На початку повномасштабного вторгнення Євгенія з Луцька перетинала кордон із Польщею 2 доби, з 24 по 26 лютого 2022 року. Тоді ніхто не розумів, що робити, куди бігти, наскільки довго це триватиме. Більшість вирішили їхати до кордону, де навіть ні на що не очікували, аби лиш втекти від обстрілів над головою.
«Ми доїхали до кордону, побачили цю довжелезну чергу — найдовшу, мабуть, в житті, яку взагалі доводилось бачити. 27 лютого ми заїхали в Польщу. Було дуже складно в тій черзі, тому що ти моніториш новини, що відбувається, розумієш, що це все не жарти. Черга рухається максимально повільно і ти стоїш на відкритому полі. І розумієш, якщо буде щось летіти, то навіть сховатись ніде», — розповідає жінка.
Однак, коли родина доїхала до кордону, не розуміли, чому черга так довго просувалася, адже поляки навіть не дивилися жодних документів. Тим часом з України вже не випускали чоловіків призовного віку і далі Євгенія з сином поїхала сама:
«Найгостріший момент відчаю у мене був тоді, коли ми переїхали польський шлагбаум і тоді у мене з’явилось таке розуміння, що я можу не повернутись. І це ніби я востаннє бачу Україну, і це так було боляче усвідомлювати! На щастя, це не так, але тоді здавалось, що це може бути так».
Польща не лише гостинно прийняла усіх українців, а й стала справжнім домом для багатьох із них. Євгенія зі слізьми згадує, як у польській школі сприйняли її сина:
«Коли я прийшла записуватись, батьки дізнались, що буде хлопчик з України. На наступний день, коли він пішов у школу, йому презентували абсолютно все, що потрібно для школи: рюкзак, канцелярію, книжки й… великого іграшкового ведмедя. При тому, що малому на той час було 11 років, він постійно з ним спав, у машині їздив — це було дуже приємно».
Тим часом в Україні розгорталися події не за сценарієм росіян. Ті не змогли «взяти Київ за 3 дні» і тому окупували міста й села Київщини та Чернігівщини. Жителі передмістя столиці не могли й повірити, що стануть заручниками росіян на їхньому шляху до Києва. Водночас, як би окупанти не казали місцевим, що про них забули, в повністю окуповану Бучу людям все ж могли передавати їжу. Наприклад, під час небагатьох спроб евакуації харчі передавали автобусами, які їхали за людьми, розповідає інспектор інспекції з благоустрою Бучанської міської ради Сергій Татарчук. За його словами, передусім це була саме польська допомога.
«Під час “зелених коридорів” приїздили автобуси забирати звідси людей. Ми готували людей на відправлення на “велику землю”, скажімо так. І в автобусах приїздили, в тому числі з Польщі, запакована водичка, консерви. Все це приймалось, розвантажувалось, заносилось в гуманітарний центр, оскільки на той час він був тут, у лікарні. Це було єдине місце, яке до 19 березня, здається, росіяни не чіпали. Люди приходили, отримували й в тому числі водичку, консерви різні, прямо звідси, з лікарні. Воно формувалося в пакетах, щоб не тільки, наприклад, там було м’ясо та риба, а були й овочеві консерви», — розповідає Сергій Татарчук.
За словами пані Марії, яка проживає біля лікарні, допомога надходила постійно:
«Так, допомогу видавали в лікарні. Коли приїздили й евакуювали людей, то автобус привозив гуманітарку, а звідси людей забирав. Потім у школі давали, в гімназії давали, й просто на вулиці. Вареники привозили з картоплею, консервацію — багато всього привозили».
Коли у людей зникло світло, вода й газ, вони готували їжу на вулиці. А це було дуже небезпечно, каже пані Марія. На сусідній багатоповерхівці постійно сидів снайпер і спостерігав за місцевими.
«Ми їсти варили, а він стояв з автоматом. Дочка питає: “Можна їсти зварити?”. А він: “После трех часов”«, — згадує жінка.
Схожа ситуація була практично по всій Бучі. Навіть серед багатоповерхівок на околиці міста, де не було росіян. Тут людей на вулиці лякали не окупанти зі зброєю, а постійні обстріли, розповідає Ілона. Вона разом із чоловіком та двома доньками на понад тиждень опинилися в окупації. Коли зникли всі комунікації, їжу вони також готували у дворі багатоповерхового будинку:
«Ми прокидались від того, що хлопці вже стукали сокирою і готували дрова для того, щоб можна було прийти й розпалити вогнище, щоб можна було готувати. Щоранку чоловіки ходили по воду, тому що води також не було скрізь в цій окрузі. Ходили на будівництво. Дякую їм, вони включали нам генератор, і ми качали воду. Тобто, якби не було цього генератора, я не знаю, де б ми брали цю воду».
Слухайте також: 90% зруйнованих росіянами будівель у Бучі мають відновити до кінця цього року
За словами жінки, навіть сюди, на околицю Бучі, могли доставити гуманітарну допомогу. Це були харчі як від міжнародних партнерів, зокрема Польщі, так і звичайний хліб, який прості люди ще мали змогу пекти для містян.
«Спочатку привезли гуманітарну допомогу, це нам хліб роздали. По декілька хлібин, мабуть, по 2 чи 3 хлібини на будинок, що ми їх ділили між усіма квартирами. І прийшла якась іноземна допомога, бо там такі товари, що не щодня у тебе є у вжитку», — розповідає Ілона.
Наприкінці березня українські військові деокупували Бучу та інші міста й села Київщини й Чернігівщини. На початку квітня до Бучі ринули благодійники. У людей на той час вже не було нічого. Всі магазини були розмародерені чи спалені. Тому саме у гімназії, про яку вже згадувала пані Марія, утворився справжній гуманітарний хаб, куди надходила вся допомога. Її тоді отримувала вся Бучанська громада, розповідає Сергій Татарчук:
«Після деокупації, з перших днів, вантажівками завозилось це все на ліцей (вул.Вишнева, 1). Все це також розвантажувалось, формувались продуктові набори й більшість населення громади отримували їх у Бучі й по центрах видачі гуманітарної допомоги на території громади. Тобто в кожному старостинському окрузі знаходився гуманітарний центр, куди надходила гуманітарна допомога і звідти її роздавали в селах по громаді».
Тоді перед деокупованими містами постало багато нових викликів. На вулицях лежали сотні вбитих людей. Ті, хто вижили у цій страшній окупації, опинилися практично без даху над головою. Багато місцевих виїхали, але повертатися також не було куди. Стало зрозуміло, що цю ситуацію потрібно вирішувати якнайшвидше. В той час уряд Польщі почав поставляти в Україну модульні містечка. В них практично одразу заселилися охочі, адже модулі були готові до проживання в них, каже Сергій Татарчук.
«З приводу містечок, то це взагалі колосальний внесок в громаду, оскільки понад три тисячі будинковолодінь пошкоджених, і, наскільки я розумію, то ті модульні містечка, які знаходяться на території громади, вони майже всі переповнені. Оскільки наш безпосередньо відділ займався демонтажем зруйнованих пошкоджених будинків, то це велике горе для людей, які втратили дах над головою», — згадує чоловік.
За словами міністра канцелярії Ради міністрів Польщі Міхала Дворчика, який був присутній на відкритті декількох модульних містечок в Україні, проєкт будівництва тимчасових будиночків розпочався доволі швидко, практично одразу після деокупації Київщини й першого розуміння, що багато людей залишилося без житла.
«І так розпочався цей проєкт. Він був спрямований, як я вже сказав, на внутрішніх біженців, особливо в тих областях України, в тих частинах України, де були найбільші руйнування, або де було найбільше внутрішніх біженців, і зрештою, такі містечка були створені у 27 місцях для майже 10 000 людей», — каже Міхал Дворчик.
Модульні містечка є і в сусідній Бородянці. Там проживають понад 360 людей, адже селище було практично вщент зруйноване російськими військами. 5 із 6 модулів встановила Польща. Представники цієї країни займалися усім: від доставки до встановлення будиночків. Комендантка модульного містечка Ольга зауважує, що й зараз можна звернутися до польських донорів за допомогою:
«Поляки нас підтримують обов’язково. Дуже різні: і влада підтримує, якщо у нас є якийсь запит, то ми до них можемо звернутись. А загалом польські волонтери нас найбільше підтримують».
Про Бородянку згадує і президент польського Фонду міжнародної солідарності Рафал Дзєнцьоловський. Він наголошує, що зараз селище — живий пам’ятник життєстійкості українців.
«Я був сьогодні у Бородянці. Але не в модульному містечку, я просто по дорозі заїхав подивитися на місто, яке є близьким для поляків, тому що ми з директором Польського інституту у Києві Робертом Чижевським були там колись, простежуючи сліди Січневого повстання в Україні, і, серед іншого, ми просто поїхали туди. І Бородянка є особливим місце для поляків, тому що це спогади про Січневе повстання.
Ну, і я поїхав туди, тому що у нас були спільні, свого роду, колегіальні спогади про це місце. У мене перед очима стояли ті жахливі картини війни. І я вперше наважився поїхати, подивитися, як воно виглядає сьогодні. Сказати, що мене також вразило те, що і вразило міністерку ЕмілЄвич, тільки не квіти, а життєву енергію мешканців. Тому що сьогодні Бородянка — це один великий будівельний майданчик. І це неймовірно підіймає настрій», — каже Рафал Дзєнцьоловський.
Прагнення жителів та жительок Бородянки нагадало пану Рафалу повоєнне життя у Варшаві. Коли люди поверталися до своїх домівок після Другої світової війни і починали життя наново:
«І я пам’ятаю такі картини, що в у кожному будинку, який вцілів, у кожній квартирі, яка не була зруйнована, не була розбита, хтось щось будував. Хтось заклеював вікна картоном, хтось ставив свічку, хтось вже фарбував димар, щоб приготувати теплу їжу. Ось так сьогодні виглядає Бородянка. І це такий великий живий пам’ятник життєстійкості українців. Тому я можу тільки сказати, що після війни, після часу смерті, життя приходить і перемагає. І це прекрасно».
Слухайте також: У вщент зруйнованій росіянами Бородянці на Київщині стартує відбудова
Польські модульні будиночки в Україні з’явилися не лише в містах, які були окупованими, а й у Львові чи Полтаві. Їх побудували для переселенців з тимчасово окупованих міст, або тих, де ведуться бойові дії, розповідає Рафал Дзєнцьоловський. Містечко у Полтаві відкрили вже після нашої розмови з паном Рафалом. Це, до слова, спільний проєкт з Британською агенцією розвитку та Організацією Співдружності.
«Цього разу це буде містечко, розташоване на околиці Полтави, в районі, який ми й міська влада визнали достатньо безпечним і комфортним для людей, які раніше жили в умовах безпосередньої небезпеки для свого життя. Або це люди, переміщені із зони, яка знаходиться безпосередньо біля фронту, під обстрілами, навіть артилерійськими чи мінометними. Це буде група з кількох сотень людей, понад п’ятсот, які вже тривалий час живуть в умовах війни й нині їх відібрала місцева влада. Тому що ми працюємо спільно з органами місцевого самоврядування та місцевою владою. Ці люди перевірені Міністерством з питань реінтеграції окупованих територій, і для них готові відповідні приміщення, побутова техніка, тому що це повністю облаштовані приміщення, публічні простори, де можна проводити час разом», — розповів пан Рафал.
За словами Рафала Дзєнцьоловського, амбіція Фонду Міжнародної солідарності від самого початку полягала в тому, що це модульне містечко не повинне нагадувати класичний табір для біженців:
«Такі домівки, які гарантуватимуть лише забезпечення найнеобхіднішого для життя. Ізольовані, відрізані від місцевого середовища, десь на узбіччі, десь далеко від центрів життя. І люди без майбутнього, які просто проводять свій час, дивлячись у стелю, або впадають у патологію, яка виникає через те, що вони не бачать перспективи для себе у своєму житті, не мають виходу. А тут має бути інакше. І мушу сказати, що раніше нам вдалося відкрити містечко у Львові. І мушу сказати з певним задоволенням, що, перш за все, місто гарантувало всім, хто цього потребував, працевлаштування у львівських установах. Тому ми не маємо тут справу з тим, що я дуже добре знаю, наприклад, з Кавказу, де я бував багато разів і спостерігав, наприклад, перший такий виїзд інгушів з прикордонної зони з Осетією. І я пам’ятаю такий табір у Назраню, де люди жили в наметах, напевно, 15 років, не маючи роботи, без майбутнього».
У практично відбудованій Бучі люди й досі живуть у модульних містечках. Одні виїздять у відновлені чи відбудовані будинки, на їхнє місце одразу знаходяться охочі, зазвичай це тимчасово переміщені особи зі сходу України. Президент польського Фонду міжнародної солідарності Рафал Дзєнцьоловський зауважує, що люди можуть жити у таких модулях 20-25 років. Але місцевим він цього, звісно не бажає:
«Я можу сказати, наскільки виробник гарантує – 20 чи 25 років довговічність такого контейнера. Але я, звичайно, бажаю всім, щоб завтра вже всі повернулися до своїх домівок. І це був би оптимальний час для перебування в такому місті. З іншого боку, ми маємо рахуватися з тим, що війна не закінчилася. Небезпека залишається. У Львові багато людей з територій, які досі перебувають під російською окупацією. Існує також занепокоєння тих, кому безпосередньо загрожує небезпека. Є також поранені люди, які отримали травми внаслідок війни, тому я підозрюю, що Львів може бути місцем, де вони залишаться надовше. Ось про що йдеться, і ось чому ми доклали таких концептуальних зусиль, тому що ми також не мали ресурсів, щоб забезпечити всіх роботою, але концептуально ми намагалися налагодити таку співпрацю з місцевими центрами влади, з місцевою владою, і також з військовою адміністрацією Львова, щоб ми могли гарантувати, що ці люди не будуть просто залишені наодинці в такому гетто, що вони матимуть постійний контакт і комунікацію».
Державна секретарка у Міністерстві фондів розвитку та регіональної політики Польщі, Уповноважена уряду з питань польсько-українського співробітництва у сфері розвитку Ядвіґа Емілєвич зауважує, що Польща має можливості будувати ще якісніше житло для українців:
«У нас є багато будівельних компаній, які готові будувати не просто контейнерні будинки, а модульні будинки, щось більш постійне для таких проєктів, вищої, навіть найвищої якості. І ми хотіли б розвивати це не тільки на основі пожертв або проєктів, що надходять з польських урядових фондів. Ми сподіваємося використовувати для цього кошти, наприклад, Європейського інвестиційного банку, для якого ми пообіцяли внески, підтримку».
Ядвіга Емілєвич додає, що польські виробники будиночків вже побували у Львові й Рівному. Там поспілкувалися з місцевою владою щодо будівництва містечок. Адже частіше саме туди їдуть тимчасово переміщені особи. До слова, модульне містечко у Львові відкрили ще у квітні 2022 року у Стрийському парку.
«Населення Львова дуже збільшилося за час війни, тому що там дуже багато громадян зі східної України, які спочатку виїхали з України взагалі, потім повернулися в Україну. Вирішили жити в західній частині України, тому, можливо, там буде шанс реалізувати такі проєкти», — каже Ядвіга Емілєвич.
Вона також згадала свою участь у становленні перших будинків у Бучі. Уповноважена уряду з питань польсько-українського співробітництва у сфері розвитку каже, що саме Буча стала символом найбільш жахливих картин того, як люди в мить опинились без даху над головою.
«Це дійсно була оригінальна ініціатива міністра Дворчика. Минулого року в червні це було. Я тому шукала фотографії навіть у себе, які документували відкриття такого модульного містечка у Бучі. А звідки взялася ця ініціатива? Ну, звичайно, коли після бомбардувань були зруйновані житлові будинки, саме Буча стала таким символом найбільш жахливих картин того, як люди за одну ніч залишилися без даху над головою. Це був порив серця, але також і таке вміння та ефективність виконання. Це був березень-квітень, коли ми вже організували весь транспорт і логістику гуманітарної допомоги в Україну, коли компанія Карго працювала з подвоєною силою, перевозячи різні речі в Україну. Вже тоді було зрозуміло, що ми здатні перевозити з Польщі до Києва практично будь-які вантажі, і ось ми тут. Звичайно, в Польщі є компанії, які готові будувати такі контейнерні будинки», — каже посадовиця.
Тим часом Польща продовжує підтримувати Бучу й самих бучанців. Потреби у модульних містечках на сьогодні немає, тепер у пріоритеті відбудова, наголошує міський голова Бучі Анатолій Федорук. Водночас сама вона не була б можливою без підтримки міжнародних донорів. До слова, відому на весь світ вулицю Вокзальну, де українські захисники знищили колону російської техніки, відбудували, зокрема, коштом міжнародних донорів.
«Коли ми говоримо про відбудову: місто без міжнародної підтримки реалізувати той комплекс заходів, першочергових заходів, аби громадяни мали дах над головою і певний спокій (зрозуміло, що це тимчасове житло), але певний спокій, що влада, держава, в цілому міжнародна спільнота, обовязково допоможуть, не лишать людину сам на сам, то без міжнародних партнерів зробити це було досить й досить складно», — зауважує міський голова Бучі.
Водночас Анатолій Федорук також зауважує, що потреби у модульних будинках вже у місті немає. Але це лише тут, тому що люди звільняють місця і переїздять у свої відновлені будинки. Однак, як зазначають місцеві та жителі самих польських модулів, свого часу вони зіграли важливу роль у житті Бучі. Люди згадують, що навіть не очікували на таку допомогу. Ексзаступниця міського голови Михайлина Скорик-Шкарівська розповідає, що вже звикли до таких поселень у Бучі, хоча спочатку всі модульним містечкам дивувались.
«Ми навчилися і влітку створювати комфортні умови, поставивши кондиціонери, і взимку обігрівати в умовах блек-ауту. Було важко, але вважаємо, що ми забезпечили максимально комфортні умови з можливих у таких модульних містечках. Ми розуміємо, що це тимчасове рішення, воно має закінчитись відбудовою приватного сектору, побудовою житла для внутрішньопереміщених людей. І ми над цими проєктами теж працюємо», — наголошує Михайлина Скорик-Шкарівська.
За ці півтора року модульні будиночки дали змогу мешканцям у комфортних умовах пережити зиму й дочекатися відбудови. За словами Анатолія Федорука, кількість модульних містечок дала відповідь на потреби Бучі:
«Наразі та кількість модульних містечок по україно-польській програмі дала відповідь на нашу потребу і ми охопили, задовольнили громадян. Навпаки зараз у цих модульних містечках проживає велика кількість внутрішньопереміщених осіб зі східних регіонів нашої держави».
Слухайте також: «Орієнтир на повернення додому»: як вимушені переселенці в Польщі чекають на деокупацію їхніх міст
За словами ексзаступниці мера міста Михайлини Скорик-Шкарівської, сьогодні польська допомога націлена на психологічну підтримку:
«Вони підтримали День польської культури в Бучанському міському парку і, зокрема, нашим талановитим випускникам (в цьому році був перший випуск після звільнення, такий справжній) забезпечили подарунки. Понад 50 випускників, це переважно медалісти, ті, хто виграли конкурс Джура (Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра — ред.), отримали девайси, які віцемер Катовіце закупив у Польщі. А також ми маємо стосунки з польським Червоним Хрестом і Global Compact Polska. Зокрема, вони нам допомагатимуть запускати Центр соціальних послуг та психологічної допомоги. Сьогодні ми відкривали сенсорну кімнату. Це невеликий простір, а ми мріємо про сучасний великий простір».
Тим часом модульні будинки все ще потрібні сусідній Бородянці. Саме тому зараз там встановлюють ще один модуль, де проживатимуть як місцеві, так і переселенці. На моє здивування, що люди їдуть жити у зруйноване селище, комендантка Ольга каже, що у всіх різні ситуації. І навіть у модульному містечку в зруйнованій Бородянці краще, ніж окупованому росіянами місті.
«Це невелика кількість людей, але, якщо брати, що там обстріли і їм не було куди діватися…», — додає Ольга.
За словами селищного голови Бородянки Олександра Сахарука, у цьому населеному пункті найбільш потрібна міжнародна допомога. У Бородянці налічується до 3 тисяч пошкоджених будівель і своїми власними силами тут просто не справитись.
«Якщо говорити про відбудову, то ви знаєте, що Бородянка є в експериментальному проєкті. Ми є тим містечком, що має відбудовою показати, що ми наближаємо перемогу», — наголошує Олександр Сахарук.
Може здатися, що допомога від Польщі надто велика, але направду так і є. На всіх етапах цієї війни одна сусідня країна робить все, для того, що вбити більше українців, інша — врятувати. І ми всі віримо і знаємо, що скоро це все змінить перемога, наша спільна перемога.
Матеріал створено за підтримки Польського інституту у Києві
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS