Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
У вересні під час обміну нарешті повернулася частину бійців «Азову». Обміни з російською стороною відбувалися упродовж 13 і 14 вересня — додому вдалося повернути 38 захисників і захисниць з «Азову».
Військових цієї бригади вдалося повернути в Україну вперше з травня 2023 року. Попри низку обмінів, у полоні залишається велика кількість українських захисників і захисниць. Згідно з останньою інформацією пресслужби 12 бригади спеціального призначення «Азов», понад 900 їхніх військовослужбовців перебувають у полоні Російської Федерації.
На одній із акцій на підтримку українських військовополонених стоїть чоловік із великим плакатом, де написано «Де мій син? Де Азов???». Це — Володимир, він разом із дружиною Наталлею виходить на акції, щоб сказати про те, що в російському полоні третій рік поспіль перебуває їхній син Андрій. Він потрапив туди 18 травня 2022 року, вийшовши з заводу «Азовсталь».
Останнього разу вони листувалися з сином за місяць до виходу в полон, а 10 квітня він повідомив про своє поранення. Останнє повідомлення від Андрія було про те, що вони виходять у полон. Більше ані повідомлень, ані дзвінків не було. Батьки розповідають, що Андрій служив в «Азові» з 2019 року. До цього брав участь в боях у Донецький області з іншим підрозділом.
«Він заговорив про те, що хоче бути військовим, в підлітковому віці. У 14 він почав займатися спортом, зокрема спортивною стрільбою і боксом. Звісно, ми переживали, знаючи, що він збирається бути військовим. Але зрозуміли, що він цілеспрямовано йде до своєї мети», — розповідає пан Володимир.
Батьки Андрія і сам Андрій з міста Бахмут. Наталля пригадує, як для їхньої родини почалось повномасштабне вторгнення:
«З першого дня повномасштабного вторгнення наш син брав участь в обороні держави. Ми в цей час були в Бахмуті. Звісно, наш стан, ви приблизно розумієте, коли ми прокинулися в 5 ранку від цих подій. Трималися ми в місті Бахмут до 1 липня. Виїжджали, коли ще була така можливість, але вже сильно гриміло і по місту стріляли».
Спочатку родина евакуювалася в місто Гайворон Кіровоградської області. Потім переїхали до Умані, а ще через деякий час переселилися до Києва. Наталля і Володимир кажуть, що в столиці простіше боротися за звільнення сина. 24 лютого в Андрія день народження.
Наталя говорить, що вони на постійному зв’язку з різними державними установами: Міністерством внутрішніх справ, Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Службою безпеки України та Координаційний штабом із питань поводження з військовополоненими. А також відвідують акції нагадування про українських військових у російському полоні:
«Це — нагадування, щоб про них не забували. У нас досі в полоні дуже багато хлопців і дівчат, вони там у дуже тяжких умовах. У нас продовжується війна і люди продовжують потрапляти в полон. Про них треба пам’ятати і за них необхідно боротися. Хлопці, які виходять з полону, вони і самі кажуть, що коли вони бачать, що їх пам’ятають, їх це підтримує. Деякі, хто повернувся з полону, розповідали, що, перебуваючи в російських колоніях, до них якось доходила інформація, як ми їх тут підтримуємо».