«Суспільство має кричати»: у Києві відбулася чергова акція на підтримку військовополонених

Безперервні сигнали автівок та кілька сотень людей із плакатами по різні боки київської траси. Рідні військових, що знаходяться у російській неволі, та просто небайдужі 27 жовтня провели традиційну акцію підтримки військовополонених.

На плакатах: «Будь їхнім світлом серед темряви», «Вільні повинні боротися за полонених», «Не дай їм стати силуетами», «Вибач, коханий, що ти досі там». На бруківці маленька дівчинка тримає напис: «Мрію поцілувати та обійняти тата».

Читайте також: «Я відчуваю щось, що люди називають щастям»: інтерв’ю з Максимом Буткевичем (частина 1)

Сергій тримає в руках шматок картону, де написано: «Мій син у полоні 892 дні. Чи довго ще?». Син Сергія Ярослав — азовець, що захищав Маріуполь із перших днів повномасштабного вторгнення. Вийшов у полон за наказом 19 травня 2022 року. Спершу знаходився в Оленівці. Наразі, за офіційними даними, він перебуває у російському Таганрозі.

«Вчора син зустрів свій третій день народження у полоні. Ми щотижня виходимо на акції, також їздимо на мітинги до Верховної Ради. Під час останніх обмінів повернулись азовці. Сподіваємося, що дійде черга і до нашого сина. Такі акції дуже важливі для родичів полонених. Ми бачимо тут підтримку суспільства, для нас це цінно», — поділився Сергій.

Тетяна тримає в руках плакат із фотографіями бійців, що загинули ще до виходу в російський полон із заводу Азовсталь. Серед них — її брат із позивним Вус-2. Жінка ділиться: стоїть, в першу чергу, за тих людей, які очікують повернення решток тіл своїх рідних, аби мати змогу поховати їх в Україні.

«Учора було два роки і сім місяців з моменту смерті мого брата. Але тіла ми ще не маємо. Ми дуже чекаємо і звертаємося скрізь, де можемо: до спільноти української, до спільноти міжнародної, щоб була піднята тема повернення тіл захисників Маріуполя. Я розумію, що Маріуполь окупований, але ж там не йдуть бойові дії. Тобто на рівні ООН, комітету Червоного Хреста мають бути якісь домовленості», — поділилася Тетяна.

Жінка намагається приходити на кожну акцію. Має переконання, що це дає свій результат:

«Я спілкуюся з родинами, в яких сини були засуджені. Але вони зараз почали виходити на зв’язок. І, слава Богу, їх почали повертати. Ми чекаємо всіх: і військовополонений, і цивільних заручників, і дітей… Я думаю, суспільство не має мовчати. Суспільство має кричати. Тоді з цього буде якийсь зиск», — вважає Тетяна.

Відомо, що 18 жовтня 2024 року Україна здійснила 58-й обмін військовополоненими. Серед тих, хто повернувся додому — 95 військових, 34 з яких — азовці. Також в межах обміну додому повернувся військовий і правозахисник, співзасновник Громадського радіо Максим Буткевич.

Читайте також: «Права людини — це моє життя»: інтерв’ю з Максимом Буткевичем (частина 2)

Таня-Марія Литвинюк. Київ. Громадське радіо

Читайте також серію матеріалів журналістки Громадського радіо Олександри Єфименко «Полон» про полонених оборонців Маріуполя та їхні родини та близьких, які щотижня виходять на мітинги, нагадуючи, що наші люди досі у неволі:

• «Вила вовком» — Три історії про Оленівку
• «Як звучить полон?» — історія Катерини і Дмитра
• «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Історія «Мами Тані»
• «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти
• «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини
• «Пам’ятай і роби». Історія Юлії
• «Жінка, яка кохає воїна, сама стає воїном». Історія Аміни
• Полон для чотирьох. Історія Ірини
• «Де мій син?». Історія Володимира та Наталлі
• «У цій війні в мене є особиста поразка». Історія Ольги