Від Львівського університету до впровадження поняття геноциду: історія Рафала Лемкіна

Визнання внеску Рафала Лемкіна у світі

Єлизавета Цареградська: У мене одразу є невелика передісторія з приводу теми нашої розмови. Ми будемо говорити про Рафала Лемкіна. Попри те, що я здобувала юридичну освіту, вперше я про нього дізналася, прочитавши абсолютно фантастичну книжку «Східно-західна вулиця» Філіпа Сендса. Я була абсолютно заскочена тим, наскільки це цікавий життєвий шлях, наскільки грандіозний внесок в правничу історію, історію України та світу зробив Рафал Лемкін. Проте він не є аж такою популярною постаттю. Хоча, можливо, це виключно моя оптика. З вашої точки зору, чому так стається, що настільки визначні особистості не мають популярності, на яку вони, як мені здається, заслуговують?

В’ячеслав Ліхачов: По-перше, все ж ім’я Рафала Лемкіна не є зовсім невідомим. Якщо порівнювати ситуацію з тим, наскільки його спадщина була визнана, скажімо, в 1980-ті роки, то з того часу він став популярним. При тому, що в останні роки життя він був самотнім і невідомим широкому загалу. По-друге, він не був публічною фігурою у звичному сенсі. Він не очолював які-небудь всесвітні глобальні громадянські рухи, він не був публічним трибуном, на кшталт Махатма Ганді. Він був саме правником і міг реалізуватися в різних галузях.

Але Рафал Лемкін просував важливу ідею, залишаючись за лаштунками. Самі механізми творення юридичної історії сучасного світу зазвичай не є публічними. Умовно, ми не знаємо ім’я автора ООНівської Декларації прав людини, що була прийнята майже одночасно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду.

Звісно, різні люди до цього доклалися, і ми не можемо сказати, що знаємо особу, яка вперше артикулювала необхідність закріплення базових прав людини на суспільному рівні, так щоб всі держави це визнали. Тобто це радше виняток, коли людина протягом життя встигла артикулювати певний концепт, переконати всіх у його важливості та необхідності й навіть втілити його принаймні на декларативному рівні. Сам Рафал Лемкін вважав, що він не був дуже успішним у своєму життєвому покликанні. Але те, що людина від перших думок про необхідність такого концепту протягом життя встигла його артикулювати, запропонувати, впровадити і побачити його закріпленим, — це скоріше виняток. В цьому сенсі, він, можна сказати, був щасливим.

Читайте також: Німецькомовний поет з Чернівців, який втік до Франції: трагедія життя Пауля Целана

Дитинство та формування

Єлизавета Цареградська: Це теж правда. Тоді пропоную почати спочатку або продовжити початком. Що формувало Лемкіна як людину? Адже він завершив Львівський університет, де вчився на юридичному. Яким є його життєвий шлях? Хто його виховував? Як він формувався як особистість?

В’ячеслав Ліхачов: Якби ви запитали його, напевно, він би відповів би, що його формували книжки. Можливо, він про це писав у своїй біографії, точно не пам’ятаю. Багато з ідей, думок, відчуттів Рафал Лемкін узяв із прочитаного. Це справило на нього величезне враження.

Згідно з його спогадами, вперше його вразила думка про те, що людей можуть вбивати, позбавляти права на життя тільки внаслідок належності до спільноти, коли він у десять років читав «Камо грядеши» Сенкевича. Там він дізнався про гоніння християн у Римській імперії за часів Нерона. Це й підштовхнуло його до шляху, яким він ішов усе життя.

Але як сталося, що його виховували книжки, теж дуже цікаво. Він походив з єврейської родини, яка проживала на території тоді Російської імперії. Це Гродненська губернія, що наразі відповідає території Білорусі. Він народився у 1900 році, а крім батьків мав ще двох братів. Їх удома виховувала мама, яка була доволі розвиненою людиною. Вдома у них була бібліотека, яка потім згоріла під під час Першої світової війни. А батько Рафала Лемкіна власноруч працював на орендованій землі. Вони були орендарями і займалися сільським господарством.

