В Олексія Сапарова у Маріуполі був різнобічний бізнес — автомайстерні, мийки, магазини, бізнес-центр, ритуальний бізнес, а у його дружини — весільний бізнес. Зараз 75% бізнесу — знищено. У перший день повномасштабного вторгнення він із дружиною був на Шрі-Ланці, їхні діти покинули Маріуполь напередодні. Нині родина живе у Хмельницькому, де Олексій вже майже рік допомагає людям, які постраждали від російської агресії.
Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної.
Олексія Сапаров: «У ніч на 20 лютого ми виїхали в Бориспіль і полетіли з дружиною на Шрі-Ланку, а діточки залишились в Маріуполі. 23 лютого друзі з силових структур мені порадили, щоб діти з Маріуполя виїжджали. Я подзвонив старшому сину, сказав, щоб їхали. Він забрав молодших, взяли бабусю з собою, кота і вони виїхали. Речі всі залишились вдома. Думали, що виїжджають на день-два.
Бувши на Шрі-Ланці, ми о 7:30 ввімкнули новини, в Україні була 4-та, і всі новинні канали почали давати, що Україну обстрілюють. Ми давай обдзвонювати своїх друзів у Маріуполі, казати, щоб виїжджали, що почалась війна. Нас питали, чи ми не здуріли, бо Маріуполь ще не чув такого. Нам казали «не вигадуйте». А потім вже людям пізно стало виїжджати.
Слухайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
Діти виїхали в Запоріжжя, а ми з дружиною на 24 лютого вже купили квитки назад, у Київ. Але змогли лише долетіти до Софії (Болгарія). Звідти вже бусом приїхали до Чопа і добирались уже в Хмельницький. Діти поїхали у Хмельницький 26-го.
На митниці нам казали: «Навіщо ви в’їжджаєте? Всі біжать не можуть вибігти». Але інакше не могло бути. Тут були наші діти, тут була наша країна».
Олексій каже, що хвилювання у Маріуполі у лютому 2022-го щодо ймовірного вторгнення Росії, звісно, були, але візит до міста президента Володимира Зеленського заспокоїв.
Читайте також: «Немає такого, чого б Україна не подолала»: рефлексії команди Громадського радіо про рік великої війни
Олексій Сапаров: «Коли президент приїхав 16 лютого, Ахметов приїхав у Маріуполь ми вирішили, що навіть якщо щось і буде, то весною. Нас заспокоїли. Ми помилились… і поїхали на відпочинок. Ми 8 років уже жили, що то загострення, то ще щось. Трохи вже притуплена була ця небезпека. Коли вона так весь час неподалік, то звикаєш. Однак окупація Маріуполя досі залишається шоком.
Ми чекали, що прийдуть з боку Ростова, а пішли з боку Запоріжжя. З боку Ростова Маріуполь був дуже сильно укріплений, але що його так швидко візьмуть в оточення — ніхто не думав. Але попри це скільки місто все ж чинило супротив. За що хлопцям і дівчатам велика дяка.
Маріуполь був місто-картинка. Наперекір окупантам, щоб вони бачили, як розвивається Україна. І транспорт був гарний, і дороги, ремонти робились. Це було прогресивне місто. Фестивалі, концерти. Місто хоч і тупикове, бо від нього далі нікуди дороги не йшли, але Маріуполь не був провінційним містом. Можна його було назвати містом молоді. Скільки молодіжних хабів відкривалось, для молоді багато всього працювало.
Місто було дуже безпечне, повсюди були відеокамери. Тобто якщо в мене дитина кудись йшла, я не хвилювався. Поліція добре працювала. Нам подобалось жити в Маріуполі. Не раз знайомі казали «переїжджайте», але ми не хотіли. Тепер от переїхали».
Читайте також: «Стояла в черзі, а над головою — російський винищувач»: історія харків’янки
Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.
У сім’ї Сапарових було два будинки. У частині того, що залишилось від другого, зараз живуть люди — знайомі знайомих. Перший будинок російські війська зруйнували у 20-х числах березня минулого року.
Олексій Сапаров: «У нас залишились там родичі, вони жили у квартирах. У мене ж був великий будинок. Там був великий підвал, басейн. Я їм сказав, щоб із квартир переїжджали до мене, в будинок, на цокольному поверсі буде безпечніше. Вони у нас десь до 20 березня жили. Там, вдома, була їжа, вода, був великий камін. Близько 40 людей прожило. Спочатку жили родичі, потім — знайомі. І так набрався повен дім людей. Але вони жили в теплі, у них було що їсти, у них була вода. Також у мене були накопичувачі з питною водою, близько 3 тонн. Ті люди, які в мене прожили, у порівнянні з іншими маріупольцями прожили «як у бога за пазухою».
Слухайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
Удома ще залишалась машина. Ми просили людей, які будуть виїжджати, щоб її забрали. Але коли їм вдалось виїхати, вони про неї забули. А потім вже росіяни її вкрали, повністю завантажену речами з будинку. Ми по соцмережах знайшли, хто мародерив, хто допомагав. Повернемось у Маріуполь — буде у кого про це запитати, якщо вони будуть там».
Олексій Сапаров: «У мене був друг, з яким ми дуже багато чого пройшли й у 2014 році, і у 2015-му. Сам він родом із Гайсина на Вінниччині. Коли звучав гімн України він встав і прикладав руку до серця. А тепер він виявився по ту сторону і сказав: «Ти знаєш, нас 8 років обманювали». Було дуже сумно, що таке буває. У нього батько, брат живуть у Гайсині, брат служити пішов. Я 30 років із ним був знайомий.
