Полон. «У цій війні в мене є особиста поразка». Історія Ольги

Перший матеріал проєкту «Полон» на Громадському радіо вийшов 23 січня цього року. Про Катерину Дмитрик, дружину військового 23 загону військової охорони ДПСУ, Артема Дмитрика.

Вона зі своїм маленьким сином Тимуром виходила на щотижневі акції на підтримку військовополонених, щоб розповісти про свого чоловіка в полоні. Артема звільнять в рамках одного з обмінів, 8 лютого 2024 року.

Пізніше, 14 вересня, додому повернеться ще один військовополонений, азовець Ілля. Історію його нареченої Ріти ми також публікували в рамках проєкту. Цей текст — двадцята історія про людей, які борються і чекають своїх.

Початок шляху

Ольга — психологиня за освітою, вона має кілька дитячих садочків, займається розвитком і вихованням дітей. А ще, у 2022 році Ольга Андріанова з іншими родичами та родичками захисників Маріуполя, стала співзасновницею «Асоціації родин захисників Азовсталі». Вона пригадує, як розпочинався шлях асоціації:

«Ця організація утворилась, коли ми повернулися з поїздки, де хотіли попросити інші країни про екстракцію ще з «Азовсталі» наших захисників і захисниць. По приїзду ми дізналися, що вже був наказ вищого керівництва країни про вихід в полон оборонців заводу. Тоді ми вирішили, що треба створити організацію, яка дасть можливість дипломатично їздити з різними адвокаційними турами, надавати перевірену інформацію родичам.

Першочерговим завданням було зрозуміти, де перебувають захисники, які вийшли за наказом у полон. На той момент ми хотіли зрозуміти, чи дійсно росіяни дотримуються Женевської конвенції, чи є доступ до полонених у представників міжнародних організацій.

На час виходу в полон нам давали такі обіцянки».

Ватикан

26 квітня 2022 року, за кілька днів до виходу українських військових у полон, рідні захисників поїхали у Ватикан, щоб домогтися аудієнції з Папою Римським Франциском.

«Тоді нам спало на думку, що нам потрібна найвпливовіша особистість у всьому світі. І Папа Римський був першим, про кого ми подумали. Тоді ми вірили, що його милосердя і впливовість можуть допомогти з екстрадицією в третю країну — морем або в будь-який інший спосіб. Ми придумали це вночі, а вже зранку виїхали з Києва.

Тоді ми думали: коли на твою найріднішу у світі людину щодня, якщо не щогодинно, летять всі види зброї, ФАБи, фосфорні бомби, коли постійно говорять про можливість застосування хімічної зброї — не час сидіти, склавши руки», — наголосила Ольга.

Коли рідні оборонців Маріуполя дісталися до Ватикана, спочатку їм повідомили, що Папа Франциск не може їх прийняти, бо в нього «болять коліна». Тоді, користуючись нагодою, делегація почала звертатися до міжнародних медіа, щоб розповісти про «Азовсталь» і Маріуполь якомога більшій кількості людей. І продовжувала чекати зустрічі з Папою Римським.

«Тоді ми вперше стикнулися з тим, що живемо в різних світах. Напочатку журналісти в обличчя говорили нам: «Ви — дружини нацистів». Ми постійно наводили аргументи, чому це не так, розповідали про бойові досвіди, від початку створення «Азову» до реалій повномасштабного вторгнення.

Ми пояснювали, що за цим, на той момент полком, немає жодного скоєного воєнного злочину. Що в Україні є стаття і покарання за скоєння воєнних злочинів, показували статистику того, як вона реалізується з прикладами конкретних батальйонів. Коли італійські журналісти заглиблювалися в це, вони потроху змінювали свій настрій. І вже через тиждень нас не зустрічали словами про «дружин нацистів».

Теракт в Оленівці

На Майдані Незалежності Ольга проходить повз металеві щити, на яких розміщена виставка, організована до других роковин російського теракту в Оленівці. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року у Волноваській виправній колонії у селищі Оленівка росіяни вбили 54 українських військовополонених.

«От він — друге фото, верхній ряд», — говорить Ольга Андріанова, зупинившись біля чорно-білих світлин вбитих українських військових.

На фото — Сергій Петренко із позивним «Башня», один із загиблих під час теракту і наречений Ольги.

«У ту ніч я була на пологах у дружини одного з «азовців». Не спала абсолютно. Коли побачили новину — не повірили, чекаючи підтверджень з українського боку. А коли росіяни виклали списки, не повірила знову кількості загиблих у них. Ми до останнього сподівалися, що це списки разом із пораненими.

Коли я побачила його прізвище, земля пішла з-під ніг. Подзвонила спільному другу, плакала. Він загинув на місці. Уламок під час вибуху перерізав артерію. Тому в цій війні в мене вже є особиста поразка», — каже Ольга.

Вона розповідає, що з Сергієм вони познайомилися під час кросфіту, де брали участь «азовці». Ольга прийшла підтримати свого найкращого друга (загинув під час оборони Маріуполя — ред.) і там зустріла Сергія.

Вона закохалася в нього майже одразу, згодом пара почала спілкуватися і, як каже Ольга: «Ми зрозуміли, що створені одне для одного».

Сергій став на захист країни у 2017 році. Мав економічну освіту, але в житті був абсолютним гуманітарієм. Разом із Ольгою вони вивчали мови, наприклад шведську. Він читав англійською воєнну літературу, знав німецьку. А перед самим виходом у полон написав нареченій, що, коли повернеться, збирається вивчити Квенью (ельфійська мова, створена Джоном Толкіном — ред.), як справжній толкініст і відданий шанувальник книжок цього письменника і лінгвіста.

Сергія поховали 4 грудня 2023 року.

«Міжнародний Червоний Хрест показав в цілому свою бездіяльність. У мене є особиста історія спілкування з ними. У кожного полоненого є свій кейс і в них на сайті ти вносиш дані про людину в полоні.

Вже після теракту, коли були оприлюднені списки, вони мене набрали й запитали, як справи. Я їм сказала, що, ймовірно, він загиблий. Так вони періодично дзвонили, питаючи, чи є хороші новини. На третій раз я не стрималася і відповіла, що люди не воскресають», — говорить Ольга про свій досвід взаємодії з міжнародними установами.

«Будемо стояти, поки останній військовополонений не повернеться…»

Зараз Асоціація працює на максимальну адвокацію теми військовополонених всередині країни та за її межами. Ольга розповідає, що в тому числі вони формують і прописують своє бачення тих персон, на яких можна поміняти захисників і захисниць Маріуполя.

Також вони хочуть домогтися визнання масового вбивства в Оленівці терактом на міжнародному і загальнодержавному рівнях. Про щотижневі акції говорить однозначно: «Ми будемо стояти до тих пір, поки останній військовополонений не повернеться в Україну».

Вона відмічає те, як розширюються і ростуть ці акції нагадування, і закликає учасників і учасниць дотримуватись правил, прописаних на сторінці Асоціації.

Читайте також:

• Полон. «Вила вовком» — Три історії про Оленівку
• Полон. «Як звучить полон?» — історія Катерини і Дмитра
• Полон. «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти
• Полон. «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини
• Полон. «Пам’ятай і роби». Історія Юлії
• Полон. «Жінка, яка кохає воїна, сама стає воїном». Історія Аміни
• Полон для чотирьох. Історія Ірини
• Полон. «Де мій син?». Історія Володимира та Наталлі