З дитинства Рафал володів кількома мовами, вони вдома розмовляли польською, російською та ідишем. Це одночасне перебування в різних світах сформувало горизонт бачення одночасно різних культур. Власне, ця територія була важливим чинником формування Рафала Лемкіна. Точніше, складна й трагічна історія цього регіону початку XX століття.

У міжвоєнний період це стала територія Польщі, тому він опинився у Львові. Спочатку він намагався навчатися в Ягеллонському університеті в Кракові, а потім продовжив навчання у Львівському університеті й закінчив його. Вже з цього переліку зрозуміло, що зміна кордонів, поява нових держав, різне ставлення до меншин і вразливих спільнот на цій території.

Звісно, він стикався з контекстом антисемітизму в Польщі. До цього Перша світова війна буквально прокотилася по території, де жила його родина. Він з батьками переховувався у лісі під час німецької окупації. Потім він служив під час польсько-більшовицькій війні у 1919-му році в санітарному батальйоні. Тобто він пережив цю історію, не кажучи вже про те, що потім настала Другий світовий війна. Складна історія цього регіону, складне нашарування культур — від його родини до суспільства навколо — книжки, мови та культура. Першопочатково він пішов навчатися на лінгвістику, знав багато мов і читав на багатьох мовах. Це все сформувало його як особистість і, напевно, вплинуло на коло його зацікавленості.

Читайте також: Феміністка, філософиня, борчиня за права українців: ким була Мілена Рудницька

Доля Рафала Лемкіна та його родини під час Другої світової

Єлизавета Цареградська: Щодо того, як розгортається історія родини Рафала Лемкіна під час Другої світової — очевидно, що це теж дуже важливий момент. Де він та його родина мешкають протягом цих років?

В’ячеслав Ліхачов: Його родина, його батьки, майже всі його рідні загинули під час Голокосту. Він і сам у 1939 році жив у Польщі, як і попередні два десятиліття. Рафал Лемкін навіть встиг мобілізуватися до війська під час оборони Варшави, але потім, із допомогою колишніх колег, його змогли переправити через Литву та Швецію, де він на певний час затримався, до Сполучених Штатів. Коли це було можливо, він підтримував зв’язок із рідними. Спершу в Стокгольмі, а потім у США він вивчав те, що відбувалося з часу окупації Польщі Німеччиною, через його родину, і це теж показово з точки зору драматичності історії цього регіону.

Вижив брат Рафала і його родина — дружина та два сини. Після війни у 1948 році Рафал Лемкін допоміг їм отримати візу та виїхати до Канади. Вижила родина брата тільки тому, що після радянської окупації Східної Польщі їх депортували в Центральну Азію, де вони примусово працювали на засланні. Таким чином ця частина родини врятувалася, незалежно від їхньої волі. Це така мініатюра історії Польщі, історія польських євреїв під час Другої світової війни між двох тоталітарних агресорів, які розділили Польщу і нищили її населення, деякі його категорії — фатально.

Читайте також: «Солід»: як взуттєва фабрика Львова рятувала євреїв від нацистів

Еміграція та запровадження концепції геноциду

Єлизавета Цареградська: Тут я хочу перейти до періоду еміграції, переїзду до Швеції, а згодом до Америки. Що відбувається в житті Рафала Лемкіна у професійній площині, в юридичній практиці, в науковій роботі? Які труднощі тут він зустрічає?

В’ячеслав Ліхачов: Рафал Лемкін на той час уже був відомою людиною. Він уже був захоплений ідеєю впровадження юридичної відповідальності на міжнародному рівні за підбурювання до насильства, репресії та знищення етнічних чи релігійних груп. Він був дуже високофаховим правником у різних галузях. Передусім — у кримінальному праві, але не тільки. Він був секретарем комісії зі створення законодавства Польщі, викладав у ВНЗ.

Завдяки гарному знанню мов та перебуванню в міжнародному юридичному середовищі, він був відомий у різних країнах, писав статті французькою, англійською, німецькою. Саме завдяки його знайомим та друзям, його було врятовано. Тому, грубо кажучи, він мав, де працювати. Він викладав і в університеті Стокгольма, і в Сполучених Штатах — спершу в університеті Дюка, потім у кількох різних. Тобто він був професійно визнаним, попри те, що був емігрантом, вигнанцем.

Звісно, він не міг знати ще у 39-му, 40-му році, про те, що все єврейство під німцями приречене на знищення, але вже тоді він аналізував юридичні акти і дії Третього Рейху. Він прийшов до висновку, що Третій Рейх може приховувати власні злочини такою «юридичною парасолькою». Про це він намагався розповісти світу. Його найбільш ґрунтовна праця була присвячена політикам країн Осі на окупованих територіях. Він попереджав світ про небезпеку власне геноциду й саме в цій праці запровадив цей термін.

Працю було опубліковано у 1944 році, хоча він її закінчив раніше, здається, у 42-му. Два роки вона не була надрукована, він шукав підтримки для її публікації. Після того, як це відбулося, він та його концепт стали відомими.

Лемкін здобув популярність вже не як професор-викладач права, а як автор концепції геноциду. Сполучені Штати залучили його до як радника Верховного Суду США до Нюрнберзького трибуналу. А потім він активно пропагував ідею ухвалення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яку, зрештою, в 1948 році було прийнято в Парижі на засіданні ООН.

Потім він докладав шалених зусиль, щоб конкретні країни приєдналися до цієї декларації та підтримали її. Це було не так очевидно, як нам зараз здається — що це непохитні стовпи міжнародного права. Достатньо згадати, що Сполучені Штати приєдналися до Конвенції проти геноциду тільки у 80-х роках. Значною мірою, перші країни, які підтримали цю Конвенцію, були арабськими.

Треба сказати, що Рафал Лемкін був не просто етнічним євреєм, а все життя підтримував сіоністський рух, брав участь у певних політичних активностях на його підтримку. Але при цьому він був здатний знайти спільну мову з представниками Єгипту або Лівану, який першопочатково суттєво доклався до прийняття Конвенції про запобігання геноциду. Можна сказати, що Рафал Лемкін проявив видатний дипломатичний хист у ці роки.

Протиріччя довкола Конвенції про запобігання геноциду

Єлизавета Цареградська: Чи були люди, які мали іншу точку зору або заперечували ідеї Рафала Лемкіна? Чи ця тема є однозначною й вона не породжувала спротиву серед колег?

В’ячеслав Ліхачов: Тема геноциду, з одного боку, є однозначною, оскільки всі визнають, що вбивати людей за фактом їх народження неможливо, що це є злочинно — принаймні після Другої світової війни. До Другої світової війни Рафал Лемкін почував себе самотнім у цьому прагненні притягнути до відповідальності злочинців, які винні у смерті мільйонів.

Коли він навчався у Львівському університеті, у 1921 році обрав темою курсової геноцид вірмен. Це відбулося під впливом процесу над вірменським студентом, який вбив одного з організаторів геноциду — Талаата-пашу. Тоді Рафал Лемкін питав, чому ми судимо людину за одне вбивство, при тому, що вбивство мільйона людей залишається безкарним.

Коли в 1933 році на конференції Ліги Націй у Мадриді він вперше наполягав на впровадженні такої міжнародної відповідальності, то не здобув жодної підтримки. Польща — держава, яку він представляв — після цього навіть змусила його піти з державних постів. Далі він працював у приватних ВНЗ, але більше не співпрацював із державою. Хоча це був рік, коли Гітлер прийшов до влади, коли відбувалась жахлива різанина сирійців у Іраку, але тоді світ був не готовий прийняти цей концепт.

