facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Я зараз бачу всеосяжну любов в українських жінках — Наталія Лелюх

«Її війна» — подкаст про неймовірно сильних українських жінок. Героїня цього випуску — Наталія Лелюх — лікарка, волонтерка, яка півтора року їздить на деокуповані території України й надає допомогу.

Я зараз бачу всеосяжну любов в українських жінках — Наталія Лелюх
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--
Що було у випуску:
12:20Вірш Наталії Лелюх

Шлях і трансформація

Тетяна Трощинська: Який шлях медичної волонтерської роботи ви умовно пройшли з кінця березня 2022 року до сьогодні? Що змінилося?

Наталія Лелюх: Дійсно трансформація відбулася. Вона відбувається, я так думаю, у багатьох, хто зараз займається волонтерством. На початку це були спонтанні дії на інтуїції. Всім здавалося, що ось так треба робити, а так не треба робити. Або навпаки. Методом проб і помилок і особистого досвіду зараз ми розуміємо, які речі важливіші та на що треба звертати увагу.

Якщо ми говоримо про початок, то це були виїзди з одним рюкзачком чи коробочкою ліків. Зараз якщо ми їдемо, то у мене, наприклад, з’явилася моя медична пересувна мобільна амбулаторія. Це швидка допомога, яка переобладнана під кабінет прийому та пересувну аптеку. Тобто запас медикаментів, які я можу перевозити, вже набагато більший. Він знаходиться в машині, він готовий.

Фото: Facebook-сторінка Наталії Лелюх

Певну роль зіграло те, що досить довгий час лінія фронту була стабільною після деокупації Херсонщини, частини Запорізької та Харківської областей. Ця лінія займає зараз 2-3 км. Деокуповані села вже давно деокуповані. Те, що з’являється зараз, туди ще немає доступу. Там достатньо серйозні бої йшли багато часу. Цивільних там, як нам кажуть, залишилося не так багато.

Коли я зараз їжджу на деокуповані території, це зазвичай громади, які мене запрошують спеціалізовано: або як лікаря загального профілю, лікаря ультразвукової діагностики, або навіть як лікаря — акушер — гінеколога. По 2-3 дні прийому можуть бути в різних громадах Херсонщини, Харківщини. Це два регіони, куди я найчастіше їжджу. Ти вже їдеш, знаючи, скільки людей буде на прийомі та який буде прийом. Тобто вже менше спонтанності. Менше ходимо від хати до хати. Хоча також буває. Але це вже більш організовано. І цю організацію людей на місцях ти вже бачиш. Люди розуміють, що їм треба. І ти їдеш чітко відпрацювати певну кількість роботи.

  • Раніше це було так — просто їхали, ходили по хатах і питали, чим ми можемо допомогти.
Фото: Facebook-сторінка Наталії Лелюх

Читайте також: Медик, під час отримання наплічника, може почути, мовляв, іди до волонтерів чи купи сам — Ірина Гук


Окупація Київщини, Херсонщини, Харківщини

Наталія Лелюх: Перші картинки Київщини — відкрита та болюча рана. Ми вперше з таким стикнулися. Це була коротка окупація. Хоча тут не про тривалість, а про те, що люди ще були в достатньо сильному стані шоку — від початку окупації до деокупації. Рівень шоку залишався досить великим. Коли ми говоримо про села Херсонщини та Харківщини, де окупація була 3-9 місяців, то там інший стан. Як не дивно, це стан радості. Ця різниця в яскравому горі та болі й радості від того, що це все закінчилося. Люди за довгий час встигають пережити вже цей шок, і далі вони по-іншому реагують на те, що відбувається.

Звичайно, ми бачимо сльози і там, і там. Чуємо страшні історії. Особливо зараз на Херсонщині. Тому що Херсонщину продовжують обстрілювати. Люди на Херсонщині нібито деокуповані, але до лікарів вони не звертаються, тому що бояться їхати в той самий Херсон. По лікарнях постійно відбуваються обстріли. Люди бояться, що росіяни повернуться, і окупація теж. Я бачила людей, які підсвідомо запасаються продуктами, ліками, ще чимось. Вони це роблять через страх, що знову буде страшний час без України. Вони намагаються накопичити речі, вже знаючи, що їм буде потрібно.

