреналінового шторму, то перша реакція — така апатія і думки про те, що от і закінчилася моя війна і шкода, що саме так. Насправді, весь час, поки ми перебуваємо у полоні, ми рахуємося на службі, нам продовжують виплачувати заробітну плату, тому тут важливо, щоб і психологічно ми пам’ятали, що ми продовжуємо виконувати дуже специфічне і дуже ризиковане завдання, що ми лишаємося солдатами своєї армії. І у нас є кілька задач, які ми повинні тут виконати: вижити, зберегти здоров’я і повідомити рідним, близьким і командиру, де ти перебуваєш і що ти живий.
Євген Шибалов: Є деякі показники, за які змагаються їхні структури. Один із них — кількість людей, що відмовилися від обміну, кількість людей, що погодилися перейти на службу до РФ. Я розумію, чому після повернення нас дуже ретельно перевіряє контррозвідка, адже допускається думка, що нас намагалися психологічно розхитати і завербувати.
Загалом, наскільки я зміг зрозуміти механіку цієї машини, яка працює з полоненими в Росії, її мета, не порушуючи прямо конвенції, не завдаючи людині занадто важких травм, повернути бійця максимально небоєздатним — у максимально розбалансованому стані. Щоб він ще довгий час не був придатний до використання на фронті.
Слухайте також: «Маю надію, що навіть якщо РФ і не підтвердить полон моїх рідних, їх все одно обміняють» — мати і дружина полонених
Євген Шибалов: Бути уродженцем Донбасу і потрапити у полон — дуже погано. Якщо людину з Івано-Франківська, Полтави чи Києва вони вважають просто ворогом і противником, то місцевих вони називають зрадниками. Вони щиро впевнені, що уродженці з Донбасу мали б бути на їхньому боці, але чомусь воюють проти них у лавах ЗСУ. Тому ставлення гірше, ніж до решти полонених.
Коли вилізло, що я ще й активіст і журналіст, у них миттєво виникла думка «пришити» мені шпіонаж та співпрацю зі спецслужбами, і не обов’язково навіть з українськими. Мені давали вибір між Україною і ЦРУ. Мене підвела чесніть: я настільки мало знаю про спецслужби, що навіть під тортурами не зміг вигадати нічого правдоподібного. Тому від мене, зрештою, відстали.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS