Дім Валентина Дубаса знаходиться за п’ять кілометрів від Гостомельського аеропорту. Почувши перші вибухи в день повномасштабного вторгнення, хлопець вийшов на вулицю. Вирішив випити кави разом із сусідами. Втім, допити напій не вдалося — над головами у людей пролетіло кілька десятків гвинтокрилів.
За час, доки хлопець залишався у Гостомелі, йому довелося впритул зіткнутися з окупантами та побувати під дулом їхнього автомата. А залишаючи місто, він став свідком жахливої картини у Бучі.
Як жилося тренеру з баскетболу під час окупації, та як спорт врятував йому життя, читайте далі.
Ніч з 24 на 25 лютого Валентин разом зі своїми сусідами провели у підвалі, сидячи на стільцях. Після цього почали приносити з дому матраци, покривала та подушки. Під час обстрілів до компанії прибився собака — гостомельці забрали його у сховище та почистили від кліщів. Назвали Муха.
Запаси їжі закінчувалися швидко — в укритті перебувало близько 10-12 людей. Керівництво місцевого супермаркету дозволило розбирати харчі, що залишилися на полицях, безкоштовно. Нових поставок не передбачалося.
«Ми почали набирати продукти — каші, ковбаси тощо. Коли я вийшов на вулицю, над головою пролетів гвинтокрил, росіяни відкрили з нього вогонь. Тож моя гречка була на вагу золота. Люди брали з магазину все необхідне. Пізніше, коли у когось із нас закінчувалися продукти, інші допомагали. Нам дуже пощастило в цьому плані.
Вперше я побачив російських військових, які зайшли у Гостомель, з вікна свого балкона. У цей час саме розбирав диван – хотів занести його до підвалу. Троє солдатів йшли під будинком, ще троє — з іншого боку вулиці. По центру були поранені — вони шкутильгали, а ноги були в крові», — розповів Валентин.
Читайте також: Окупанти вимагали гроші, відриваючи нігті на ногах: свідчення з катівень Харківщини
Росіяни забрали своїх на БТРи та повезли у напрямку Гостомельського аеропорту. Наступного дня у селище зайшло близько сотні українських військових. Місцеві мешканці згуртувалися і почали допомагати будувати їм блокпост та копати укриття — Валентин також долучився до цього. Пізніше стало відомо, що на цьому блокпосту українські захисники «поклали» прибизно 70-80 окупантів та 6 танків.
«Почався жорсткий обстріл — близько двох діб ми сиділи в темряві, без води і газу. Бажання виходити на вулицю у нас не було. Телефонний зв’язок зник десь на четвертий день. Це дуже складно психологічно — не розуміти, що відбувається. Не мати можливості дізнатися новини. Росіяни нам розповідали, що Києва вже нема, що вони наступають на Львів. А ми не могли перевірити цю інформацію.
Російські солдати почали обходити підвали і знайшли нас. Їхній офіцер запитував, чи є хлопці призовного віку. Ми з моїм другом спочатку «морозились», але потім підняли руки. Нам почали розповідати «класику» про «неофашизм» і «неонацизм», «втюхувати» свою пропаганду про «асвабаждєніє». Розповідали, що у нас — терористичний режим, і Зеленський у цьому винен. Казали, що нас врятують. Вручили нам символічно два сухпайки, щоб показати благі наміри. Я стримувався, але мені було дуже смішно слухати їхню маячню.
Після цього офіцер сказав, що українські військові пеленгують сім-карти і, користуючись цими даними, завдають артилерійські удари. Каже: «Не думайте, що ми мародери, розбивайте самі свої телефони». Мій друг відповів, що ми можемо просто вийняти сім-карти. Той «зловив Error», на щось переключився. Сказав, що забере телефони, коли повернеться. У результаті він, на щастя, забув про них», — згадує Валентин.
8 березня Валентин зі своїм другом Романом потрапив на допит до росіян. Батько Романа попросив хлопців принести з будівельного магазину, який був знищений внаслідок бойових дій, фанеру. Хотів забити вікна в будинку, де вибуховою хвилею вибило скло. Хлопці пішли до магазину. На руках у них були білі пов’язки, які символізували, що вони — цивільні.
«Йдемо, дивимося — російські солдати. Один з них покликав нас до себе. Ми підійшли ближче — він наставив на нас зброю. Почав у грубій формі запитувати, хто ми й куди йдемо. Я намагався пояснити, що ми цивільні, але він не повірив. Поставив нас на коліна. Приклав дуло автомата до голови. І знову почав допитувати. Після того каже: «Йдіть на х** звідси».
Я розвернувся, почав іти, він мене зупинив словами: «Ти що, пі**рас? У тебе підар**ка зачіска». Я відповів, що просто кілька днів не мив голову. Той почав знову мене допитувати. Я назвав свою адресу, показав документи. Потім нас з другом почали запитувати, як ми ставимося до Росії. Я відповів, що нормально ставлюся, що в мене бабуся живе у Новосибірську. Коли ти стоїш під дулом автомата, не будеш казати, що погано.
Нас знову поставили на коліна. Зняли куртки. Почали розпитувати, для чого я зробив собі татуювання. До нас підійшов ще один солдат. Він був схожий на «гопника», тільки у формі і зі зброєю. Почав називати нас «бандерами», «гомосеками». Погрожував, що закинуть нам гранату в підвал, якщо дізнається, що ми гомосексуалісти. Що розстріляють, якщо ми щось приховуємо. Тоді до нас підійшло ще кілька росіян.
Читайте також: «Сусіда застрелили, ми хоронили його в городі» — Максим Мулик про життя в окупації під Бородянкою
Ми розмовляли з ними, як зі стіною, вони були п’яними й дуже агресивними. Казали, що половини їхнього особового складу вже немає. Але мені здається, вони просто вирішили покепкувати з нас. Адже в них були автомати, а в нас — ні. Що ще робити, коли ти п’яний. Це все супроводжувалося нецензурною лайкою, погрозами. Заряджений біля скроні автомат був бонусом».
Валентин пояснив окупантам, що він — учитель з фізкультури та тренер з баскетболу. Після цих слів російський військовий забрав автомат та повів його до стіни. У той момент у хлопця промайнула думка, що це можуть бути його останні хвилини. Але росіянин діяв неочікувано: запитав, який переклад слова «баскетбол». Почав уточнювати правила гри. Коли Валентин відповів на всі питання, відпустив його зі словами «Вы свободны». Валентин розповів: під час цього допиту не відчував ні страху, ні хвилювання. Реагувало лише тіло — ліве коліно почало труситися.
«У мене був шоковий стан. Росіяни сказали, щоб ми опустили руки і йшли. Я йду, а руки не опускаються. Дивлюся: мій друг йде в напрямку до фанери. Я кажу: «Рома, може ну її, ту фанеру, підемо назад?» Він каже: «Та пішли, візьмемо, дозволили ж». Було страшно. У будь-який момент нам могли вистрілити у спину. Коли ми поверталися, росіяни поставили на коліна іншого чоловіка. Нас знову зупинили, запитали, чи знаємо ми його. Чи є в нього діти. Ми сказали, що є. Після цього його відпустили. Ми повернулися до підвалу з фанерою. До кінця цієї доби були просто «ніякі», — згадує Валентин.
«Ми вирішили ризикнути, адже нас могли вбити де завгодно. А тут, принаймні, був шанс вибратися»
Гучний вибух, що пролунав у Гостомелі 9 березня, розбудив людей у сховищі. Ворожий снаряд поцілив у сусідній будинок. Матір одного з хлопців, що перебував в укритті, прибігла до підвалу та сповістила, що чула про «зелений коридор».
«Росіяни нам сказали, що можемо спокійно їхати, але ж це такі собі гарантії. Та ми вирішили ризикнути, адже нас могли вбити де завгодно. А тут, принаймні, був шанс вибратися. У мене портфель був зібраний, я його просто накинув на плече.
Ми з другом та ще кількома людьми сіли у мінібус. Вирушили в бік Бучі. Нас було 8-9 людей та собака. Дорога була порожня, задимлена. У Бучі стояла колона машин, які мали виїжджати через Ворзель. Нас зупинили на блокпосту, провели обшук. Російський військовий доводив нам, що вони не хочуть нічого поганого. Казав, що його мама «хохлушка», ми всі «братья и сестры». Виправдовувався, як міг. Після цього дозволив їхати.
Дорогою ми бачили страшні речі: вбитих людей, руйнацію міста. Ми навіть зняли це на відеореєстратор із датою. Там видно розстріляні автівки з цивільними, у яких на руках були білі пов’язки, як і у нас. Тож їхні розповіді, що Буча — це постановка ЗСУ, повна брехня. На землі лежали руки, ноги, десь — половина тіла людини, десь просто розстріляне тіло… Було дуже моторошно. Особливо страшно було бачити дворових псів, які доїдали людей. Тіла ніхто з жителів не забирав, бо це було небезпечно.
Коли ми доїхали до Яблунського переїзду, нас зупинили на російському блокпосту. Сказали, щоб ми йшли пішки, бо на машинах далі не можна. Ми поїхали назад у Бучу, знову стали в колону. Нам пояснили, що першою має їхати машина Червоного Хреста.
Дорогою у нас було близько шести блокпостів росіян. На кожному нас ретельно оглядали. Знімали рукавиці — подивитися, чи немає пороху на руках. Чи не воював, чи не був у ТрО. Але наш пес трохи відвертав увагу. Всі, хто нас перевіряли, казали, що теж хочуть такого собаку. І атмосфера ставала легшою.
Коли ми під’їжджали до Києва, поруч почався артобстріл. Люди в машині запанікували, але це тривало недовго. Коли ми побачили український блокпост, зрозуміли, що можна видихнути. Доїхали до Білогородки — у нас знову перевірили документи. Волонтери роздавали їжу, чай, якусь вечерю. Ми поїли, сіли в машину і поїхали ночувати в Олександрівську лікарню. Наступного дня ми вирушили до Львова», — завершує свою історію Валентин.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS