Полон. «Відчуття такі ж, коли інші виходили за мене»: дисидент Микола Матусевич відвідав акцію на підтримку полонених

Під час однієї із акцій за звільнення військовополонених захисників і захисниць Маріуполя на площі серед натовпу стоїть чоловік у синій куртці і з блакитним плакатом в руках.

«Сводобу Азову» написано на плакаті білою фарбою. Це — Микола Матусевич, український дисидент і політичний в’язень радянських часів. Тоді він отримав максимальний термін за статтями-звинуваченнями в «агітації й антирадянській пропаганді» і «хуліганстві» — 7 років колонії суворого режиму і 5 років заслання.

Пан Микола сумарно пробув у неволі 12 років свого життя. Співробітники міліції заарештували його в 1977 році у віці 30-ти років.

«Це було рано вранці, подзвонила в двері якась холєра», — так описував своє затримання Матусевич в інтерв’ю для каналу YouTube «Обличчя Незалежності». Він разом із своїм другом Мирославом Мариновичем були заарештовані на квартирі старшої сестри Матусевича Таміли. Отримали аналогічне звинувачення і аналогічні вироки.

Микола Іванович вперше прийшов на акцію родичів українських військовополонених, щоб підтримати людей в російській неволі. Пояснює, що про акції знає, проте відвідувати їх часто здоров’я не дозволяє.

«Після двох операцій проблеми маю. Але мені приємно бачити те, що я бачу. Нема оцього відчуття, що акції організовані «масовиками-затійниками». Тут відчувається — люди самі прийшли за покликом серця. Коли ми сиділи, — в Лондоні, в Нью-Йорку проходили акції. Я зараз стою тут і відчуваю те саме, що тоді, коли люди стояли за мене. Це так важливо, коли ти у неволі. Не знаю, це якісь флюїди чи містика», — каже колишній дисидент.

Пригадуючи власний досвід, Микола Матусевич вважає, що людська підтримка відчувається у в’язниці, навіть якщо ти про неї не знаєш.

«І знаєте, найцікавіше, що воно відчувається по реакції «шнирів» (мова про працівників пенітенціарної системи: тюремних наглядачів, працівників колоній тощо — ред.) Одразу вони трошки обережніші стають, не такі нахабні. Тому що вони ж розказують, що тебе, мовляв, забули. Кому ти треба. А так вони трішечки смирніші стають. Так що, акції важливі».

Пан Микола був одним з десяти учасників Української Гельсінської групи. Її очолював письменник Микола Руденко. До групи входили: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук ’яненко, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строката, Микола Матусевич, Мирослав Маринович. Одинадцятим був правозахисник Михайло Горинь, офіційно він доєднався до руху вже в ув’язнені.

Організація мала на меті ознайомити українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення прав людини радянською владою. Матусевич наголошує, що на відміну від інших рухів, УГГ діяла відкрито, а не підпільно.

Микола Матусевич розповідає, що був готовий до свого арешту. Пригадує, як у букіністичному магазині знайшов брошуру «Психологія допиту» і уважно вивчив її.

«Ці хлопці потрапили в полон, їх захопили, їм важче. Я свідомо на це йшов. Навіть інструкцію прочитав. Та і дорослий тоді був вже дядька, в 30 років мене посадили. За себе я не боявся. Хоча пропозиції там всякі були (йдеться про пропозиції співпраці від боку обвинувачення — ред.). Але фізично мені нічого ніколи не робили, жодного разу не били. Психологічно, в принципі теж. На мені де сядеш, там і злізеш, але півроку в карцері я просидів.

Мені легше було. Ще тоді не було «рашизму», і Росія ще була, як вона тоді називалася Совєцкім Союзом, вона ще тоді вегетаріанська була. А тепер вже молочні зуби випали і ікла виросли. Я собі уявляю, як вони зараз над хлопцями знущаються», — говорить Матусевич.

Колишній дисидент обводить акцію поглядом і продовжує:

«Люди, які тут зараз, здається, готові серце викласти за своїх. Особливо матері. Моїй мамі і сестрі, як їм важко було чекати на мене, коли листів півроку не було. Головне, щоб люди не зневірилися. Знаєте і моя мама і мама Мариновича вишивали, коли нас посадили. Вони так себе заспокоювали. Вишивання дуже допомагає: кольори підбирати, орнамент. Допомагає, коли в голові одна тільки думка і не можна від неї позбавитися. Така собі психотерапія».

Наприкінці розмови Микола Матусевич прощається і залишається серед учасників акції.

Читайте також:

• Полон. «Вила вовком» — Три історії про Оленівку
• Полон. «Як звучить полон?» — історія Катерини і Дмитра
• Полон. «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти
• Полон. «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини
• Полон. «Пам’ятай і роби». Історія Юлії
• Полон. «Жінка, яка кохає воїна, сама стає воїном». Історія Аміни
• Полон для чотирьох. Історія Ірини
• Полон. «Де мій син?». Історія Володимира та Наталлі
• Полон. «У цій війні в мене є особиста поразка». Історія Ольги