У нас є такий Юрій Тернавський, також у Маріуполі. Раніше, коли ми в Маріуполі були російськомовні, він завжди вимагав, щоб розмовляли тільки українською. Завжди у вишиваній сорочці ходив. Зараз же він у «Единой России», вболіває за них — просто караул. Взагалі багато таких розчарувань, на жаль, в людях. Подумати: твій дім зруйнували, а тоді дали тобі шматок «пряника» і ти вже їх вихваляєш і підтримуєш.
Читайте також: Спочатку стріляли з великокаліберних кулеметів, далі — з автоматів Калашникова: у Боровій з’ясовують обставини розстрілу евакуаційної колони
Ті, в Маріуполі, хто дуже чекав на росіян, хто радів — зараз журяться, дуже журяться. Вони там люди «другого сорту». Будь-який військовий з автоматом може забрати в машину, зайти в дім, повечеряти з ними. Доходить до того, що одяг окупантам перуть. Вони там ніхто тобто.
Дуже мала частина маріупольців не поїхала через літніх людей. Але це був вибір кожного чи залишатися і дивитися за батьком або матір’ю, які не хочуть їхати, і дітей там своїх лишати, чи все ж ставити ультиматум і виїжджати. Бо зараз починають: «А я не міг виїхати, не міг кинути житло». Якщо чесно, я такого не розумію.
Для мене перестали бути родичами ті, хто в Луганську залишився. Вони підтримують ту сторону. Мама моя так само заявляє: «Вони мені не родичі». Всі, хто підтримує ту сторону, для нас або помирає, або ми викреслюємо їх зі списку контактів, з ними не спілкуємось й ніколи спілкуватись не будемо. Буде перемога, буде все, але вони нам не потрібні. Зовсім».
З Маріуполем, каже Олексій, його та його сім’ю вже нічого не поєднує. Повернувшись в Україну, він із дружиною поїхав у Хмельницький, де мають у власності декілька приміщень, туди ж приїхали й діти. Саме у Хмельницькому вони зайнялись волонтерством.
Олексій Сапаров: «До червня ми з дружиною волонтерили без назви. В одному з приміщень організували хостел, за весну прийняли там 2800 людей. Відкрили там адаптаційно-психологічний центр. Я знайшов психологів, які безкоштовно працювали з людьми. Знайшов вчителів і створили курси з української, англійської та німецької мов. Я знав рієлторів, тому шукали переселенцям житло подешевше. Почав спілкуватися з громадами, дивився, де можна працевлаштувати людей. Юристи з Маріуполя до нас приїхали. Допомагали людям з відновленням документів, були випадки, що людей банкрутами оголошували.
З часом ми зрозуміли, що треба оформити якусь організацію, бо все ж до громадської організації ставляться інакше, ніж коли ти просто волонтер. Це і лист треба кудись написати, і якісь документи комусь відправити. Хоча ми продовжуємо робити ту саму справу, що й робили, але тепер у нас є вже громадська організація «Наш вибір — Україна».
Зараз до психологів, говорить, звертається набагато більше людей, ніж звертались на початку війни.
Слухайте також: Не стримуйте почуттів: кричіть, плачте, зліться — психологиня про те, як пережити втрату дому
Олексій Сапаров: Тобто вже оговтались трохи, можна сказати. Знайшли собі місце для життя і тепер до них приходить розуміння, що час подбати про свій внутрішній стан. Зараз до нас приходить багато дітей. Ми зробили окрему дитячу кімнату. Продовжуємо роздавати людям гуманітарну допомогу. У Херсон от дуже багато всього зараз відправили. У нас є група в Viber із тими людьми, які до нас звертались, і коли є якась гуманітарка, то ділимо серед них.
У нас зі Сватового є волонтерка, з Харкова. Психологи з Харкова, Києва. Моя дружина, мої діти. Усі ми разом — команда. Без них нічого б не було. З Австрії нам двоє дівчат дуже допомагають.
Ніхто жодного разу не сказав, що ти якось не так розмовляєш чи ще щось. У будь-яку інстанцію з переселенцями приходиш і люди йдуть на допомогу. На Хмельниччину загалом дуже багато переселенців приїхало. Багато людей працює заради того, щоб допомогти іншим. Зараз головне, щоб війна закінчилась».
Олексій Сапаров: «Ми працюємо зараз для людей. Мене багато хто запитує: «Нащо тобі це треба, ти в політику йдеш?». На що я відповідаю, що як тільки буде перемога, я це все закрию і будемо займатись відновленням. Поїдемо в Маріуполь щось відновимо. На відбудову Маріуполя після перемоги треба років 10-15, мені в цьому році вже 50 буде. Так, будемо їздити туди, відбудовувати, допомагати, але жити вже будемо в Хмельницькому, бо забирати дітей на роки у містобудівництво не хочеться.
Слухайте також: «Найболючіше я сприймаю загибель цивільних» — боєць Антон Бондаренко про рік великої війни
У 2022 році ми переглянули повністю свої потреби. Не так всього багато й треба, щоб нормально себе почувати. Найбільше в цьому році вразило, як ця війна об’єднала людей зі всієї України. Зараз вже не кажеш — ти зі сходу, ти з заходу. Всі українці. Українці, які живуть у західній частині України, українці, які живуть у східній частині України. У мене мама польська єврейка. Тато з Казані родом, він татарин. Я у паспорті за радянщини був записаний росіянином. Але який же я росіянин, якщо тато — татарин, мама — єврейка? Я — українець!».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS