Полон. «Маю надію, що скоро наш обмін». Історія Олени

Середина листопада 2024 року, рівно два з половиною роки з моменту виходу захисників заводу «Азовсталь» в російський полон. За останніми даними, в полоні продовжує утримуватися близько 700 «азовців».

Щотижня друзі та рідні військовополонених захисників Маріуполя і тих, хто потрапив у полон на інших напрямках виходять на вулиці своїх міст, щоб нагадати про українських військових у неволі. У натовпі стоїть жінка і тримає хлопчика за руку. Це Олена і далі — її історія.

На щотижневі акції на підтримку українських військових у російському полоні Олена Чеснокова ходить разом зі своїм сином Богданом. Вони приходять на акції за чоловіка Олени й батька Богдана, військовополоненого Артема. Артем потрапив у полон як військовий полку «Азов» (станом на зараз 12-та бригада спеціального призначення НГУ «Азов») у травні 2022 року при обороні заводу «Азовсталь».

«Перед виходом в полон, він мені написав повідомлення. Не казав, що це буде, просто він сказав, що «скоро зв’яжемося», сказав, що він знищує свій телефон і після цього — невідомість. Єдину інформацію, яку я отримувала про чоловіка — звістки від його побратимів, які верталися з полону», – розповідає Олена про чоловіка.

Вона додає, що не спілкувалася з ним із моменту його виходу в російській полон. Також Олена не бачила його прізвища і серед «засуджених» російським судом або «судом» на окупованих територіях України.

Подружжя знайоме близько десяти років, познайомилися в компанії друзів. І Олена, й Артем з міста Бердянськ:

«Ми були в Бердянську, але в окупацію не потрапили. Саме за розпорядженням чоловіка ми покинули місто зранку 26-го лютого. Мали день на збори й одразу виїхали. Ми багато пересувалися: були в Тернополі, були в Івано-Франківську. Деякий час жили у дівчини побратима чоловіка. Зараз ми в Києві вже понад рік орендуємо і чекаємо. До Києва ми перебралися в надії, що скоро наш обмін. Хочемо бути тут на цей момент».

Артем в «Азові» з 2016 року. До цього служив у Добровольчому Українському Корпусі «Правий Сектор». Захищав Донецький аеропорт, воював у Іловайську. Один з учасників Революції Гідності.

«У нас була запланована сумісна відпустка на 18 лютого. Він встигнув приїхати, ми встигли побачитися, але потім їх терміново скликали на базу. База на той час вже була в Урзуфі, а на момент вторгнення їх одразу направили в Маріуполь», — говорить дружина військовополоненого.

Олена зазначає, що їй вдається відвідувати не кожну акцію, але вона намагається відвідувати більшість з них.

«Я зараз там, де має бути кожен», — підсумовує вона свою розповідь.

Читайте також:

• Полон. «Вила вовком» — Три історії про Оленівку
• Полон. «Як звучить полон?» — історія Катерини і Дмитра
• Полон. «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти
• Полон. «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини
• Полон. «Пам’ятай і роби». Історія Юлії
• Полон. «Жінка, яка кохає воїна, сама стає воїном». Історія Аміни
• Полон для чотирьох. Історія Ірини
• Полон. «Де мій син?». Історія Володимира та Наталлі
• Полон. «У цій війні в мене є особиста поразка». Історія Ольги
• Полон. «Відчуття такі ж, коли інші виходили за мене»: дисидент Микола Матусевич відвідав акцію на підтримку полонених