Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Пан Володимир і пані Тамара виходять на акції підтримки військовополонених щоразу, коли вони відбуваються у Києві. Він — з палицями для скандинавської ходьби і плакатом: «Мрію дожити до обміну онука», вона — під руку з чоловіком і теж із плакатом: «Онук у полоні. Син на війні. Кожен день — біль». Онук Володимира і Тамари — третій рік у російському полоні, а син — на фронті.
Богдан, онук Володимира і Тамари, потрапив у російський полон, захищаючи завод «Азовсталь» у Маріуполі в травні 2022 року. Бабуся з дідусем кажуть, що він підписав контракт з «Азовом», коли бригада ще була полком. Богдану на момент його полону було 27 років, а в лютому цього року буде 30. Третій свій день народження він може зустріти в російській неволі. Володимир і Тамара родом із міста Часів Яр Бахмутського району, що на Донеччині.
«Ми виїхали з міста у 2022 році. Часів Яр біля Бахмута, 15 кілометрів, 20 хвилин автівкою. Ми виїхали спочатку в Ужгород, потім потягами до Словаччини. Син одразу пішов на війну, згодом онук потрапив у полон. Ми вже в Словаччині дізналися, що Богдан у полоні. Спочатку думали, може швидко обміняють. Але він там третій рік і ми вирішили повернутися, щоб бути ближче. Дому в нас більше немає, немає нашого міста, квартири — нічого. Але ми повернулися на батьківщину, оселилися в Києві і будь що буде», — розповідають Володимир і Тамара свою історію, доповнюючи один одного.
Про Богдана вони не знають нічого з моменту, як він вийшов із побратимами і посестрами в полон:
«Жодної звісточки немає. Ні по телефону, ніяк. Ми навіть не знаємо, в якому він місці: чи тут, чи в Росії. Не знаємо навіть де», — говорить пані Тамара.
Подружжя намагається відвідувати кожну акцію і сподіваються, що в наступному обміні вдасться повернути їхнього онука.
«Ми ходимо, щоразу ідемо (на акцію — ред.). Сподіваємося, що може хтось побачить, посприяє. Важко це все: син на війні, онук у полоні. Але ми сподіваємося, що він повернеться. Ми його няньчили. Якось переживемо. Богдан повернеться, війна закінчиться. І рашистам буде капець», — лаконічно завершує розповідь пан Володимир.
Масові акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти тривають більше року. Вони проходять щотижнево в різних містах України та поза її межами. Під час останнього обміну в 2024 році 30 грудня в Україну вдалося повернути 187 військовослужбовців і двох цивільних полонених. Серед обміняних військових онука Володимира і Тамари не було.
Як читати й слухати Громадське радіо на тимчасово окупованих територіях — інструкція