Після Другої світової війни, поразки нацистів й інформації про злочини, які вони коїли, всі були готові погодитися, що недобре вбивати людей мільйонами, що за це повинна бути відповідальність. Проте, з іншого боку, концепція геноциду для усіх у політичній сфері зручна, тільки щоб використовувати його проти опонентів. Ніхто не хоче, щоб у геноциді звинуватили тебе, особливо враховуючи відсутність на той час терміну давнини.

Читайте також: «Важливо називати трагедії так, як їх називають самі жертви»: чому Геноцид кримських татар варто називати Sürgünlik

Нікому не хочеться, щоб згадували ситуації з колоніального минулого, або й тогочасні події. Тому відбувалося активне штучне гальмування та звуження ознак геноциду. У юридично закріпленому розумінні цього терміну було вказано, що це політика знищення, спрямована проти етнічної, національної, расової чи релігійної групи. При цьому сам Рафал Лемкін вважав, що соціальна група теж має бути захищена конвенцією. Зрозуміло, що Радянський Союз або його тогочасний сателіт Китай, в яких знищувалися цілі соціальні класи під час культурної революції, були проти. Тому політична кон’юнктура вплинула на те, що ідеї Лемкіна були, не те, щоб викривлені, але дуже обмежені як юридичне визначення.

Читайте також: Уникав України, але був репресований сталінським режимом: що варто знати про Ісака Бабеля

Рафал Лемкін та Українські контексти

Єлизавета Цареградська: Насамкінець я хочу закцентувати нашу увагу на тому, наскільки це важливо безпосередньо для українського контексту. В період, коли Рафал Лемкін працює над концепцією геноциду, коли вона врешті отримує визнання або закріплюється, які юридичні процеси відбуваються на території України? Тому що у мене складається враження, що, буцімто, тут взагалі був вакуум, і правнича думка з цього приводу не розвивалася. Що ми знаємо про це?

В’ячеслав Ліхачов: На той час, коли Лемкін розвивав свій концепт, Україна була радянською, за винятком міжвоєнного часу, коли частина території була приєднана до Польщі. І зрозуміло, що в Радянському Союзі ані про цей коцепту, ані загалом про цей напрямок думки не йшлося.

Вважалося природним, що для досягнення «колективного блага» якісь категорії людей є більш корисними. Навіть у селянстві була експлуататорська, власницька частина, тоді як інша вважалася шкідливою. В рамках такої соціальної інженерії під час побудови комунізму вважалося нормальним, що певні категорії населення можуть бути обмежені у правах.

Можна було виселити, репресувати певні категорії населення: за класово-соціальною ознакою, як це відбулося з братом Рафала Ісаком на території Західної Білорусі, або за етнічною ознакою, як це відбулося з мільйонами німців, кримських татар та багатьох інших етнічних груп, які проживали в Радянському Союзі, зокрема в Україні. Етнічний склад населення було змінено в результаті депортації, під час та після війни.

Зрозуміло, що для Радянського Союзу не існувало юридичних обмежень щодо утисків на ґрунті релігії, етнічності або національності. Але потім СРСР ухопився за цю теорію, за цей концепт, після того, як його було вичищено від загрози впровадження відповідальності за утиски на основі соціальної приналежності. Після цих обмежень його можна було застосовувати проти американців, ПАР, західних колонізаторів. Україна, яка не була окремим суб’єктом міжнародного права, слідувала у цьому русі.

Що стосується вільної української політики в еміграції, то представники Українського конгресового комітету в Сполучених Штатах товаришували і співпрацювали з Рафалом Лемкіним. Власне, він не застосовував назву Голодомор, але у мадридському виступі 1933 року неодноразово повертався до штучного голоду в Україні як прикладу геноциду. Він про це написав окрему статтю, яку десять років тому в Росії визнали екстремістським матеріалом та заборонили. Рафал Лемкін був у курсі того, що відбувалося в Радянському Союзі і вважав це одним з прикладів геноциду, наскільки ж чітким, як геноцид вірмен ще до Другої світової війни.

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]