«Одна з яскравих історій — село під Ізюмом»

Наталія Лелюх: Восени минулого року, одразу після деокупації. Ми поїхали туди. Нас зустріла жінка. Сказала, що її мама, 92 роки, ніби була при розумі, але чомусь останнім часом боїться спати. Каже, що вночі до неї приходить смерть. Ця смерть не дає їй спати. Жінка боялася, що у її мати проблема з головним мозком. Просила нас подивитися її мати. Я дивилася, жінка абсолютно адекватна на свої 92 роки. Розповідала, як вона огірки садила на городі. Але коли я питала, що її турбує, вона сказала, що їй соромно казати, але дійсно їй страшно спати. Бо приходить смерть, сідає на ліжко, починає говорити, а жінка боїться їй відповідати, бо смерть її забере з собою. Я розуміла, що щось у мене не сходиться. Спитала у доньки які препарати приймає її мати. Вона принесла мені пакет, а там в основному російські препарати. Коли я спитала, де вони їх взяли, жінка сказала, що у них був гуманітарний російський лікар, якого можна було викликати під час окупації. Він приходив, дивився та залишив ліки. Там були ліки проти тиску та Галоперидол. Це дуже важкий препарат для лікування шизофренії. У побічних ефектах у нього галюцинації. Я спитала, чи приймає ця літня жінка цей препарат. Сказали «так». Це начебто снодійне, яке дали, щоб вона спала. Тобто жінка випиває на ніч галюциноген, до неї приходить смерть, тому жінка спати не може. Такі історії у нас теж були. Вони про невігластво або свідому шкоду здоров’ю з боку окупантів.


Читайте також: З масового поховання в Ізюмі досі не вдалося ідентифікувати 57 жертв


Чому українці бояться медицини?

Тетяна Трощинська: Що системно не так, що у нас досі є страх перед медициною? І він тягнеться роками.

Наталія Лелюх: Недоступність лікарської допомоги. Особливо якщо ми говоримо про маленькі населені пункти. До лікаря треба доїхати. Регулярні перевезення не завжди є, якщо населений пункт маленький (100-200 людей). Вони не мають свого лікаря, який приїжджає. Наші люди не навчені мати профілактичну медицину. До лікаря звертаються, коли з’являється так званий «симптом першої безсонної ночі». Це коли людина вже одну ніч не поспала, бо щось болить або ще щось. Тоді вже, може, людина кудись і поїде. А про профілактичні огляди взагалі мова не йде. Тому досить часто в таких населених пунктах я знаходжу запущені раки. Тому що ніхто не звертає на це увагу. Для того, щоб цього уникнути, треба ходити на профілактичні огляди. Система профілактичних оглядів взагалі не налаштована у маленьких населених пунктах.

Плюс — довіра до лікарів. Ми самі трошки її підганьбили. Своїми діями. На жаль. Нам це треба відновлювати. Це стосується, до речі, і ситуації з насиллям. Будь-яким. Жінки, чоловіки досить часто замовчують ці факти. Звертаються за допомогою, аби знеболитись або обробити якось рану. Але не повідомляють про це правоохоронні органи. Не хочуть, щоб був розголос. Тому що «мені в цьому селі ще жити». Історії навчаного невігластва існує, на жаль. І дуже шкодить нам. Думаю, з цим треба вже працювати. А особливо треба буде працювати по перемозі. Аби виховувати профілактику та розуміння своєї фізіології.

Посттравматичний стресовий розлад

Тетяна Трощинська: Ви згадали насилля та зґвалтування. Який шлях ми пройшли за ці півтора року: від суспільства до медиків?

Наталія Лелюх: Зґвалтування, насилля — це все, по суті, ланки процесу посттравматичного стресового розладу. Для чогось приліт ракети в сусіднє парадне або приліт ракети в будинок батьків — це стресовий фактор. Для когось це було особисте стикання з насиллям з боку російських військових. Для когось — втрата близької людини. Це стало дуже яскравою та болючою травматичною подією. Ми далі продовжуємо жити всі у посттравматичному просторі. Ми всі зараз — країна посттравматичного синдрому. У нас гострі стресові події не просто відбулися і ми «зализуємо» рану. У нас травми всі комбіновані. Тому на початку війни, наприклад, я дуже гостро реагувала на дуже не етичні журналістські речі, коли починали без попередження говорити про зґвалтування в ефірах. Це все додає людям травми. Вони слухають і знову занурюються в прожиту травму.

  • Ми всі не готові до цього. Ніде у світі немає такого досвіду. Немає жодної методички, яка б казала, що нам всім треба робити. Як нам навчитися спати. Чи можна нам посміхатися. Чи можна ходити в кіно. У нас немає правил поведінки. Ми їх зараз видумуємо самі.

Багато залежить від виховання в школах, спілкування в родинах, від уміння усвідомити проблему та біль. Людям важливо багато разів проговорювати свою проблему. Чим більше вони про неї говорять, тим для них краще. Це певна психотерапія.

  • Важливо, щоб були люди, які просто вміють слухати. Без оцінок і порад.

Я, наприклад, намагаюся підтримувати темп. Хоча були епізоди, коли я розуміла, що трохи вигораю. Маю регулярну роботу з психологом. Зараз намагаюся трансформувати свою роботу. Масштабувати. Надавати допомогу не одній людині, а багатьом. Це про ті проєкти, які я намагаються втілити в життя. Це проєкти навчання лікарів, проєкти по більш глобальних зборах, по лікуванню наших бійців (хлопців і дівчат) і цивільних. Я намагаюся свої сили спрямувати не на те, щоб ефект був сьогодні. А розуміти, що від моєї роботи ефект буде за 5-10 років. Для мене це важливо — працювати на перспективу. Це мене надихає та лікує.


Читайте також: Я воюватиму стільки, скільки треба — медикиня в батальйоні морської піхоти Ярина Чорногуз


Жіночий клуб

Тетяна Трощинська: До повномасштабного вторгнення Наталя Лелюх була однією з найвідоміших в Україні популяризаторкою знань про жіноче здоров’я, ведучою Жіночого клубу, авторкою книжок. Але, зрештою, це лишається і досі, просто часу менше і пріоритети часто інші.

Наталія Лелюх: Клуб працює. У серпні 2022 року я вирішила, що нам всім треба зустрічатися, говорити про наші жіноче. Ще тоді я почала бачити зміну в очах жінок. Вигорання. Біль. Проблеми, пов’язані з родинними стосунками. Я зрозуміла, що жінкам треба зустрічатися та бачити одна одну. Говорити.

Я зробила перший клуб. На свій страх і ризик. Він гарно пішов. Я за цей час 4 рази була у Варшаві з клубом. У Стокгольмі. Через тиждень буде Жіночий клуб у Болгарії, біля Варни, в містечку, де велика українська спільнота.

Чи змінила війна українських жінок?

Наталія Лелюх: Війна не могла їх не змінити. Це велика травматична важка подія, яка залишає дуже довгий слід. Повні результати цих змін ми можемо побачити років через 10-15, а то й 20. Думаю, що важливі наслідки стануть ними пізніше. Але зараз я бачу всеосяжну любов у жінках. Вона про все. Про квіти на подвір’ї, де подвір’я вже немає. Про турботу про дітей і розуміння, що «я всіма своїми силами збережу своїх дітей, вивезу їх і спасу». Все це заради любові. У нас багато жіночої енергії. Це треба берегти. Усвідомлювати. Накопичувати. І розуміти, що жінки також потребують любові, підтримки, розуміння.

  • В умовах, коли у нас є підступний ворог, нам треба бути разом. Це важлива штука.


Читайте також: Він навіть в армії до війни не був, але мав душу воїна — дружина Дениса Бондарева


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Поділитися

Може бути цікаво

«Острахи — необґрунтовані» — юрист про побоювання військових щодо ратифікації Римського статуту

«Острахи — необґрунтовані» — юрист про побоювання військових щодо ратифікації Римського статуту

«На біса я взявся за держконтракти, якщо це притягає обшуки й зло»: як держава тисне на бізнес

«На біса я взявся за держконтракти, якщо це притягає обшуки й зло»: як держава тисне на бізнес

Ощадливе використання води та відновлення висушених територій: як управляти посухами в Україні

Ощадливе використання води та відновлення висушених територій: як управляти посухами в Україні

Немає незалежної Польщі без незалежної України — Балюк про безпековий договір між Польщею і Україною

Немає незалежної Польщі без незалежної України — Балюк про безпековий договір між Польщею і Україною