Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Історія Ірини: позивний української військовослужбовиці бригади «Азов» Ірини Сірик — Валькірія — войовнича діва згідно скандинавської міфології. Вона регулярно відвідує у Києві безстрокові акції на підтримку українських військовополонених.
Цього разу Ірина була на акції із плакатом. На ньому було написано «26 років суворого режиму за те, що захищав своє рідне місто Маріуполь».
Рівно стільки років ув’язнення виніс «суд» в окупованому Донецьку сину Ірини, вона не називає його імені в цілях безпеки. На початок повномасштабного вторгнення хлопцю виповнилося 18 років. Ірина, її чоловік, син та пес Адік потрапили в полон в рідному Маріуполі під час оборони заводу «Азовсталь» 17 травня 2022 року (бої за місто тривали 86 днів, 82 з яких українські військові протистояли російській армії у повному оточенні — ред.).
Валькірія пробула в російському полоні 8 місяців, її обміняли під Новий рік, 31 грудня 2022 року. Вихід у полон Ірина пригадує так:
«У бункерах було дуже сиро, темно майже завжди. Світло в нас було від генераторів, але теж не завжди. Коли ми виходили, було навіть трохи радісно: ми побачили сонце принаймні. Зелену травичку. Адік мій коли галявинку побачив, почав валятися. Нам сказали, що ми виходимо в почесний полон. А через кілька днів, ми зрозуміли, що це зовсім не так, як нам розповідали».
Адік, про якого говорить Ірина, — її собака. Родина забрала його з Маріупольського притулку, а коли почалося повномасштабне вторгнення і всі члени родини опинилися на фронті, американського стафордшир-тер’єра довелося брати з собою.
У полон Адік вийшов разом із Іриною. І там же, в полоні, вона врятувала йому життя:
«Я просила командира, щоб він домовився, щоб я виходила з Адіком разом. Нам дозволили. І перед тим, як виходити, мені сказали, що вам дозволили виходити з собакою, собака буде з вами, його не заберуть. Але перше, що мені запропонували в колонії — пристрелити його. Начальник колонії дуже сварився, що я приїхала з собакою. У нас були ще військові з собаками: вівчарка, спанієлі. Зокрема з кінологічної служби. Адік не давався нікому. Він слухався тільки мене й мого чоловіка.
Із ним було важко, тому вони просто закрили його в клітці на вулиці, а мені раз на день дозволили його виходити годувати й виносити воду. На той час ми думали, що пробудемо три-чотири місяці, як нам обіцяли. І я сподівалася, що хтось з людей погодиться його взяти на якийсь час. Через два дні мене визвали з камери, сказали одягати його і повели до воріт. Там на нас вже чекала машина. У машині було двоє чоловіків. Мені дозволили розповісти їм тільки про особливості догляду за твариною», — Ірина розповідає історію того, як її пес потрапив до глави Чечні, Рамзана Кадирова.
Ірина пробула в полоні вісім місяців. На половині шляху на обмін з автобусу з усіма українськими військовими Ірину пересадили в автівку. Одним із пасажирів цього авто був російський депутат, чеченський політик Шамсаїл Саралієв. Усю дорогу він показував Ірині відео, як Кадиров водить її собаку до лікаря, як любить Адіка. А коли вони доїхали до кордону пояснив, що «Кадирову треба подякувати».
«Я подякувала на камеру, мені, якщо чесно, було байдуже. Тому що в автівці, що їхала за нами, в багажнику їхав мій Адік. Виходить, з полону ми вийшли разом», — згадує жінка.
На акції Ірина Сірик виходить за свого чоловіка і сина, які досі перебувають у російському полоні і за своїх полонених побратимів і посестер. Жінка зазначає, що військові з Азову, на її думку, знаходяться у найважчих умовах з усіх військовополонених.
До них застосовують усі види катувань, і вона бачила це в Оленівці на власні очі.
«Тепер я ненавиджу звук, коли розмотують скотч. Якщо ми в Оленівці чули цей звук, це означало, що зараз когось катуватимуть. А ще я ненавиджу гурт «Арія», тому що саме під ці пісні вони катували в колонії наших хлопців. Щоразу коли я зараз чую цю музику, я чую їхні крики від болю», — говорить Валькірія.
Під час останнього обміну за формулою 115 на 115, з українського боку не було жодного бійця з Азову.